Марченко останні слова промовив ніби до себе. Потім він вихватив шаблю і закричав пронизливо на всю батарею:
– Браточки, не дреф! У французів барахла повні вагони!
Рейками з боку французів з'явилася дрезина. Над нею віявся й здригався білий прапор парламентерів. Їх сиділо троє на дрезині – похмурі, бліді офіцери союзного десанту: капітан-грек, капітан та полковник – французи. Вони були без зброї. Залізничний насип переходив упоперек долину, з нього видко було всі позиції і траншеї, партизани перебігали з місця на місце, стріляючи вгору на честь гостей. Парламентери помітили прекрасне розташування опорних фортів, вірні лінії траншей, в котрих лише досвідчене око могло помітити замасковані кулеметні гнізда. Рішучого бою так і не відбулося досі. Маневри Шахая, заколоти в тилу, що їх чинив скажений Галат, наскоки Остюкової кінноти, уперта оборона Успенівки – діло Марченка, погані настрої солдатів десантної армії – все це спричинилося до того, що французько-грецьке командування вирішило почати розмову з бандитами-повстанцями, відтягти час, зберегти за собою славу – фактично непереможеного війська і, відійшовши до моря, почати похід знову. Парламентери під'їхали до Успенівки, тамуючи огиду й жах. Бандити здатні були, на їхню думку, зарубати або замучити вісників миру. Та нічого цього не трапилося. Колії були порожні – Шахай хотів показати дисциплінованість своєї армії. Тільки біля штабного вагона стояла почесна варта – людей близько сорока, попереду впадали в око мідяні труби оркестру. Почесна варта стояла перед вагоном, як валка розбійників – брудна, закурена пилом і порохом, з кривавими плямами на руках, обличчях, на одежі, повісивши на себе безліч гранат і кулеметних стрічок, револьверів і кинджалів. Оркестр з усієї сили бахнув бравурну мелодію, котра ніби зробилася вже національним партизанським маршем – так часто її грали.
– Марш із «Кармен»? – сказав здивовано полковник, сходячи з дрезини. На площадку вагона вийшов зустрічати сам Шахай. Гості зайшли до вагона, а варта стала голосно сміятися з французьких мундирів. Оркестр закінчив грати, і тоді почулися далекі кулеметні та гвинтівочні постріли. Вони линули десь іздалеку – ніби з-за ворожого табору. Парламентери затривожилися, і грек, котрий знав російську мову, запитав про причину стрілянини.
– Вас, гадів, десь б'ють! – одповів похмуро Марченко.
Шахай вибіг з вагона, за п'ять хвилин повернувся і покликав із собою Марченка. Останній посварився на парламентерів револьвером і суворо наказав не виходити з купе. Парламентери залишилися самі.
– Це прийшла наша смерть, – зауважив спокійно полковник.
Обидва капітани погодилися. Далеко десь загриміли гармати. Чітко було чути кулеметні речитативи. Бухали ручні гранати.
– Це в нашім тилу, – прислухався капітан-француз. Він вийняв з кишені мапу і розіклав її на столі, – сьогодні звідти були відомості, що велика банда селян з багатьма гарматами й кулеметами наближається з степів до Успенівки. Веде її той божевільний, що пустив на вітер шість панцерників і спалив полустанок. Він мобілізував усі села, цей диявол.
Палець капітана показав на мапі участок, звідки чулася одчайдушна стрілянина, на котру вже відповідали французькі гармати і бомбомети і котра все розросталася й голоснішала.
– Вони не дурні, – сказав грек, – вони здорово зруйнують наш тил. До цих ми приїхали миритися, а ті, що прийшли зі степу, не знають про мир і лізуть битися. І звичайно, їх буде розтрощено.
– Тільки б ці в Успенівці не зрозуміли подовше, в чім справа, і дотримали б миру, доки там розіб'ють того мужика, – процідив зі злістю полковник.
– Надія мала, – почулося від капітана, котрий увесь час прислухався до стрілянини, – слухайте, вже тріщить лівий фланг. З правого – теж чути поодинокі постріли. Стійте, тут у них має бути кіннота – рівнина, бачте, гарна. І рубатися вони вміють.
– Дивіться, – майже закричав грек, заглядаючи у вікно, – он її видко, прокляту кінноту! Вона пересувається поза горбами, як великий полоз, вона чекає, щоб останньої хвилини добити й розігнати знеможену піхоту.
Капітан нахилився над столом. Професійна звичка до своєї справи примусила його забути, хто саме б'ється. Капітан бачив абстрактні військові одиниці, що в руках досвідчених майстрів війни рухалися по полю. Союзний табір здався йому островом серед штормових хвиль. Успенівка розпочала гарматну підготовку. У долині рокотали вже й кулемети. Олівець капітана обкреслив повне коло навкруги союзного табору. Парламентерів охопив жах. Партизани вміло підготувалися й ставали до останньої гри. Поки що гупали гармати. З флангу і з тилу ревли на союзників їхні сталеві горлянки. На лівому фланзі причаїлася піхота, розташувавшися до атаки. Правий фланг охороняв Остюк – перший кіннотник. На його долю випав останній удар, і Остюк мав надію виконати його в кінному ладу. День ішов до кінця. За годину сонце вже висіло над самим обрієм. Ущухли гармати, настала шалена тиша перед атакою. Парламентери ніби бачили, як перебігають поодинокі стрільці і займають свої місця. З тилу давно вже напосідають божевільні селяни, що не розуміють жаху смерті і солодкості життя. Вони лягають купами перед цівками кулеметів. З фронту – вийшов у долину успенівський гарнізон. З лівого флангу починає атаку піхота. Є лише один вихід для союзного війська, але й там чекають на нього клинки Остюка. Сонце заходить серед тисяч смертей. Останні подихи тисяч людей холонуть, вийшовши на осіннє холодне небо. Парламентери бачать у вікно, як з останніми променями сонця йде до бою кіннота. Це безум, бо половина її загине, не дійшовши до ворога. Полковник і два капітани відчувають страх з такої самопожертви, з такого щедрого офірування. Ніби й краю немає людським істотам, що так віддано мчать до бою. Надворі темнішає. Парламентери сидять іще зо три години, дослухаючись до кожного звуку. Потроху потухає бій. Десь іде мовчазна розправа. На кінець четвертої години чекання до парламентерів зайшов Шахай. Він так і зайшов з револьвером у руці, як тримав його увесь час, керуючи боєм. Із зусиллям розігнув він пальці і поклав на стіл порожнього револьвера.
– Вибачте, що довелося трохи почекати, – ми саме підписували деякі пункти попередньої угоди, – сказав Шахай так, ніби у нього зовсім пропав голос.
– Які результати бою? – запитав полковник, і грек повторив ці слова руською мовою Шахаєві.
– Полонених ми не брали, бо не вміємо їх стерегти, а так: хто ліг, хто побіг, хто потягом поїхав.
– Ви порушили закон білого прапора, – закричав капітан, і грек став, хвилюючись, перекладати, – ми ще повернемось і вогнем пройдемо по вашій країні. Ви ще пожалкуєте, що затримали парламентерів, а самі зробили ганебне діло.
– Ми готові вас вислухати, – одповів шепотом Шахай, – кажіть, що ви хочете нам запропонувати.
Голос Шахая був хрипкий і натомлений, але почувалося, що говорить переможець. Які вимоги можна ставити до переможця, коли кожен м'яз його кричить – «горе переможеним»? Все те, з чим парламентери приїхали, далеко одкинув останній бій.
– Ми просимо, – вимовив полковник, – ми просимо відпустити нас до своїх. І коли ви виграли бій, – дати нам можливість відійти до моря, сісти на пароплави і відплисти додому. Двох тижнів нам досить.
– Я не дам вам і години, – усміхнувся Шахай, – завтра вранці ми будемо біля моря і заберемо все, що не буде на кораблях до того часу. Вас трьох я відпущу трохи згодом, коли можна буде вжити заходів до вашої охорони, доки ви доїдете до своїх. Ви матимете зараз можливість побачити моїх маршалів. Я дав наказа не переслідувати вашу армію, і командири мої швидко будуть тут.
До вагона зайшов Марченко в розідраній матроській сорочці. Очі його горіли, як у вовка, червоні повіки набрякли. Він ніс у руках прекрасну французьку офіцерську куртку. Не соромлячись присутніх, Марченко скинув сорочку і надяг куртку, що ледве зійшлася на широких його грудях.
– Це зайшов маршал Бернадот,[140] – сказав Шахай, – він поки що не князь Понтекорво і не кронпринц Швеції, але він має всі дані для цього. Він – син новоспаського корчмаря, як Мюрат. Рано пішов до флоту, переплив два океани й кілька морів. Надто любить жінок і славу. Для цього живе і хоче бути першим. Сьогодні він командував Успенівкою і сам водив в атаку полки. Ви могли відчути, як він бився. Це його шабля била вас з фронту.
140
Ідеться про Жана-Батиста Бернадота, пізніше Жана-Батиста-Жуля Бернадота, а також Карла IV Юхана (26.01.1763, По, Гасконь, Франція – 8.03.1844, Стокгольм), одного із найбільш відомих генералів Французької республіки, маршала Франції (1804), князя Понте-Корво (із 1806), короля Швеції та Норвегії (із 1818), засновника королівської династії Бернадотів. У 1780 році він вступив до Беарнського піхотного полку Його Величності Людовіка XVI, намагаючись вийти зі складного матеріального становища. Мужній солдат і талановитий військовий командир, який відзначився в Греноблі (1788), у битві при Ульмі (1805), Иєні, Ауерштадті, Галле (1806), Ваграмі (1807), він сформував у собі виняткову дисциплінованість і суворість (завжди був противником мародерства) і в той же час високу дипломатичність і політичний такт (в армії його шанували за гідне ставлення до військовополонених), а також бажання залишатися незалежним у військовій і політичній сфері, що, з одного боку, привело до пропозиції, з якою звернувся до нього шведський король Карл XIII, стати королем Швеції, а з другого, – до загострення стосунків із Наполеоном (у 1812 році Карл XIV Юхан пориває із Францією, а в 1813–1814 роках на чолі шведських військ бере участь у битвах проти Наполеона на боці шостої антинаполеонівської коаліції).