— Доброго вечора, Джозефе, — холодно мовила я. — Що вас привело сюди пізньої ночі?

— Це мені тре' до містера Лінтона побалакати, — відповів він, недбало відмахнувшись од мене.

— Містер Лінтон збирається спочивати, і якщо ви не в якійсь надзвичайній справі до нього, я певна, що він вас не слухатиме. Краще сідайте отут і скажіть мені, в чому річ.

— Де його кімната? — наполягав старий, шугаючи очима по зачинених дверях.

Я збагнула, що він відмовляється від мого посередництва, і дуже неохоче пішла до бібліотеки, де, сповістивши про невчасний візит, порадила відіслати його до завтра. Але містер Едгар Лінтон не встиг зголоситися на мою пропозицію, оскільки Джозеф, що йшов за мною назирці, попнувся до кімнати і, розсівшись біля дальнього кінця столу та охопивши обіруч набалдашник свого ціпка, заговорив войовничим тоном — ніби наперед передбачаючи незгоду:

— Гіткліф прислав мене по свого хлопця і велів не вертатись без нього.

Едгар Лінтон якусь хвилю мовчав, спохмурнівши на виду: він і так пожалів би дитину, але, пам'ятаючи сподівання й страхи Ізабелли та її постійну тривогу за сина, якого вона залишила на його нагляд, був дуже засмучений вимогою віддати хлопчика і гарячково шукав можливості уникнути цього. Але жодного виходу не було: якби він дав зрозуміти, що хоче лишити небожа в себе, Гіткліф тим паче став би наполягати на своєму; отже, він мимоволі мусив скоритися. Проте будити хлопчика зараз він не захотів.

— Скажіть містеру Гіткліфу, — холодно відповів він, — що його син прийде до Буремного Перевалу завтра. Він уже спить і надто втомлений, щоб зараз іти в таку далеч. Ви можете також сказати йому, що мати Лінтона Гіткліфа довірила його моїм турботам, і наразі його здоров'я в дуже непевному стані.

— Нє! — вигукнув Джозеф, стукнувши ціпком об підлогу й і набираючи поважного вигляду. — Нє! Його матір — то для Гіткліфа невелике цабе, та й ви так само; але він хоче взяти А свого хлопця, і я його забираю — та й по всьому!

— Сьогодні ви його не заберете! — рішуче відповів Едгар Лінтон. Йдіть звідси і передайте своєму хазяїнові мою відповідь. Неллі, проведіть його вниз. Ідіть!..

І, схопивши розлюченого старого за руку, він випхав його з кімнати і замкнув двері.

— Ото добре! — заверещав Джозеф, шкутильгаючи геть. — Завтра він сам до вас прийде, тоді виганяйте його, як посмієте!

Побоюючись, що це віщування справдиться, містер Едгар Лінтон наказав мені зранку відвезти хлопця до Буремного Перевалу на поні міс Катрини, кажучи:

— Оскільки ми не матимемо впливу на його подальшу долю, добре чи зле вона складеться, не кажіть моїй доньці, куди він поїхав. Вона все одно не зможе з ним зустрічатись, і краще їй не знати, що кузен живе поблизу; в іншому разі вона розхвилюється і захоче піти до Перевалу. Просто скажіть, що його батько нагло послав по нього і хлопець був змушений нас покинути.

Панич Лінтон дуже неохоче встав о п'ятій ранку; йому було ще неприємніше було дізнатися, що треба знову вирушати в дорогу. Намагаючись втішити його, я сказала, що він проведе деякий час зі своїм батьком, містером Гіткліфом, який так скучив за сином, що не захотів відкладати зустрічі й чекати, поки він відпочине з дороги.

— Мій батько? — вигукнув спантеличений хлопець. — Мама ніколи не казала, що в мене є батько. Де він живе? Я б краще лишився в дядечка.

— Він живе неподалік від Грейнджу, — відповіла я, — за отими пагорбами: тут недалечко, ви зможете ходити сюди пішки, як трохи зміцнієте. І маєте радіти, що поїдете додому і побачите свого тата. Постарайтеся його полюбити, як ви любили вашу матінку, тоді й він вас полюбить.

— Але чому я раніше не чув про нього? — спитав панич Лінтон. — Чому вони з мамою не жили разом, як усі інші?

— Справи затримали його на півночі,— відповіла я, — а ваша мати за станом здоров'я мусила жити на півдні.

— А чому мама не розповідала мені про нього? — допитувався хлопчик. — Вона часто говорила мені про дядечка, і я звик його любити. А як мені любити тата? Я його не знаю.

— О, та всі діти люблять своїх батьків, — сказала я. — Ваша мати, напевне, боялася, що ви захочете жити з батьком, якщо вона розповідатиме вам про нього. Уставайте скоренько: сьогодні така краса надворі, то ж приємніше по холодочку проїхатись, аніж зайву годину спати.

— А вона з нами поїде, — спитав він, — та дівчинка, яку я бачив учора?

— Зараз — ні,— відповіла я.

— А дядечко? — наполягав він.

— Ні. Я вас проводжатиму, — мовила я.

Панич Лінтон Гіткліф знов відкинувся на подушки і насупився, щось обмірковуючи.

— Я не поїду без дядечка, — запхинькав він зрештою. — Хто вас знає, куди ви мене завезете!

Я спробувала переконати його, що негарно так відмагатися від зустрічі з батьком, але він і не збирався вставати, тож мені довелося покликати хазяїна, щоб той умовив хлопчика вилізти з ліжка. Нарешті бідне дитя піддалося на наші лицемірні обіцянки про те, що розлука буде недовгою, що містер Едгар і Кеті будуть його провідувати, і на інші, такі ж оманливі намовляння, які я вигадувала й повторювала йому всю дорогу. Чисте повітря, медвяне від пахощів вересу, яскраве сонце і прудкий біг Мінні трошки його звеселили; він дедалі зацікавленіше й жваво розпитував про свій новий дім і його мешканців.

— А Буремний Перевал — таке ж приємне місце, як Трашкрос-Грейндж? — спитав він, востаннє озираючись на долину, звідки курився легкий туманець і кучерявою хмарою розповзався по небесній блакиті.

— Там не так зелено, — відповіла я, — і дім не такий великий; але звідти дуже гарний краєвид, і повітря більш вам годиться — свіже й сухе. Будинок може здатися вам спершу старим і темним; та це шанована оселя: друга в цих краях.

І у вас буде можливість гуляти вересовими полями. Гортон Ерншо — він також кузен міс Кеті, отже, й вам рідня — покаже вам найгарніші місця; а коли надворі тепло, ви собі візьмете книжку — і читайте десь у затіночку. А може, ваш кузен колись поведе вас у гори: він туди часто ходить.

— А який мій батько? — спитав він. — Такий молодий і гарний, як дядечко?

— Він також молодий, — сказала я. — Але волосся й очі в нього темні, і він суворіший із виду, вищий на зріст і дужчий. Либонь, спочатку він здаватиметься вам не таким люб'язним і добрим, бо в нього інша манера поводитися; та ви будьте до нього привітніші, і звичайно, він любитиме вас, як не може любити жоден дядько — бо ви його рідний син.

— Темні очі й волосся! — задумано мовив малий Лінтон. — Не можу його уявити. Отже, я на нього не схожий, ні?

— Не дуже, — відповіла я. — «Анітрішечки!» — подумала, з жалем дивлячись на біле личко і тоненьку постать мого супутника, на його великі водянисті очі — очі його матері, з тою лише різницею, що вони не спалахували гнівним вогнем у відповідь на образу.

— Як дивно, що він ніколи не приїздив до нас із мамою! — промимрив хлопчик. — Він бачив мене хоч коли-небудь?

Якщо бачив, то, певно, я був тоді зовсім малий. Я його не пам'ятаю.

— Ну то й що, паничу Лінтон, — відказала я, — триста миль — це велика відстань, а десять років для дорослої людини — зовсім не такий довгий строк, як для вас. Я думаю, містер Гіткліф щоліта збирався до вас з'їздити, та не міг знайти часу; а тепер уже пізно. Не розпитуйте його про це: йому буде неприємно, та й вам воно зовсім ні до чого. У Хлопчик знову замислився і мовчав, поки ми не під'їхали до садової брами. Я спостерігала за ним, аби зрозуміти його перші враження. Він похмуро вдивлявся у ліпний фасад будинку, у вузькі віконця, ріденькі кущі аґрусу та висохлі ялини, потім похитав головою, подумки потай засуджуючи зовнішній вигляд своєї нової домівки. Але в нього вистачило глузду, щоб не виявляти свого розчарування відразу: далі могло чекати щось приємніше.

Поки він злазив із конячки, я вже встигла піти й відчинити двері. Було пів на сьому. Сніданок тільки-но завершився, служниця прибирала зі столу. Джозеф стояв біля крісла свого хазяїна і щось розводився про коня, який почав кульгати; Гортон збирався на косовицю.