Маленький загін тим часом швидко посувався вперед понад берегом Вайпи. Місцевість була пустельна, жодного сліду тубільців, жодної стежки, що вказувала б на присутність людини в цих долинах. Річка струмувала між високими заростями або звивалась на подовжистих піщаних відмілинах, і тоді погляд міг вільно блукати простором аж до пасма невисоких гір, які загороджували долину зі сходу;

Своїми чудернацькими формами, обрисами, що тонули в облудному мареві, ці гори скидались на величезних допотопних тварин. Здавалося, то раптом закам’янів цілий табун велетнів-китів. Цей примхливий рельєф вказував на вулканічне походження гірського пасма. Справді, Нова Зеландія ніщо інше як досить недавній витвір підземної вулканічної дії. Процес вивільнення землі з морських вод тривав й досі. Подеколи вона піднялась за двадцять років над рівнем моря на цілий туаз. Вогонь ще й тепер бушує в надрах островів, струшує їх, корчить і в багатьох місцях вихоплюється крізь гейзери й жерла вулканів.

До четвертої пополудні моторні мандрівники пройшли дев’ять миль. За вказівками карти, куди безперестанку заглядав Паганель, до злиття річок Вайпа й Ваїкато лишалось щонайбільше п’ять миль. Там проходив Оклендський шлях. Там вони стануть табором на ніч. А останні п’ятдесят миль до новозеландської столиці вони здолають за два-три дні, а може й за вісім годин, коли їм пощастить зустріти поштову карету, котра двічі на місяць робить рейси між Оклендом і бухтою Гоукса.

- Отже, нам доведеться ще й цю ніч спати просто неба, - сказав Гленарван.

- Так, - відповів Паганель, - а втім, я гадаю, це вже востаннє.

- От і гаразд, бо це будуть і останні випробування для Гелени й Мері Грант.

- Котрі вони зносять без жодних скарг, - додав Джон Манглс. - Але коли я не помиляюсь, ви, пане Паганелю, згадували про якесь селище поблизу злиття обох річок.

- Еге ж, - відповів географ, - ось воно позначене на Джонстоновій мапі. Це Нгарнавагіа, приблизно на дві милі нижче від місця злиття.

- Чудово! А чи не можна влаштуватися там на ніч?

Леді Гелена й міс Грант залюбки пройдуть дві зайвих милі, аби відпочити в більш-менш пристойному готелі.

- В готелі! - вигукнув Паганель. - Готель у маорійському селищі! Та там немає навіть заїзду чи корчми! Це просто купа тубільних хижок, і як на мене, то нам краще не шукати там притулку, а триматися якомога далі від того селища.

- Усе ваші побоювання, Паганелю, - мовив Гленарван.

- Дорогий Гленарване, маорійцям ліпше недовіряти, аніж звіритись на них. Хтозна, в яких вони зараз стосунках з англійцями, приборкано повстання чи перемога на їхньому боці., А коли ми раптом потрапимо туди, де в самому розпалі війна? Щиро кажучи, ми для них - непогана, здобич, і мені анітрохи не кортить спробувати проти своєї волі новозеландської гостинності. Отже я вважаю за найрозваж-ливіше обминути Нгарнавагіа й ухилитись од будь-яких зустрічей з тубільцями. Зовсім інше, коли ми дістанемось до Дрюрі, там наші мужні супутниці зможуть як слід відпочити від дорожньої утоми.

Паганелеві міркування взяли гору. Гелена визнала за краще востаннє переночувати в полі, ніж піддавати небезпеці себе й своїх супутників. Ні вона, ні Мері Грант не прохали перепочинку і йшли далі понад крутим берегом річки.

За дві години від гір потяглися вечірні тіні. Ховаючись на заході за видноколом, сонце кидало крізь просвіти між хмарами своє запізніле проміння. Далекі верховини на сході зайнялися останніми вогнями дня. То було немов коротке прощальне вітання на адресу мандрівників.

Гленарван і його друзі прискорили ходу. Вони знали, які короткі тут сутінки, як швидко настає ніч. Конче треба було дійти до злиття Вайпи й Ваїкато раніше, ніж усе навкруг оповиє темрява. Але з землі піднявся густий туман, і розпізнавати дорогу стало дуже важко.

На щастя, слух заступив зір, котрий став ні до чого в пітьмі. Невдовзі голосніше рокотання води дало мандрівникам наздогад, що обидві річки з’єднались в одному руслі в суцільний ревучий потік. Загін прибув туди о восьмій годині вечора.

- Ось і Ваїкато, - мовив Паганель. - А дорога на Окленд іде вздовж її правого берега.

- Ми це роздивимось завтра, - сказав майор, - а тепер лаштуймося на ніч. Мені здається, оті густіші тіні - то купка дерев; вони наче навмисне тут ростуть, аби дати нам притулок. Повечеряймо й лягаймо спати.

- Гаразд, повечеряємо, але тільки сухарцями й сушеним м’ясом, не розпалюючи багаття, - мовив Паганель. - Ми прийшли сюди нишком, хай і підемо так само звідціль! На щастя, в цьому тумані нас ніхто не помітить.

Загін добрався до невеличкого гайка й розташувався тут. Зробили так, як радив Паганель, - вогнища не розкладали, повечеряли всухом’ятку, і невдовзі глибокий сон зморив мандрівників, украй потомлених п’ятнадцятимильним переходом.

На світанку наступного дня щільна пелена туману важко слалася над рікою. Випари, що насичували повітря, згустилися через нічну прохолоду і наче хмарою вкрили поверхню води. Та сонячні промені невдовзі продерлись крізь драглисті маси туману, й він розтанув під осяйним оком денного світила. Вивільнились повиті млою береги, й ріка Ваїкато стала в усій своїй вранішній красі.

Шпичастий кінець вузької довгої коси, немов наїжаченої дрібноліссям, сходив нанівець там, де з’єднувались дві річки. Течія бурхливої Вайни ще протягом чверті милі опиралась водам Ваїкато, не зливаючись з нею в єдину течію. Але могутня спокійна ріка швидко перемагала непогамовну, вбирала її води й лагідно несла в своєму лоні аж до самого Тихого океану.

Коли розійшовся туман, показалася велика пірога, що йшла проти течії Ваїкато. Це був човен сімдесят футів Завдовжки, п’ять - завширшки й три фути завглибшки, видовбаний з суцільного стовбура місцевої ялини - кагікатеа; його ніс трохи підносився вгору, як у ненецької гондоли. Дно човна встелено грубим шаром сухої папороті. Пірога летіла поверхнею води на вісьмох веслах, припасованих- у передній її частині. Керувала нею людина на кормі, що орудувала широким, схожим на лопату веслом.

То був високий на зріст тубілець років сорока п’яти, з могутніми грудьми, м’язистим тілом, міцними руками й ногами. Випнуте чоло, поборознене глибокими зморшками, лютий погляд, похмуре обличчя надавали йому грізного вигляду. Дрібне вигадливе татуювання, яке вкривало лице й тіло тубільця, свідчило, що це один із найзначніших маорійських ватажків. Дві чорні гвинтуваті смужки розходились від крил його орлиного носа, обводили жовті очі й з’єднувалися на чолі, ховаючись далі в густій чуприні. Навколо рота в блискучими білими зубами та на підборідді також рясніло татуювання, що його майстерні закрутки звивалися навіть на широких грудях маорійського ватажка.

Таке татуювання - “моко” по-новозеландському - свідчення високої відзнаки. Тільки той гідний цього почесного розмалювання, хто визначився відвагою в кількох боях. Раби й люди нижчого стану позбавлені права на моко. Уславлених ватажків пізнають за витонченістю, чіткістю й за характером малюнка, котрий часто відтворює на їхньому тілі зображення тварин. Дехто з ватажків піддає себе разів із п’ять дуже болісній процедурі моко. В Новій Зеландії що славетніша людина, то дужче вона розмальована.

Дюмон-Дюрвіль подає цікаві подробиці щодо Цього новозеландського звичаю. Він помітив - моко заступає тут місце гербів, якими так пишаються аристократичні родини в Європі. Але він указує і на те, що їх відрізняє між собою: герби європейців кажуть тільки про заслуги засновника роду, яких здебільше не мають нащадки, а почесні відзнаки новозеландця є безперечне свідчення його особистої видатної хоробрості.

До того ж татуювання маорійців, незалежно від його ролі почесної відзнаки, можливо, й корисне, бо робить шкіру грубішою й менш вразливою на зміни погоди та безнастанні укуси москітів.

Слава ватажка, що керував пірогою, не викликала жодного сумніву. Гостра кістка альбатроса - знаряддя татуювання в маорійців - п’ять разів борознила глибокі й густі візерунки на його обличчі. П’ять разів його вшановано, і про це говорив властивий йому вираз надзвичайної пихи. Широка шматина, зіткана з форміуму[91] й оздоблена собачими шкурами, наче плащ, обгортала постать ватажка; пов’язка на його стегнах ще зберігала криваві плями - сліди недавніх битв. На подовжених мочках його вух гойдались зелені нефритові сережки, шию оповивало намисто священних камінців “пунаму”, що з ними новозеландці пов’язували якийсь забобон. Поруч нього лежала англійська рушниця і “пату-пату”, - щось на взірець сокири з подвійним лезом, смарагдового кольору, довжиною вісімнадцять цалів.