— Ось тобі моя рука, — мовив батько, — вставай. Отак; а тепер тобі руку подасть вона — ось так, поглянь. Ви, певно, думаєте, що я — диявол у людській подобі, міс Лінтон, якщо навіюю на нього такий жах. Будьте ласкаві, проведіть його додому, добре? Його аж тіпає, ледь я до нього торкаюся.

— Лінтоне, любий! — прошепотіла Катрина. — Я не можу йти до Буремного Перевалу: тато мені забороняє. Батько не вчинить тобі зла; чого ти так боїшся?

— Я не можу ввійти у дім, — відповів Лінтон. — Мені не можна ввійти без тебе!

— Цить! — крикнув його батько. — Ми поважаємо доччині почуття Катрини. Неллі, заведи його в дім, і я негайно прислухаюся до твоєї поради й одразу ж пошлю по лікаря.

– І правильно зробите, — відповіла я. — Але я мушу лишатися з панянкою, а дбати про вашого сина — то не мій клопіт.

— Ти дуже вперта, — сказав Гіткліф, — я знаю. Але ти спонукаєш мене дозоляти хлопцеві, доки його плач не змусить тебе скоритись. Йди-но сюди, мій сміливцю. Хочеш, аби я тебе супроводжував?

Він знову підступив ближче й удав, ніби хоче схопити нещасного. Та Лінтон, відсахнувшись від нього, вчепився у свою кузину і в шаленому відчаї почав благати — так, що відмовити просто не ставало сил, — аби вона провела його додому. Хоч як це мені не подобалося, я не сміла її спинити: справді, як вона могла полишити його? Що збуджувало в ньому такий жах, ми не могли зрозуміти; та хлопець був безсилий йому — опиратись, а подальші залякування, здавалося, доведуть сердегу до божевілля. Ми ступили на ґанок. Кеті зайшла в дім.

Я стояла, чекаючи, поки вона доведе хворого до крісла, і гадала, що вона ось-ось вийде. Однак містер Гіткліф, підштовхнувши мене вперед, вигукнув:

— Мій дім не зачумлений, Неллі, й сьогодні мені хочеться бути гостинним. Посидь у нас і дай-но я зачиню двері.

Двері він зачинив і замкнув на ключ. Я схопилася з місця.

— Випийте чаю, перш ніж іти, — додав він. — Я зараз сам на хазяйстві. Гортон погнав худобу до Ліза, а Зілла з Джозефом пішли прогулятись. Хоч я й звик до самотності, та все ж перевагу віддаю цікавій компанії — якщо тільки трапляється така нагода. Міс Лінтон, сідайте біля нього. Я даю вам те, що маю. Дарунок цей подяки навряд чи вартує, але чогось іншого запропонувати не можу. Я маю на увазі Лінтона. Як вона на мене дивиться! Цікаво, чого я так шаленію, коли бачу, що хтось мене боїться? Якби я народився там, де закони не такі суворі, а смаки не такі витончені, я б вправлявсь у вівісекції над цими двома — на кшталт вечірньої розваги.

Він перевів подих, грюкнув кулаком по столу і стиха вилаявся:

— Чорт забирай! Я їх ненавиджу.

— Я вас не боюся! — скрикнула Катрина, не розчувши останніх слів. Вона підступила до нього впритул; чорні очі дівчини палали гнівною рішучістю. — Дайте мені ключа: я все одно його візьму! Я б не стала їсти і пити в цьому домі, навіть якби помирала з голоду.

Гіткліф затис ключа в руці, яка й далі лишилася на столі. Він поглянув на Катрину, дещо здивований її хоробрістю — чи, може, її голос і погляд нагадали йому ту, від кого вона їх успадкувала. Вона вчепилася в ключа і майже висмикнула його з ослаблих пальців. Одначе це повернуло Гіткліфа до дійсності, й він поквапився виправити свою помилку.

— А тепер, Катрино Лінтон, — сказав він, — одійдіть від мене, бо я одним ударом зіб'ю вас із ніг, а це розлютить місіс Дін.

Знехтувавши цією пересторогою, вона знову вхопила його за руку.

— Ми все одно підемо звідси! — заверещала вона, докладаючи відчайдушних зусиль, аби змусити його сталеві А м'язи послабити свою хватку. Переконавшись, що нігті — заслабка зброя, вона тої ж миті скористалася зубами. Гіткліф кинув такий погляд, що це на якусь мить утримало мене від втручання. Катрина надто завзято займалася його пальцями, щоб помітити вираз його обличчя. Він раптом розтиснув кулака і випустив предмет її домагань. Та перш ніж дівчина встигла схопити ключа, він вільною рукою шарпнув її до себе і, притискаючи до коліна, іншою рукою хутко вліпив їй кілька ляпасів. Навіть одного з них було б досить для реалізації його погроз, якби бідолашна дівчина трималася на ногах без опори.

Забачивши таку диявольську жорстокість, я люто накинулася на нього.

— Ти, наволоч! — закричала я. — Паскудо!..

Він втихомирив мене одним поштовхом у груди: я ж бо огрядна і, ледь що, задихаюся. Від цього, та ще від люті я ледь не зомліла: стою, в голові наморочиться, а серце стукає, наче зараз жила лопне. Все враз скінчилося: Катрина, звільнена, притисла руки до скронь і мала такий вигляд, наче не була певна, чи на місці у неї вуха. Біднятко — вона тремтіла, як билинка, й у знемозі сперлася на стіл.

— Бачите — я знаю, як виховувати дітей, — глузливо промовив мерзотник, нагинаючись за впущеним на підлогу ключем. — Тепер іди до Лінтона, як я тобі наказав, і реви досхочу! Я завтра стану твоїм батьком, за кілька днів — єдиним; і тобі доведеться скуштувати цього не раз. Та ти міцної породи, витримаєш! Тобі на кожен день вистачить такої втіхи, як я ще хоч раз побачу у твоїх очах оцю бісівську гордість!

Кеті підбігла не до Лінтона, а до мене, скулилася біля моїх ніг і, тулячись палаючою щокою до моїх колін, голосно захлипала. Її кузен забився в куток канапи й сидів тихо, мов мишеня, певно, радіючи з того, що покарання цього разу його оминуло. Містер Гіткліф, бачачи, що ми досі не можемо отямитися, встав і взявся власноруч заварювати чай. Чашки та блюдця вже стояли на столі. Він розлив чай і подав мені.

— Втамуй свій гнів оцим, — мовив він. — І подбай про нашу неслухняну дітлашню. Чай не отруєний, хоч і приготував його я. А я піду по ваших коней.

Першою нашою думкою по його відході було прокласти собі шлях до втечі. Ми спробували кухонні двері, але вони були закладені на засув іззовні, подивилися на вікна — завузькі навіть для тендітної фігурки Катрини.

— Містере Лінтон, — вигукнула я, збагнувши, що ми просто ув'язнені,— ви знаєте, чого домагається цей нелюд, ваш батько. Ви все нам розкриєте, бо в іншому разі я намну вам вуха, як він — вашій кузині.

— Так, скажи, Лінтоне, — мовила Катрина. — Я прийшла заради тебе, і відмовлятися надзвичайно невдячно.

— Дай мені чаю, я хочу пити, а потім — усе розкажу, — відповів він. — Місіс Дін, одійдіть. Мені неприємно, що ви нависаєте наді мною. А тепер, Катрино, твої сльози капають мені у чашку! Я цього не питиму. Дай мені іншу.

Катрина посунула йому іншу чашку й витерла собі лице. Мене обурювало, що тепер, відчувши себе в безпеці, малий негідник виявляє таку незворушність. Страх, що оволодівав ним у полі, де й подівся, ледве він увійшов до Буремного Перевалу. Я зрозуміла, що він боявся накликати на себе шалений гнів батька у разі, якщо не затягне нас у пастку.

— Тато хоче нас одружити, — продовжував він, сьорбаючи чай. — Він знає, що твій тато не дозволить нам побратися зараз, і боїться, що я помру, якщо ми будемо тягнути. Тому ви переночуєте тут, а вранці нас обвінчають; і якщо ви все зробите, як хоче тато, ви завтра повернетеся додому і візьмете мене з собою.

— Це їй — та взяти з собою отаке нікудишнє? — вигукнула я. — Одружитися з вами?! Та чи він сказився, чи нас усіх за дурнів має? То ви гадаєте, що молодій леді… що гарній, здоровій, веселій дівчині потрібне таке кволе мавпеня, як ви?

Невже ви собі уявляєте, що бодай хтось — поминаючи вже Катрину Лінтон — схоче мати такого чоловіка? Та вас за одне те треба відлупцювати, що затягли нас сюди своїми підлими викрутасами! І нема чого кліпати очима! Мені таки доведеться наставити вас на розум за вашу підлу зраду і дурнувату самовпевненість!

Я справді дала йому легенького штурхана, та в нього відразу ж почався кашель, і він за своєю звичкою ударився в сльози, а Катрина кинулася мені дорікати.

— Ночувати тут? Нізащо, — роззирнулася довкола вона. — Неллі, я підпалю ці двері, але вийду звідси!

І вона тієї ж миті взялася б за втілення свого наміру в життя, але Лінтон знову охопив страх за свою дорогоцінну особу. Він обома руками немічно ухопився за Катрину, хлипаючи: