Шахай перечекав, доки заходили: Галат, четверо Виривайлів, Санька, Макар. У Галата були червоні очі з похмілля і мокра голова. Проте тримався він достойно, як і слід було командирові панцерників і другові Шахая.

– Я прийшов до вас, переломивши свою гордість, бо надходить славний момент, коли треба класти голови за революцію і розбивати груди об ворожий панцер. Я оголошую себе вашим командиром і наказую слухати тільки мене.

– Понімаєш, усі знають, що це військо Шахая, а ми знаємо, що ти є сам Шахай. Моя кіннота салютує тобі, командире, – Остюк витяг до половини свою шаблю і засунув її знов у піхви.

– Панцерники – твої теж, – сказав Галат, – правда, хлопці?

І усі Виривайли закивали головами.

– Ми зараз підемо і візьмемо Марченка…

– Я прийшов сам, – сказав Марченко і став перед дверима теплушки, – стріляйте мене, землячки!

– Заходь, Марченко, – простяг йому руку Шахай, – ти умієш вертатися до друзів. Нам довелося б тебе приборкати за анархію, та тепер ти сам виженеш од себе радників. Ти – хоробрий, Марченко, і за це я залишаю тебе командиром. Партизани знають, що ти Шахай, – будь же Шахаєм в тому жорстокому ділі, на котре ми підемо всі. Біля тебе стоятиму я, я буду твоїм комісаром, моє прізвище Марченко, і треба зараз вивісити червоні прапори.

Шахай придивився до Марченка й одвернувся. Галат розгублено оглядав коней. Остюк підтяг халяви на ногах вище і, розгинаючись, підрахував Марченкову зброю. Виривайли, Макар, Санька – повискакували з теплушки, за ними вийшли поважно четверо старших – і всі пішли до Остюка. Дорогою згадали, що у Галата є кращий вагон, і повернули до нього.

– Ми зараз подивимось мапу, – сказав Шахай, увіходячи до вагона.

Попоїли і випили, полежали на канапах вагона, порахували чорні прапори, що їх поприносили з усіх ешелонів, і заспівали пісні, яка прийшла тоді на пам'ять комусь із партизанів.

Найгучніше виводив Панько Виривайло. Він проспівав останнє слово. Годилося другий рядок заспівати двічі. Шахай підніс чарку і повторив другого рядка сам – серед тиші і настороженості. Марченко голосно засміявся до Остюка, ніби тамуючи щось інше.

Коливаються шалені слова Марченка. Він удавано взяв під свою руку анархістів і дивував навіть їх своєю парадоксальністю, їдальня салон-вагона повна людей. Крім чотирьох анархістів, крім Шахая, Остюка, Марченка, Галата та чотирьох Виривайлів, сиділи ще і палили цигарки командири всіх полків.

Говорив Марченко.

– Треба нам зробити свою чорну республіку. Вибрати центр, а до нього увесь час будуть прилучатися нові країни. Щоб у кожного в хаті був кулемет і по гвинтовці на душу. Усі міста зруйнувати, спалити, і мешканців пороздавати селянам за наймитів. Ми матимемо свій хліб і їжу, цукор і полотно, а патронів ми виміняємо у тих, що матимуть патрони і не матимуть чого кусати.

– Прошу слова, – командир 1-го Новоспаського кінного полку, – прошу слова і двох загибів.

Марченко глянув на Шахая, що сидів проти нього – поруч із чотирма анархістами. Шахай дивився просто перед себе на підлогу, ніби розглядаючи Марченкові чоботи. Анархісти переможно оглядали присутніх партизан і щохвилини зачісували пальцями назад довгі чуби. Шахай раптом устав і пересів на інше місце – з другого флангу анархічної групи, просто перед вікном. Його плечі й голова викреслювались на чорному склі, за вікном було темно і чорно.

Командир кінного полку зробив загиби з усім знанням і вправністю старого руського солдата, слова з його горлянки набули загрозливого тону.

– Хотів би я бачити тих дурнів, що, маючи патрони, мінятимуть їх нам на хліб, не спробують патронами поговорити з нами! Вони просто однімуть усе, що ми випрацюємо, і покладуть на нас ярма і на…уть на нашу дурну республіку.

Комполку подумав і повторив ще раз своїх два загиби.

– Хлопці, – ворухнувся Галат, – чи не пора вже кінчати? Нудьга мене бере, як обценьками за серце, хлопці.

– Не пора, – прошепотів Остюк так, що на нього глянули всі присутні, – хай тобі заціпить, Галате!

Устав Іван Виривайло і зітхнув на всі неймовірні легені.

– Мені больно, – сказав Іван, – що мене вважають за дурня. Я працював на шахтах, і Шахай працював на шахтах, і Остюк переходив різні міста і країни на північному фронті і потрапив до німецького брану[137] і втік знову через фронт до нас. Треба, щоб уся земля була як велике місто і на чорноземлі гули тисячі машин, як панцерники на полі атаки. Чи можемо ми гудити єдність і організованість робітників шахт і заводів? Вони нас переможуть, хлопці, як пожежа, і шукатимемо ми тоді своїх порозгублених кісток – скрізь, по всьому полі, по всьому світі.

– Шиба мене охота, – захвилювався гостроязикий його брат – Панько, – подивитися, як вийде воно на ваше, Ничипоре Олександровичу. Кажуть, була колись правда, пожила та й гайда! На Юрія о цій порі, як рак свисне на оборі! Не буде в твоїй республіці ні ножа, ні образа, ні зарізатись, ні помолитись!

Нервово поворухнувся смаглявий анархіст.

– Мені слово, – сказав він, наче сам до себе, – слухайте мене, браття-повстанці! Хіба ми, – закричав анархіст, – не хочемо мати у своїх руках зброї, щоб захищатися від усіх тих, що підуть на нас? Ми скажемо всім, що наша республіка залізом і кров'ю не дасть себе зневолити. Ми будемо працювати, кожний сам собі закон і суддя…

– І командуватимуть розбійники й душогубці, бо їм не жалько голови і життя, мають вони зброю, матимуть і хліб!..

– Надійшов час, – підскочив молодший анархіст, – коли треба всього спробувати! Нехай гинуть міста і села, хай плавають в крові тисячі і сотні тисяч людей. Величних експериментів доба прийшла! Хай божеволіють нетривкі люди, хай божевілля розіллється над землею – таки прийшла пора, пора великої анархічної спроби!..

Галат чхнув. Очі партизан почали горіти недобрим вогнем. Анархізм вони розуміли тільки як руйнацію усього ненависного, як помсту гнобителям, як продовження тієї своєї професії, що вони набули в траншеях світової війни, серед боліт, вошей і смерті. Вони приймали анархізм як інерцію розбудженого атавізму.

– Де наш ворог і чого ми тут стоїмо на станції? – перебив промовця Іван Виривайло.

– Насточортіло вже нам воювати! – крикнув командир чільного панцерного потяга Галата.

– Говори… Марченко, – прогаркавив Ничипір Марченко до Шахая.

– Я – за анархію, – голос останнього не піднісся вище за шепіт, але його всі почули, бо десятеро з присутніх знали, що говорить Шахай, – я – за анархію, за руйнацію всього старого, щоб не могло воно воскрести, і відродитися, і зацвісти буйніше та смертельніше.

Холодок пройшов по ворогах і друзях. Остюк для чогось вийняв нагана з-під френча і почав задумливо перекручувати барабана. Галат слідкував за Остюком; здавалося, що він зараз зірветься з місця і піде з клинком в атаку. Марченко не рухався, очі його були холодні та безсторонні, губи щільно стулені, щоки зблідлі, на лобі блищала краплина поту.

– Але божевілля нам не треба, – ще тихше говорив Шахай, – експериментів нам не треба. Немає для чого плавати сотням тисяч людей у крові, міста і села хай живуть і відроджують землю. Не треба божевілля туди, де буяє велетенська надія. Надія охоплює нас, цілі мільйони людства здригаються, повертається на кін історії придушена, але жива нація, вже грізно й тривожно вітають її сурми. Хто сказав, що нам треба божевілля?

– Заткни йому горлянку, Шахай, – анархіст показав Марченкові на Шахая, – хто він такий і звідки взявся?

Марченко посміхнувся, на щоці у нього з'явилася червона пляма, – він хвилювався, потім подивився на анархіста так, ніби стріляв йому в вічі і зарані гидував дивитися на його вибитий мозок.

– Говори, Марченко, – сказав він, – говори до краю, бо назавжди нам треба мати карту, і диспозицію, і прапор, і мету, говори.