Треба було передати давнину й нереальність, історичний аспект і поважний пил віків, що лежить на таких подіях. Насамперед умовились із оператором про саму форму знімання. Треба було дати всі події в неясній млі, ніби за густим подувом туману. Повернути на потрібний кут усі площини дій. Настроїти акторів, примусити їх забути рухи сучасних людей.

Слов'янський епізод хвилює, як потертий, ветхий документ історії. Старе селище з кількох хат, круглих і невеликих, стоїть, наче на горбі. Чорне древлянське небо, серпанок туману над хатами, настороженість і тиша. Так і здається, що навкруги хижий і страшний світ, голодні звірі й вітер.

І ось із темряви вийшли варяги. Дівчина спить і прокидається. Вона нерухомо лежить і раптом, підскочивши, знову завмирає. Вибігає на дорогу. Вона вдивляється в темінь. Здається, що вона також несподівано зникне, як і з'явилась.

Дід сидить на долівці коло печі. Піч така завбільшки, як невеличкий казан. Дим іде просто в хату. Але піч, очевидно, загасла. Дід сидить нерухомо. Так і зараз ще сидять селяни біля кооперативів по селах: присівши на пальці ніг так, що коліна приходяться під руками. У діда руки витягнуті поперед себе і голова похилена. Відчуваєш близькість такої пози до давніх дитячих років людства. Бачиш, що чоловік, гріючись, віддає пошану священному вогню й подяку.

Не видно, як дід прислухається. Але він раптом підносить голову. Руки його роблять якісь непевні рухи – він їх не помічає. А глядачеві здається, що дідова рука хоче відчути гілляку дерева, щоб подертися по дереву вгору й згори оглянути місцевість, де причаїлася небезпека.

Ми гуляли над морем. Вітру не було, але хвилі надбігали сильніш і сильніш. Шаруділо дрібне каміння, хвилі били в скелі й камінь. Треба було напружувати голос, щоб його чуло навіть власне вухо.

Василь Григорович показав мені на парусник, що відпливав од пляжу. Хвиля підкидала його вгору і обхоплювала водою – він занурявся носом у хвилю.

– Отак Сашко, як той парус. Випливе чи знову до берега повернеться?

– Сашко до берега не повернеться. Він скорше втоне. Цей його фільм може комусь подобатись чи ні, але з ним він одразу стане в перший ряд радянських кінорежисерів. Це ж його друга робота!

– Його п'ята робота висуне його в перший ряд європейських майстрів.

Ми промовчали, шукаючи заперечень. Тим часом ми вже минали пляж. Жива та прудка дівчинка пробігла повз нас. Купальний костюм на ній був чорний з червоною обшивкою. Вона виглядала, як дівчина і як мати. Ми задивилися на неї.

– Папаша, ходіть купатись.

Довженко стояв по коліна в воді і пробував рукою, чи холодне море біля ніг симпатичної купальниці.

Ми збігли на пляж, почали купатись, камінцями «перевозити бабу» і з розгону плигати по піску.

1927, серпень

…На кін виходять розхвильовані актори. В добрих старих театрах поблизу хлюпає, виблискує, гомонить море. Актори готуються грати, вийшовши перед глядачеві очі. Котурни стоять осторонь – їх швидко будуть прив'язувати до ніг. Народу набилося багато від усіх усюд. Порохняві, стомлені гості не встигли ще й покупатися в морі. Діти пищать на руках у матерів. Плідна, багата радість коливається скрізь. Сонце сліпить очі і перекочується помалу на небі. Сонце – головний герой п'єси: воно щедро ллє тепло і втому, радість і сіяння. Щедро воно притягає до себе в блакитну глибину всі випари, земні подихи, людський піт і запах сандалів із натомлених ніг. Герой п'єси – сонце, що живе в своїй блакитній глибині…

Зелений високий острів. Море. Ранок. Сонце невисоко над хвилями – то ховається, то випливає з хмар. На морі, недалеко од берега – парусник. В цю хвилину видко здалеку, як на ньому збивають паруси і кидають якоря. Ближче – видко палубу, на котрій вештаються люди. Ще ближче – хльоскає на легкому вітрі клівер. На палубі страшна біганина – люди військові в погонах, але досить потертого вигляду. Це – не ті прилизані вороги в новеньких шинелях, якими їх дехто собі уявляє. Одіж на всіх різномаста. Кілька офіцерів одягнуто трохи краще, але не зовсім по-військовому.

Лише погони їхні аж сяють. Увесь загін складається з багатьох офіцерів, «вольноопределяющихся», і наполовину – з солдатів. Загін дисциплінований – навіть метушня має такий характер. Усіх біля тридцяти чоловіка. Під час метушні можна помітити, що всі лаштуються, як перед оглядом.

Одна річ може притягти пильнішу увагу. Це – вірьовка, що її перекинуто через рею. Вона похитується на вітрі. Один кінець її – петля, така, як у шибениці, петля опускається над самою палубою. Другий кінець – там прив'язано кілька шматків старого заліза – пудів до десятка. Вище петлі на метр – прив'язано короткого патика. Уся споруда якась дивно самотня і наче жива. її варт уважно оглянути, бо вона викликає різні думки і здогади. Підходить вояка – фельдфебельського вигляду. Він шарпає за той бік вірьовки, до котрого прив'язано залізо, тягне вірьовку, петля підіймається вгору, підіймається вище – аж до того моменту, коли патик на вірьовці упреться в рею. Солдат пускає з рук вірьовку, петля опускається і знову повисає над палубою. Машинерія цілком справна!

Тим часом солдати й офіцери вже стоять струнко вздовж борту. Посередині на палубі поставлено невеличкого столика, біля нього сидять троє старших. Перед ними – четверо обшарпаних, босих матросів і трохи збоку – хазяїн парусника. Очевидно, на палубі панує страшна мовчанка. Трохи похитується палуба парусника від хвиль – і це єдиний поки що рух на палубі, коли люди наче хиляться, шукаючи рівноваги. Офіцери за столом розмовляють між собою. «Повісити», – каже старший. «Зараз же повісити», – додає другий, і третій – нахиляє голову. Хазяїн парусника тремтить, і тремтять його ноги. Старший офіцер устає од столу. «Суд засудив винуватого до шибениці», – каже він. «Хай винуватий вийде наперед», – каже другий і робить паузу, оглядаючи команду парусника. «Ми повісимо всіх п'ятьох, коли не буде винуватого», – закінчує другий. Четверо матросів парусника відчувають смертельну тугу. Вони бліді і дивляться на палубу собі під ноги. Хазяїн раптом падає навколішки і лізе по палубі до столу, біля котрого стоять судді. Він лізе довго і застигає біля столу у мовчазному поклоні – чоло його упирається в палубу. «Хто стояв біля керма цієї ночі?» – питає старший суддя. «Хто нас підло обдурив?» – питає другий. Четверо матросів стоять, як кам'яні. Раптом хазяїн повертає голову і дивиться на одного. Не зразу, дуже поволі, троє матросів починають показувати своє хвилювання і вагання. їхні очі поза їхньою волею хотять дивитися на четвертого матроса. Спочатку це робиться крадькома, ніби непомітно, але потроху й потроху – очі вже не можуть одірватися від четвертого. Останній підводить голову і одхитується назад, зустрівши стільки мовчазних очей. Він не може терпіти. «Це – я!» – тільки губами каже він. Крапля холодного поту лізе по його скроні. Хляскає клівер.

З прови видко люк до трюму. За люком – вся попередня сцена. З люка висовується голова у військовому кашкеті – потилицею до прови. Людина вище й вище підноситься з трюму, ніби її звідти підіймає, випихаючи крізь люк, машина. За спиною в людини висить сурма. Людина не похитується і не ворушиться, лише підноситься і підноситься з люка. Вже показалися й босі ноги. Людина переступає край люка (вона вилазила по драбинці) і стає на палубу, обличчям до суду, до шибениці, до смерті. Тримаючись дуже прямо, людина швидко рушає до корми. Кілька швидких кроків – вони такі контрастні із загальним затриманим рухом на палубі. Потім кроки стають повільнішими, ще повільнішими, людина все притишує й притишує ходу, бо вона йде назустріч смерті. Нарешті зупиняється на вільному шматкові палуби перед столом і суддями. Обличчя людини спокійне, але бліде. Це – не герой, котрий може бравувати й вихвалятися, цим керує необхідність, неможливість інакше повернути справу. На голові в нього солдатський кашкет, червона зірка червоноарма, це – той же сурмач, котрого море вже викинуло раніш на острів. «Хай не гине невинний, це зробив я», – каже сурмач і поправляє на голові картузика так, як герой поправляє ознаку свого геройства.