В офіцера на губах легенька усмішка. Він дивиться на сурмача, потім дивиться на петлю, що похитується над палубою, і витримує довгу паузу. «Це, значить, зробили ви?» – каже він нарешті і робить вигляд, що запалює цигарку. «Вам хочеться, щоб ми вас повісили?» – питає він, удаючи, що пихкає димом. Люди біля борту – офіцери й солдати – однаково зацікавлено слідкують за сценою. «Принесіть стільця», – каже суддя. Хазяїн за момент ставить біля столу табурета. Сурмач, не чекаючи запрошення, сідає. «Як вас звати, милий?» – питає офіцер. «Мене будуть швидко звати шибеником», – каже сурмач зосереджено і серйозно. «А якої ви частини?» – «Я з частини німих», – каже сурмач і посміхається із свого дотепу. По паузі додає: «І глухих також». – «Але – не безсмертних?» – в'їдливо запитує другий суддя. «Проте непереможних!» – в тон йому відповідає сурмач. «Що це за острів?» – питає старший офіцер розгублено. Він не знає, про що йому далі питати. Сурмач знизав плечима, ніби кажучи: «Хіба ж мені відомо?»

Острів за півкілометра від парусника, як зелений привабливий порятунок. Парусник вкривається парусами і починає плисти. Палуба парусника. Сурмач стоїть на палубі з петлею на шиї. Повз нього проходить матрос, котрого він визволив від смерті, несе коротку дошку. «Прошу тебе, друже, причепи ще стільки ж грузу, щоб мені не мучитись», – каже сурмач, не дивлячися на матроса. Той мовчки киває головою. Сурмач дивиться на море, воно хлюпоче поволі дуже, ніби кожна секунда розкладається на безліч секунд і кожна не хоче бути останньою в житті. Очі дивляться на острів, хилитаються там дерева, поволі-поволі мряка заволікає очі, і пливуть повільно уривки різних картин і різних думок. Ось хилитаються повільно трави, поволі, ледве посуваючись, летить птах. Дикі хащі. Крізь них продирається сам сурмач. Він біжить що є сили, але мало посувається наперед. Усі його рухи кажуть за те, що він страшенно хоче втекти, але він ледве-ледве посувається. Одразу на його шляху постає темний вхід до печери. Він запливає до неї. По той бік – прекрасні луки. По луках бродять люди в білому. Нереальність. Мати простягає до сурмача руки – «сину!» Але сурмач біжить далі, сестра простягає руки – «брате!» Сурмач – далі. Батько з розрубаним чолом (колись замучений) простягає руки – «синочку!». Сурмач поминає всі ці свої спогади. Він зустрічає командира: «Негайно на берег! Ми їх усіх втопимо в морі!» Командир осміхається і маше безнадійно рукою. «Кінчай!» – кричить командир і зникає. Сурмач – сам на зеленій траві. Поступово крізь траву з'являються дошки палуби і ноги з острогами, що стоять перед сурмачем. «Кінчай!» – кричить офіцер, махнувши рукою. Груз лежить на дошці над морем. На палубі за дошку тримається солдат – фельдфебельського типу. Загальний вигляд парусника з повними парусами. Кат пускає з рук дошку, груз летить за борт, сурмач, схватившись за петлю рукою в останню хвилину, вилітає аж під рею. Патик упирається в рею, вірьовка рветься, сурмач падає за борт, в море. Упірнає глибоко в воду від високого падіння. Парусник пішов під повним вітром.

Сурмач випливає на поверхню. Він перевертається на спину і знімає з шиї петлю. Починає плисти. Упірнає і знову пливе на поверхні.

Острів заріс дрімучим лісом. Над морем острів підіймається високо: він лежить на морі, як зелена шапка. Колосальні дерева, як свічки в два обхвати, – буки, соснові ділянки, самшитовий ліс з мохом, що звисає з вітів, як бавовна. Все тихо, скрізь тиша, спека, як у парнику. Звірі сплять серед кущів у холодку. Галявина з кількома дуплянками, щось борсається в траві біля бджіл. Мале ведмежа простягає лапу до вічка, ведмежа манить запах меду. У ведмежати на шиї стрічка. Ведмежа раптом тікає від бджіл і кричить на всю галявину. А може – то тільки здається, що воно кричить, бо навкруги ясний, сонячний, спечний день.

На берег набігає море. Сонце виблискує в хвилях. Морська вода ворушить колоду на піску. Гнила чорна колода. Трохи далі по березі – така ж чорна маса. Піднеслася в повітря рука – це людина. Цікавість робить великий стрибок у напрямку до нахідки – так, це людина, вона біла, як крейда, і плюється морською водою. Молодий хлопець, симпатичний і приємний для очей. На ньому звичайна одежа рибалки чи матроса на дубкові, котрий возить кавуни й зерно на наших морях. На голові – облип її мокрий, поганенький військовий картузик. На ремінчику через плече – невелика мідяна сурма. Очевидно, людина має професію – сурмити. Вона ворушиться на березі, як хробак, бо її з'їдає біль від морської води в шлункові. Затихає і знов корчиться, викликаючи в глядача бажання допомогти їй. Та нікого поблизу немає. Ніхто не допоможе сурмачу. Він раптом підносить руку до голови, ніби не пам'ятаючи, що він робить, можна чекати, що він почне виривати волосся з голови, – ні, він спокійно здіймає картузика з голови і викручує з нього воду. Потім помалу пальцями виправляє зірку на кашкеті, що була зігнулася під час попередньої операції. Надягає картуза на голову і знову безсило падає на спину. Коли заглянути йому в вічі – вони спокійні, розплющені, трохи насмішкуваті, але стомлені. Знову сідає сурмач і, машинально повівши рукою по грудях, намацав ремінець, потяг його, дійшов до сурми і цілком звичним професійним рухом направив її до рота. Для початку заграв він, звернувшися до моря, якусь одну ноту, що, як камінчик, поплигала по воді. Потім заграв веселого танку – як подяку за своє врятування. Навіть сам підвівся на ноги і спробував потанцювати, та зараз же майже впав на пісок, не віднімаючи сурми од губів.

Острів із моря здається дуже великим. Коли трохи наблизитись – він ще більшає й вищає. Сурмач на березі сидить, грає. Перед ним уже стоять, завмерши, четверо бородатих людей. Вони стоять в одну лінію і не рухаються, тримаючи біля ніг берданки. Одяг на них напіввійськовий, є погони і нашивки на рукавах, котрі показують, що служаки ці вже поверхстрочні. Бороди широкі й різноманітні: лопатою, цапом, бакенбардами, але бороди всі солідні й укохані. На головах спеціальні солдатсько-мисливські картузи з кокардами. Погляди суворі й зосереджені. Сурмач не перестає сурмити, бо тоді може статись якась неприємність або ще щось гірше. Сурмач дивиться на тіні людей, тіні простягайся перед ним і не ворушаться. Вираз обличчя у всіх поступово іншає. Була жорстокість мисливців, потім цікавість, зацікавленість грою і чудним, незрозумілим хлопцем, котрого викинуло море. Сурмач грає і не віднімає сурми від уст.

Наче вихор або протяг, забігає до цієї непорушності дівча – воно вийшло вже з дитячого віку, але не стало ще жінкою. Вона вибігла з-за кущів і підбігла до сурмача. Зупинилася. За нею – з-за кущів також – пришкунделяло ведмежа, котрому на острові не пощастило спробувати меду. «Та в нього зовсім немає бороди!» – каже в захопленні дівча. Вона поправляє на собі старомодну-старомодну, довгу-довгу сукню. Поправляє косу і продовжує: «Ти наче з шибениці увірвався!» На шиї у сурмача дійсно видко темну смугу, наче здерто шкіру. З появою дівчини бородачі підійшли ближче. Дівчина – їхній бог і генерал. Те, що дівчина просто подивилася на незнайомого, – наблизило і їх до сурмача. «Тебе повісив цар?» – запитує дівчина. Один із солдатів – старший – спробував перебити її. «А ти хіба, тату, не казав мені, що цар вішає людей?» – звертається до нього дівчина. Ведмежа сідає біля дівчини і прикладає лапу до вуха – ніби слухає. Сурмач підводиться на ноги. «Я упав за борт парусника і ледве не втопився», – каже сурмач і весело оглядає бородачів. «Цар тепер людей не вішає, бо поламалися всі шибениці!» – продовжує сурмач і нахиляється почухати за вухом ведмежа, котре слідом за своєю хазяйкою відчуло довіру до безбородого юнака. «Тепер, певно, людей стріляють?» – цікавиться батько дівчини. «Ще й як стріляють!» – сміється сурмач. «Чи кінчилася вже війна? – питає другий. – Ми вже більше року не маємо звісток». – «Ми не покладемо зброї, доки не винищимо всіх наших ворогів», – урочисто каже сурмач. Ведмежа торкнуло лапою ногу сурмача і, притягши таким чином його увагу, віддало сурмачу честь другою лапою.