Джон Манглс не переставав непокоїтись. Іншому суднуі отакі хвилі, зрештою анітрохи не страшні, стали б за іграшку. Але на цій неповороткій посудині можна було легко; сісти на дно, бо щоразу, коли вона пірнала в хвилі, вода широкою пеленою заливала палубу і, не встигаючи витікати через жолобки, загрожувала потопити бриг. Щоб запобігти цьому, годилось би прорубати сокирою фальшборти й полегшити в такий спосіб відплив води, але Вілл Галлей відмовився од цього розумного заходу.

А втім, інша, більша небезпека насувалася на “Макарі”, і було вже запізно її відвернути.

Близько дванадцятої години Джона Манглса й Вільсона, котрі стояли біля борту на завітряному боці, вразив якийсь незвичайний шум. Пильність моряків змусила їх насторожитися. Джон Манглс схопив матроса за руку.

- Прибій! - сказав він.

- Так, - відповів той. - Хвиля розбивається об рифи.

- Не далі як за два кабельтови?

- Не далі. Там земля!

Джон перехилився через поручні, подививсь на темні хвилі й крикнув:

- Лот, Вільсоне! Лот!

Хазяїн “Макарі”, що стояв на носі судна, здавалось, не уявляв собі становища. Вільсон вихопив з бака лотлінь і кинувся до фок-щогли. Тут він метнув лота в воду; шворка слизнула між пальцями, і на третьому вузлі свинець зупинився.

- Три браси! - гукнув Вільсон.

- Капітане, - підбігаючи до Галлея, крикнув Джон Манглс. - Ми на рифах!

Помітив Джон чи ні, що Галлей знизав плечима, це вже не мало жодної ваги. Але він метнувся до стерна й повернув румпель, тоді як Вільсон, покинувши лота, почав підтягувати марсель, щоб привести бриг до вітру. Стерничий, якого з силою відштовхнули, ніяк не міг збагнути причини цього раптового нападу.

- До навітряних брасів! Розгортай вітрила! - кричав молодий капітан, повертаючи судно так, щоб обминути підводне каміння.

Протягом півхвилини судно йшло повз рифи, майже черкаючи їх правим боком, і Джон, незважаючи на нічну темряву, розгледів смугу ревучого прибою, котра біліла всього за чотири браси від “Макарі”.

Саме в цю хвилину Вілл Галлей усвідомив, нарешті, неминучість небезпеки, яка загрожувала судну. Він одразу стерявся.

Напівтверезі матроси не могли зрозуміти, чого від них хоче капітан. Безладність його мови, суперечливість розпоряджень свідчили - цей дурноверхий п’яниця зовсім не владає собою. Він був вкрай здивований тим, що земля зовсім поруч, за вісім миль, бо гадав, що до неї не менше ніж тридцять чи сорок.

Морські течії віднесли “Макарі” вбік од його звичайного шляху, і ця несподіванка остаточно спантеличила зашкарублого в своїх звичках старого моряка.

Швидке втручання Джона Манглса відвело судно подалі від рифів. Але молодий капітан не знав рельєфу прибережної морської смуги. Хтозна, може, бриг затиснутий у кільце підводних скель? Вітер гнав “Макарі” щосили на схід, і за кожним поштовхом хитавиці він міг на них налетіти.

Невдовзі попереду, праворуч, прибій загуркотів дужче. Довелося знову маневрувати. Джон повернув румпель донизу. Під форштевнем брига виринало чимраз більше каміння; конче треба було поставити судно так, щоб вітер дув у корму, і вийти в відкрите море. Та чи ж удасться здійснити цей маневр на неповороткому судні, під таким малим вітриллям? Це видавалось сумнівним, але іншого виходу не було.

- Стерно на вітер! Повертай до відпори! - крикнув Вільсонові Джон Манглс.

“Макарі” наближався до нового порога підводних скель. Розбиваючись об них, вирувала й пінила хвиля. Настала мить найвищого напруження. Водяні вали світились від білої піни фосфоричним світлом. Море ревло, наче ожило й заволало підводне каміння, як то мовиться в античних міфах. Вільсон і Мюльреді налягли на штурвал. Стернове колесо поволі поверталось.

Раптом “Макарі” жахливо струсонуло: бриг наштовхнувся на підводну скелю. Ватер-штаги бушприта тріснули, фок-щогла одразу ослабла й втратила тривкість. Чи ж пощастить повернути судно без дальших аварій?

Ні, бо раптом вітер ущух; в цю’мить короткочасного затишшя бриг прибрав попереднього напрямку під вітром, і всі зусилля повернути його зійшли нанівець. Висока хвиля підхопила його, понесла вперед і люто шпурнула на рифи. Фок-щогла впала з усією оснасткою. Бриг двічі вдарився кілем об каміння й став нерухомо, похилившись на правий борт на тридцять градусів.

Скло в усіх люках розлетілося на дрібні скалочки. Пасажири кинулися нагору, але хвилі перекочувались з одного краю палуби до другого, й залишатися там було небезпечно. Джон Манглс, бачачи, що бриг міцно вгруз у пісок, попрохав усіх повернутися до рубки.

- Я хочу знати правду про наше становище, Джоне, - спокійним голосом мовив Гленарван.

- Правда в тому, сер, - відповів Джон Манглс, - що потонути ми не можемо. Хоч хвиля й здатна розбити наше судно, та це вже інша справа, ми матимемо час ужити потрібних заходів.

- Зараз - годин дванадцять?

- Так, сер, треба чекати дня.

- А чи не можна спустити човна?

- За такої хвилі й потемки це неможливо. До того ж хтозна, в якому місці тут можна пристати до берега.

- Гаразд, Джоне, залишимося тут до ранку.

Тим часом Вілл Галлей наче божевільний гасав палубою брига. Його матроси, прийшовши до пам’яті, вибили днище в барила з горілкою й заходились пиячити. Джон передбачав - це пияцтво невдовзі призведе до небезпечних вихваток. Годі було сподіватися, що капітан спроможеться їх зупинити. Цей жалюгідний нікчема рвав на собі волосся й ламав у розпачі руки. Він бідкався тільки про свій вантаж, котрий не був застрахований.

- Я зруйнувався! Я загинув! - лементував він, кидаючись від одного борту до другого.

Джон Манглс і не думав його розраджувати. Він запропонував своїм товаришам озброїтися, й всі приготувалися чинити опір матросам, які безперестанку хилили бренді, су-. проводячи це заняття жахливою брудною лайкою.

- Першого з цих негідників, що наважиться підійти до рубки, я вб’ю, мов собаку, - спокійно мовив майор.

Матроси, побачивши, безперечно, що пасажири примусять їх поважати себе, після кількох несміливих спроб пограбувати кудись зникли. Джон Манглс не цікавився більше цими п’яницями й нетерпляче чекав ранку.

Бриг стояв абсолютно нерухомо. Море помалу затихало. Вітер ущух. Отже, судно могло ще триматися на воді кілька годин. Зі сходом сонця Джон сподівався роздивитись берег. Коли до нього можна буде пристати, то ялик, єдиний засіб пересування, що його вони мали, перевезе туди пасажирів і команду. Доведеться зробити кілька рейсів, бо ялик може взяти тільки чотирьох чоловік. А шлюпку, на жаль, давно вже знесло хвилею в море.

Обмірковуючи небезпечне становище, в якому вони опинились, Джон Манглс, зіпершись на люк, дослухався до шуму прибою. Він силкувався прозирнути густий морок, запитуючи себе, чи далеко до цієї землі, такої жаданої й водночас такої загрозливої. Підводні скелі трапляються часом за кілька льє від берега. Чи ж витримає кволий човник такий тривалий перехід?

Поки Джон міркував отак, благаючи в темного неба якнайскоріше ранішніх променів, пасажирки, звірившись на його запевнення, спали на своїх койках. Нерухомість брига дарувала їм кілька годин відпочинку. Гленарван і його супутники, не чуючи вже галасу п’яної в дим команди, й собі поснули, і в годину ночі глибока тиша запанувала на “Макарі”, що й сам спочивав на своєму піщаному ложі.

Близько четвертої години небо на сході стало яснішати. Вінця хмарок злегка позначилися в блідих проблисках світанку. Джон влйшов на палубу. Серпанок вологого туману вповивав обрій. Якісь тремтливі непевні обриси окреслювались в ранкових випарах, але на чималій висоті. Легкі хвильки пробігали по воді, й океан зливався з густими непорушними хмарами.

Джон чекав. Дедалі світлішало, крайнебо займалось пурпуровими барвами. Над широким океанським простором потроху танула завіса туману. З води поволі виступали чорні скелі. Потім над кучерявою піною прибою визначилась широка смужка, і яскраве, немов проміння маяка, світло, відкинуте ще схованим за обрієм кружалом сонця, запалало над гостроверхою вершиною гори. Там була земля, щонайбільше за дев’ять миль.