Навіть якби нам вистачило нерозважливості віддати такий наказ, то забракло б на це часу: Гіткліф, не обтяжуючи себе надмірними люб'язностями, вважав зайвим постукати у двері чи сповістити про свій прихід. Він був хазяїном і скористався хазяйським правом входити у дім, не питаючи дозволу. Зачувши наші голоси, він пройшов просто до бібліотеки, спровадив служника геть і зачинив по собі двері.

Це була та сама кімната, куди його запросили як гостя вісімнадцять років тому. Той самий місяць світив у вікно, а за вікном широчів той самий осінній краєвид. Ми ще не запалювали свічки, але в кімнаті все було видно, навіть портрети й на стіні: чарівне личко місіс Лінтон, приємне обличчя її чоловіка. Гіткліф підійшов до вогнища. Він також не змінився з роками. І він виглядав так само, лиш його смагляве обличчя трохи змарніло і здавалося більш вивершеним, а постать — кремезнішою; оце й уся відмінність. Катрина, побачивши його, схопилася з місця.

— Стійте! — він схопив дівчину за руку. — Досить із вас однієї втечі! Куди вам іти? Я прийшов одвести вас додому, і сподіваюся, ви будете слухняною донькою і не станете підмовляти мого сина до подальших переступів. Я навіть не міг вигадати для нього належної кари, коли дізнався про його участь у цій історії. Він — мов павутинка, тремтить від одного доторку, та ви по його очах зрозумієте, що він своє отримав сповна! Позавчора ввечері я привів його вниз, всадовив на стілець і більше не чіпав; Гортона я відіслав геть, тож ми залишились удвох. За дві години я покликав Джозефа, щоб він відніс Лінтона нагору. Відтоді моя присутність навіює йому такий жах, наче він бачить привида; я думаю, він часто бачить мене і тоді, коли поруч мене немає. Гортон каже, що він просинається і кричить уночі десь із годину, як не більше, і кличе вас захистити його від мене; і, дорогий він вам чи ні, а ви до нього підете. Віднині ви дбатимете про свого чоловіка — я передаю його у ваші руки.

— А чом би вам не дозволити Катрині лишитися тут, — втрутилась я, — і не відіслати містера Лінтона до неї? Ви ж їх ненавидите, отже, й не скучите за ними; для вашого нелюдського серця вони — лише осоружний тягар.

— Я збираюся здати Грейндж в оренду, — відповів він, — а своїх дітей залишити при собі. До того ж ця крихітка має відробляти свій хліб. Я не збираюся тримати її в розкошах та неробстві, коли Лінтон помре. Отже покваптесь і збирайте речі — не змушуйте мене застосувати силу.

— Я піду, — мовила Катрина. — Лінтон — єдиний, кого мені лишається любити, і хоч ви робили все, що могли, щоб він став ненависним мені, а я — йому, ви не примусите нас зненавидіти одне одного! І спробуйте тільки заподіяти йому кривду, коли я поруч. Залякати мене вам не вдасться! У — На словах ви виявляєте чудеса хоробрості,— відповів Гіткліф. — Але я не настільки вас люблю, щоб чіпати його; ви з ним спізнаєте лиха. І не я зроблю його ненависним для вас — це зробить його чудовий характер. Він зараз злий як шершень через вашу втечу та її наслідки. Не ждіть од нього подяки за вашу шляхетну відданість. Я чув, із яким красномовством він описував Зіллі, що б він зробив, якби був таким дужим, як я. Потрібні для цього нахили він має, а слабкість лише зробить його винахідливішим.

— Я знаю, що в нього поганий характер, — відповіла Кеті,— адже він ваш син. Але я рада, що можу його простити, адже знаю, що він любить мене, а за це я люблю його. Містере Гіткліф, у вас немає нікого, хто б вас любив, і скільки б ви не намагалися зробити нас нещасними, нас втішатиме думка, що ваша жорстокість породжена вашими стражданнями. Ви Ж нещасний, так? Самотній, мов диявол, і такий же заздрісний. Ніхто вас не любить, і ніхто не заплаче над вами, коли ви помрете. Не хотіла б я бути на вашому місці!

Дівчиною заволоділа похмура зловтіха. Вона ніби вирішила дорівнятися до своїх майбутніх родичів і насолоджуватися горем своїх ворогів.

— Вам зараз доведеться пожаліти саму себе, — сказав її свекор, — якщо ви зволікатимете ще хоч хвилину. Іди, відьмо, складай свої речі!

Вона з презирством глянула на нього і вийшла. Поки її не було, я почала просити, щоб він узяв мене до Буремного Перевалу замість Зілли — а вона може перебратися сюди. Але Гіткліф не схотів про це й слухати. Він звелів мені помовчати, і, вперше насмілившись обвести поглядом кімнату, подивився на портрети. Розглядаючи портрет місіс Лінтон, мовив:

— Цей я заберу з собою. Не тому, що він мені потрібний, й але… — він рвучко повернувся до вогню і продовжував із тим самим виразом на обличчі, який у нього мав позначати посмішку: — Сказати тобі, що я зробив учора? Знайшов гробаря, що копав могилу Лінтону, і попросив його скинути землю з її труни, і відкрив її. Спершу я не міг зрушити з місця. Коли побачив її лице — досі її лице, — гробар ледве привів мене до тями; він сказав, що обличчя зміниться, якщо на нього по дме вітер, і тоді я вибив одну стінку труни і знов присипав її землею; але не з того боку, де лежатиме Лінтон, хай йому чорт! Про мене, його б слід залити свинцем. І я підкупив гробаря, щоб він відсунув убік обидві труни разом — її та мою, коли мене покладуть туди; тоді, коли Лінтон до нас прибуде, він не знатиме, хто є хто!

— Ви вчинили дуже зле, містере Гіткліф! — вигукнула я. — І не постидалися тривожити спокій померлої?

— Я нікого не потривожив, Неллі,— відповів він, — а мені стало легше. Мені це дасть спокій, а вам — надію, що я залишуся лежати в землі, коли мене туди покладуть. Тривожити її? Ні! Це вона мене тривожила, вдень і вночі, вісімнадцять років… Невідступно… Безжально… До вчорашньої ночі — вчора вночі я віднайшов спокій. Мені примарилося, що я сплю останнім сном поруч із нею, і серце моє спинилось біля її серця, а щока примерзла до її щоки.

— А якби вона обернулася на прах, чи ще гірше, — про що б ви марили тоді? — спитала я.

— Про те, щоб стати прахом біля неї — і все ж бути щасливішим! — відповів він. — Гадаєш, я боюся такої зміни? Я був готовий побачити це, коли підняв віко труни. Але я радий, що зміни не торкнуться її раніше, ніж мене. До того ж, не побачивши так ясно її незворушного лиця, навряд чи я зміг би позбутись одного чудернацького почуття. Це почалося дивно. Ти знаєш, я божеволів, коли вона померла; невтомно, від зорі до зорі, я благав її послати до мене свій привид! Я вірю у привидів, я певен, що вони можуть блукали землею — і справді блукають; вони серед нас, поруч із нами! У день її похорону падав сніг. Увечері я рушив на цвинтар. Була заметіль, як узимку, — і пустка довкола. Я не боявся, що У її недолугий чоловік так пізно вештатиметься біля її могили, а більше туди не принесло б нікого. Залишившись із нею наодинці і знаючи, що нас розділяють лише два ярди крихкої землі, я мовив собі: «Обніму її ще раз! Якщо вона холодна, я подумаю, що це мене студить північний вітер, якщо ж нерухома — то просто спить». Я взяв у гробарській коморі заступа і став копати щосили, і коли заступ брязнув об віко труни, почав працювати руками. Біля гвіздків дерево вже тріщало. Ще трохи — і я досяг би свого, проте раптом мені здалося, що хтось зітхнув наді мною, на краю могили, і схилився донизу. «Тільки б відкрити труну, — прошепотів я, — і нехай нас засиплють разом!» І я ще відчайдушніше взявся до своєї роботи. І знову почулося зітхання — просто поруч: я наче відчув, як теплий подих відігнав крижаний вітер убік. Я знав, що поблизу немає нікого з плоті й крові, але з тою ж певністю, з якою ми відчуваємо в темряві наближення живої істоти, хоч і не можемо її побачити, я відчував, що Катрина поруч зі мною: не під землею, а на землі. Несподіване відчуття полегкості заполонило усе моє єство. Я покинув свою страшну роботу, й мене одразу ж огорнув спокій — невимовний спокій. Вона була поруч, і лишалася зі мною, поки я засипав могилу, і супроводжувала мене додому. Смійся, якщо хочеш, але я був певен, що вдома побачу її. Я знав, що вона поруч, і не міг не розмовляти з нею. Діставшись Буремного Перевалу, я чимдуж кинувся до дверей. Та вони були замкнені, і, пригадую, клятий Ерншо і моя дружина не пускали мене в дім. Пам'ятаю, я спинився, щоб вибити з нього дух, а тоді поспішив нагору, до нашої з нею кімнати. Я нетерпляче оглядався довкруги… Я відчував її… Я майже бачив її — і все ж не міг побачити! Мабуть, кривавий піт виступив у мене на чолі від розпачу й туги… від марних благань дозволити мені хоч й раз глянути на неї! Та вона не дозволила — знов обернулася на того демона, яким часто була для мене в житті. І відтоді я А невпинно — то більшою, то меншою мірою — так нестерпно страждав; я мов у пеклі! Мої нерви напнуті так, що якби вони не були сталевими, то вже давно б ослабли, як у Лінтона! Коли я сидів удома з Гортоном, мені здавалося, що досить лише вийти надвір — і я зустріну її, а блукаючи у вересовому полі, я знав, що вона чекає на мене вдома. Ледве ступивши за поріг, я вже спішив повернутися; вона мала бути там, у Перевалі, я твердо це знав! А коли я лягав спати у її кімнаті, мені було не до сну. Я не міг там склепити повік, бо тільки-но заплющував очі, вона вже була за вікном, чи розсувала панелі, чи входила до кімнати, чи навіть лежала поруч, поклавши голову на мою подушку — як колись, у дитинстві; і я розплющував очі, щоб її побачити, і за ніч розплющував їх і заплющував сотні разів — аби кожного разу розчаруватися знов! Це були пекельні тортури. Я часто голосно стогнав, а той старий мерзотник Джозеф, без сумніву, думав, що мене мучать докори сумління. Тепер, побачивши її, я заспокоївся… трохи. Це був дивний спосіб убивати — не просто помалу, а по краплині, по крихті. Зачарувати мене оманливою надією на вісімнадцять років!