Марченко дрімав, знесилений боєм. Він не слухав Шахая, у грудях його клекотів сон.

– Це ось заходить маршал Остюк, – сказав Шахай, коли в дверях з'явилась постать Остюка з перев'язаною лівою рукою. Марченко розплющив очі і подивився на Остюка. Кіннотник дзенькнув острогами і привітався з офіцерами. Він ледве рухав ногами – його вимучило сідло.

– Хазяїне, – Остюк сів поруч Марченка, – попорубала моя шабля лівий фланг. Коли б не твій наказ, – ми б гнали їх аж до моря. Скільки коней наловили ми в темряві, а віслюків розігнали геть по степу!

– Остюк – син селянина і вже сім років не скидає військової одежі. Це його кіннота на лівому фланзі сіяла паніку. Шабля у нього – маленька кубаночка, чорнява співуха. Плачено за неї табунами коней і сотнями голів. І ще ніколи вона не пощербилася.

– Зараз зайде маршал Галат, – продовжував Шахай після паузи, – раджу вас поглянути на цього юнака. Він пробився з панцерниками крізь ваш фронт, і це він налетів з тилу – нестримний та безжальний. Пригадайте генерала вашої революції Лазаря Гоша, що помер 29 літ віку.[141] Він дорівнювався лише Наполеону військовим генієм. Це – Галат – син робітника, сам робітник, що приїхав у Новоспаське до своєї тітки і залишився у нас жити і після революції.

Двері широко розчинилися, щоб пропустити Галата. Він сповістив Шахая, що Виривайли хотять йому щось сказати і просять вийти надвір.

– Хай зайдуть сюди.

– Вони несуть голову свого брата Петра і рубають усіх полонених, котрі трапляються їм по дорозі.

Шахай зблід, як бліднуть під час гніву. Марченко устав з місця і вийшов з вагона.

– Хай зайдуть сюди, – повторив Шахай.

Галат нехотя пішов до дверей і гукнув на когось у темряву. Зайшло троє Виривайлів. Семен ніс чорну голову Петра. Похмура велич братньої жалоби затрусила увесь вагон. Французи зіщулилися, коли Семен поклав голову на стіл і почав плакати перед Шахаєм, б'ючи себе в груди. Мертва голова Петра ніби спала. Вічна усмішка лежала на устах її.

– Братику наш рідний, – стогнав Семен, – та чим тебе поминати, згадувати? Чи кров'ю, чи піснею, чи високою могилою? Дивися, брате-соколе, ось сидять твої воріженьки, – глянь на них, братику, упийся їхніми благаннями, бо я їх зараз різатиму…

Шахай підійшов до Семена і поклав йому руку на плече.

– Скільки ви людей уже втратили, хлопці?

Од дверей вийшов вперед Панько, несучи оберемок шабель.

– Не сиди, небоже, то й бог допоможе, – сказав Панько і поклав шаблі на стіл поруч мертвої голови. – Чуже горе – за ласощі, а своє – за хрін. Свічки поїли, а самі очима світимо.

– Це все французькі полки, – пояснив Іван, – кожна шабля – полковник. Погуляли ми сьогодні, батьку. Дозволь тепер братові честь ізробити і достойно поховати.

– Несіть його, хлопці, на гору. Там буде яма для всіх наших братів. І зверху покладемо голову Петра. І насиплемо високу могилу.

Виривайли вийшли. Після них залишився легкий трупний запах. Парламентери, приголомшені й налякані, відчували, що вони божеволіють. Півгодини в купе була мертва тиша. Галат і Остюк спали, хропучи вві сні. Шахай раптом устав на ноги і запропонував французам відправити їх до своїх. На рейках знайшли дрезину, сіли, і Шахай проїхав з парламентерами усі небезпечні місця. Попрощавшися, Шахай на своєму Сірому повернувся до станції. Йому прийшло на думку, що треба сповістити столицю і людність Радянської республіки про свою перемогу. Телеграфіста він застав біля апарата. Поруч лежала чернетка телеграми, підписана Марченком. «Розбив французів під Успенівкою, – писав Марченко. – Шахая забито в бою. Марченко».

– Телеграму цю вже послано?

– Послано.

– На яку адресу?

– Новоспаське. Наталці Шахаєвій.

Шахай здивувався і дивувався досить довго, складаючи нову телеграму дружині, що спростовувала Марченкові відомості.

Велике портове місто бриніло від юрби. На рейді ще ворушилися перевантажені пароплави, крейсери й міноноски, деякі з них ще зрідка стріляли на місто, в котрому вже хазяйнувала партизанська армія. Вона збільшилася неймовірно після перемоги під Успенівкою. Оркестри гриміли на вулицях – це був той же марш із «Кармен». На балкон готелю вийшла група командирів. Їх зустріли пронизливими криками й вітальним свистом. Мав говорити голова місцевого запілля.

– Не треба! Шахая! – кричала юрба.

Тоді вийшов наперед Шахай.

– Не треба! Шахая!

Ничипір Марченко проштовхався наперед і став, заклавши руку за лацкан французької куртки.

– Я був отаман Шахай! – хрипко й гаркаво кинув він. Кілька хвилин йому не давала говорити людська пристрасть. Він підніс руку догори, і все вщухло.

– Я переміг переможців світу! Європа першого сорту сіла на кораблі і пливе від наших берегів! Європа другого сорту переходить у цю хвилину кордон, і моя славна кавалерія на чолі з маршалом Остюком – топить їх у ріці!

Через річку понтонами відходили розбиті французькі й грецькі полки. Кіннота Остюка напосідала без перерви. Ар'єргард ворога відстрілювався з кулеметів, боронячи переправи. Дорогами валялося майно, розкидане в паніці. Осідлані коні бігали самі по степу. Прекрасний осінній день погасав, як дзвін. Остюк зі своїм штабом розташувався на горбі і пив з фляги вино. Рештки французів перейшли ріку. Ар'єргард іще охороняв понтони, і кіннотникам не хотілося злазити з коней, щоб урукопаш схватитися з ар'єргардом.

Несподівано збоку – за кілометр від Остюка – з'явилася група французів, котра запізнилася до переправи. Їх було близько шістдесяти. Вони йшли, рідко розсипавшись по полю, маючи на флангах по кулемету, йшли – гвинтівки на ремінь. Їхній швидкий марш та спокійна витриманість розсмішили Остюка. Він кивнув пальцем на них сотенному Василишину.

– Візьми їх, Васько.

Василишин помчав до сотні, заспівав біля неї команду і повів сотню за собою на жменьку французів. Василишин знав, що треба опішити людей для такої атаки, але йому перешкодила самовпевненість переможця. Французи підпустили сотню близько, обернулися, лягли і так зустріли кіннотників, що Остюк аж почервонів, дивлячись, як розлетілася сотня на скалки від французької дружної відсічі.

– Візьми їх полком, – сказав сердитий Остюк другому братові Василишину.

Другий брат, ще більш самовпевнений, повів полк ніби на парад. Нікчемна купка французів знову лягла і достойно зустріла полк. Заторохтіли з флангів кулемети. Полк зупинився, розбився на дві половини і став тікати в степ. До Остюка підскочили розлютовані командири інших полків, але Остюк наказав грати одбій. Сурмач просурмив одбій.

– Хай ідуть, – були слова Остюка, – ну де ти візьмеш іще такого славного ворога!

Він осміхнувся, і його обличчя стало прекрасним, як поломінь.

Голос: