Справді досконалим текстом, у якому Ю. Яновський відстежує складну відповідність волі як метафізичного чинника, вираженого числом, та історії людства, є, безперечно, роман «Чотири шаблі» (1929). Його дуже прозорий акціональний код – формування із множини партизанських загонів, що боролись за національну свободу, регулярної армії, трансформація темної, несвідомої селянської свідомості у велику культуру пролетаріату, надання анархічній силі, здатної до руйнування, ладу й упорядкованості з їх потенціалом творчої конструкції – навіть для позірного сприймання вписується у метафізичну пропорцію 4:7, утворену чотирма героями-повстанця-ми та сьома розділами, які подають історію їх становлення. Джерелом метафізичного формалізму письменника був закономірний для філософії життя інтегральний конвенційний досвід. Його складники – інформація із знаних у 1920-х книг, скажімо, «Мислительні функції у нижчих спільнотах» (1910) та «Мислення примітивів» (1922) Люсьєна Леві-Брюля, де йшлося про 4 і 7 як два унікальних числа, які в окремих архаїчних племенах завжди мали сакральний сенс повноти і цілісності: якщо перше означало священну єдність чотирьох сторін світу, то друге означало ще й під, над і тут посередині.[14] У «Золотих віршах» Піфагора Самоського 4 й 7 визнані числами, що символізують метафізичну заданість повернення до Монади: сума перших чотирьох чисел, як відомо, дорівнює 10, а значить 1; що ж до семи, то його монадичний сенс вбачався в тім, що з усіх чисел першої декади це було єдине число, яке не народжує інших чисел і не народжується ними, (у той час як число 2 народжує 4, число 3–6 і 9, число 4–8, число 5 – 10); тут його називають Афіною, богинею, що не мала матері і була пріснодівою, та співвідносять із Абсолютною Єдністю. Але найголовніше, що могло імпонувати Яновському в містиці Піфагора, це числова кореляція верховної єдності та волі й самопізнання. У цім контексті священна Тетрада виглядала вершиною самопізнання Божественної Одиниці, щаблем чистої волі, це вона відкривалася людині у формі істин герметичного монотеїзму, який не знає втілення: Бог, відкритий волею, перебуває поза межами видимого світу. Закон тетраграми в самопізнанні Монади був актуальним для Яновського закладеним у ньому процесом трансформації: Божественна Одиниця проявляється людині як абсолют не миттєво, а поетапно зупиняючись на трьох інших провідниках пізнання – інстинктах, душі, розумові, в результаті чого вона постає спочатку на рівні поліморфізму, потім дуалізму й, нарешті, троїчної єдності духу, душі й тіла.[15] Цей ускладнений рух до абсолютної єдності Яновський подасть у романі «Чотири шаблі» як перетворення геометричних фігур: трикутник – коло – квадрат.

тут кожен сучасник Яновського, хто тільки починав студіювати історію філософських учень, міг спостерегти ще й доповнення Піфагора ученням Псевдо-Арістотеля, у якого коло, що поставало з трикутника й виростало у квадрат, вважалося знаком Кругового Філософського Руху до найвищої і найчистішої Простоти Найдосконалішої Всеохоплюючої Монади.[17] Динаміка чисел та фігур, кваліфікована в езотеричних товариствах як абсолютне оновлення свідомості, використовується письменником у ролі унікальної моделі пізнання життя людини війн і революцій початку XX століття. Це було ніщо інше, як метафізичне заперечення будь-яких проявів розрізненого, відособленого існування, оскільки метафізика визнавала динамічну єдність. І філософія життя дистанціюватиме аморфну матерію від живого життя за цим же принципом: тут матерія – невпорядковане хаотичне коливання, життя – інтенсивне становлення цілісності. У романі Яновського квадрига виняткових особистостей, захоплених громадянською війною, неодноразово ототожнює власну місію подолання анархії та утихомирення водної стихії з волі високої необхідності. Остаточної форми – форми закону їх асоціації набудуть у передсмертних мареннях чи не найпослідовнішого прихильника степової свободи Марченка, мотив яких визначено в тексті як «перетворення хаосу на кухоль води»:[18] в естетиці експресіонізму, до приписів якого звернувся Яновський, передсмертним видінням відводиться роль сутнісного бачення.

Суворість цього закону виявляється не тільки в тім, що підпорядкування стихії ніколи не буває актом остаточним, а в тім, що об'єктом підпорядкування постає сам суб'єкт, сама людина, яка творить нову єдність. Усвідомити сувору необхідність герой Яновського – істота, яка воліє, а не мусить мусити, – може у стані справжнього афекту, який робить його душу сильною і надає їй ідеалістичного піднесення. Ідеалістичний злет душі, священна свобода духу, коли чуттєві інстинкти не мають жодного впливу на законодавство розуму, структурують той модус існування, який пізніше в романі «Вершники» (1935) буде визначено в такий спосіб: «Наше життя ми несли, піднявши високо на руках…»[19] Відчуття абсолютно величного в самих собі спрямовує героїв до гри зі смертю, терпіння нечуваних мук і споглядання жахливих страждань інших. Висока демонічна свобода їх душ, закономірно, шукає для самопізнання адекватного дзеркала, у якому могло б відбитися справді високе й величне. Зазвичай, така функція відводиться необмеженій далечині степу й моря: маєстатичність і неосяжність природи засвідчує потяг до грандіозного в думках героїв. Однак здатність і потреба відчувати піднесене спрямовує Яновського до світу безумовного, що перебуває поза межами світу явищ. Письменник визначає це як синдром «далини», «омани заозерій».[20] Якщо пригадати, що час творчості він ототожнює з поривом «в загірню сторону»,[21] легко співвіднести його заозерно-загірний комплекс з ідеалом «тихих озер загірної Комуни»[22] Миколи Хвильового. Попри безперечну полісемантичність, в обох випадках маємо гостру потребу піднесеної душі сакрального, яка виявляє себе через ентузіазм оволодіння простором. Тут, як відомо, проявляється ніщо інше, як активізація первісних моделей світовідчуття, збережених у позасвідомому людини доби цивілізації та в усвідомленій організації життя аборигенів Нового світу, мешканців заокеанських/заозерних земель, зустріч із яким, з його хаосом, неспокоєм і вогнем, скеровувала чи не всі морські подорожі романтиків. На думку сучасних учених, цей архаїчний світ переповнений досвідом побудови пірамід, храмів-башт: вони ж призначалися зовсім не для того, щоб проникнути на небеса, а з метою піднести розум і серце до божественного споглядання і, окрім того, надати можливість богові сходити на землю».[23] До речі, одна із таких башт, що належить ранньошумерській традиції, має назву «зіккурат» (від вавилонського «загару» – «бути високим, піднесеним»), що не лише піддає сумніву біблійну історію про «поміщання мов» (Ї1М 11. 1–9), а й окреслює піднесеність, священну свободу людського духу як єдино можливий спосіб існування у світі єдності й гармонії, в якому Високе спускається вниз, а Низьке піднімається вгору. Зрозуміло, що саме така піднесеність надала творам Яновського ту «святкову яскравість»,[24] яку ще за життя письменника відзначали дослідники.