Тим часом фургон зупинився на зеленому килимі з розкішної трави, котра звисала торочками над швидкоплинними струменями. Поблизу - ні порону, ані містка. Однак треба було дістатися на той бік. Айртон подався шукати вигідного броду. Він пройшов чверть милі вгору річкою, і тут вона видалась йому неглибока. Айртон вирішив, що в цьому місці можна перебратися. Вимірявши кілька разів дно, він упевнився - глибина річки сягала не більше трьох футів. Отже, фургон міг пройти мілководдям, не надто ризикуючи.

- Скажіть, можна перейти річку в інший спосіб? - спитав Гленарван.

- Ні, сер, - відповів Айртон, - але ця переправа мені не видається небезпечною.

Якось виберемось.

- Леді Гленарван і міс Грант повинні вийти з фургона?

- Ні в якому разі. В моїх биків міцні ноги, і я ручуся, що втримаю їх на вірній дорозі.

- Тоді рушайте, Айртоне, я покладаюсь на вас, - промовив Гленарван.

Вершники оточили важкий повіз і сміливо увійшли у річку. Звичайно під час переправи убрід на воду пускають ланцюжок з порожніх бочок, котрі підтримують повіз на поверхні. Але цього рятівного пояса тут бракувало; доводилось звіритися на мудрість биків та на Айртонову силу й обережність. Зі свого передка він правував шісткою биків; майор і двоє матросів розтинали швидку течію в кількох футах попереду. Гленарван і Джон Манглс тримались по боках фургона, готові щохвилини подати жінкам допомогу. В ар’єргарді їхали Паганель і Роберт.

Усе було гаразд, поки не дійшли середини Вімерри, де ріка поглибшала і вода піднялась вище коліс. Течія відкинула биків убік од броду; вони мало не втратили під ногами дно і не потягли за собою хибкий фургон. Айртон не вагаючись сміливо стрибнув у воду; узявши биків за роги, він примусив їх повернутися туди, де був брід.

Зненацька фургон на щось наразився, десь затріщало, і він сильно нахилився; вода линула жінкам на ноги. Гленарван і Джон Манглс, учепившись за дощані стінки, намагались затримати фургон, але течія відносила його вбік. Хвилина була загрозлива.

На щастя, єдиним дужим зусиллям бики рвонули фургон до лівого берега. Під ногами биків і коней ґрунт став підніматися, і невдовзі люди й тварини опинились у безпеці на тому березі, геть промоклі, але задоволені.

Однак від поштовху поламався передок фургона, а Гленарванів кінь загубив передні підкови. Треба було негайно зарадити цій біді. Поки мандрівники, не знаючи, як вийти із скрути, збентежено перезиралися, Айртон запропонував привезти коваля зі станції Блек-Пойнт, що лежала за двадцять миль відсіль на північ.

- Звичайно, треба їхати, друже, - мовив Гленарван до Айртона. - Скільки часу потрібно вам на цю подорож?

- Щонайбільше годин п’ятнадцять, - відповів Айртон.

- Отож рушайте, а ми станемо тут табором і очікуватимемо вас.

За кілька хвилин боцман скочив на Вільсонового коня й зник у гущавині мімоз.

Решта дня минула в розмовах і прогулянках. Мандрівники проходжувались берегами Вімерри й гомоніли між собою, милуючись навколишньою красою. Сполохані ними ібіси й попелясті журавлі злітали, хрипко кричали; птиця атлас ховалась у горішньому гіллі дикої смокви; вивільги, птахи-каменярі стривожено пурхали між стрункими стеблами лілійних рослин, а рибалочки-зимородки покидали свою звичайну риболовлю, в той час як уся родина більш цивілізованих папуг, пишнобарвних, наче веселка, маленький рошіл з шарлатовою голівкою й жовтою шийкою та лорі в червоно-блакитному пір’ячку оглушливо цокотіли у верховітті квітучих камедних дерев.

Простягшись на траві поблизу дзюркотливої води або блукаючи навмання поміж купами мімоз, мандрівники аж до заходу сонця втішалися чарівною природою. Ніч, що враз настала по короткому смерканні, захопила їх далеченько від табору. За дороговказ правила їм не Полярна зірка, невидима у Південній півкулі, а сузір’я Південного Хреста, що блищало високо над обрієм.

Містер Олбінет уже зготував під наметом вечерю. Посідали до столу. Найбільш смакувало всім рагу з папуг, що їх спритно підстрелив Вільсон і вміло підсмажив стюард.

Повечерявши, почали вигадувати привід, аби не лягати і якомога довше милуватися чудовою ніччю. Леді Гелена, висловлюючи спільне бажання всіх, попрохала Паганеля розповісти про видатних дослідників Австралії, що вже давненько було їй обіцяно.

Паганель залюбки погодився. Його слухачі зручно вмостились, простягшись під стовбуром розлогої банксії, і но-вдовзі клуби цигаркового диму потяглись до густого листя, що губилось у темряві; географ, покладаючись на свою невичерпну пам’ять, почав розповідати:

- Ви, напевно, пригадуєте собі, мої друзі, - і надто ви, майоре, - ймення мандрівників, про яких я казав вам на борту “Дункана”. Поміж тих, хто прагнув потрапити в глиб суходолу, тільки чотирьом пощастило перейти його з півдня до півночі і з півночі на південь. Це були: Берн - в 1860 і 1861 роках; Мак-Кінлей в 1861 і 1862; Ленсборо в 1862 і Стюарт, також в 1862 році. Про Мак-Кінлея і Ленсборо я казатиму дуже мало. Перший пройшов од Аделаїди до затоки Карпентарія, другий від цієї затоки до Мельбурна. Обох їх австралійські організації послали на розшуки Берка, який не повертався і якому не судилося будь-коли повернутися.

Берн і Стюарт - ось два відважних дослідники, про них я й розповідатиму без зайвих передмов.

20 серпня 1860 року з ініціативи Мельбурнського королівського товариства було споряджено експедицію, котру очолив Роберт О’Гара Берн, колишній ірландський офіцер. Його супроводило одинадцять чоловік: Вільям Джон Вілс, видатний молодий астроном, лікар Беклер, ботанік Грей, молодий військовий індійської армії Кінг, Ландельс, Браге й декілька сипаїв[74]. Двадцять п’ять коней і стільки ж верблюдів несли на собі мандрівників, їхні речі й харчі на півтора року. Експедиція мала дійти до затоки Карпентарія на північному узбережжі, обстеживши по дорозі річку Купер. Без жодних перешкод вони перейшли Муррей та Дарлінг і прибули до поселення Меніндье на кордоні колоній.

Тут вони переконались, що чималий вантаж стоїть їм на заваді. Через цю незручність, а також дещо гостру вдачу Берка поміж членами експедиції виникли незгоди. Ландельс, в чиєму розпорядженні були верблюди, відділився од експедиції разом з кількома індійцями-погоничами й повернувся до річки Дарлінг. Берк пішов далі своїм шляхом. Прямуючи то розкішними, щедро зрошуваними пасовищами, то каменистими безводними дорогами, він дійшов до Куперс-Крику[75]. 20 листопада, по трьох місяцях мандрів, Берк спорудив на березі цієї річки перший склад харчових запасів. Тут мадрівники затримались, бо довго не могли знайти зручної дороги на північ, де напевно була б вода. Перемагаючи на своєму шляху незліченні перешкоди, вони врешті добрались до місця, де стали табором і заснували пост. Його звели саме на півдорозі між Мельбурном і затокою Карпентарія, оточили міцною огорожею і назвали форт Вілс. Берк поділив свій загін на дві частини. Одна, під керівництвом Браге, мала залишатися в форті Вілса три місяці і довше, якщо стане харчів, очікуючи, доки повернеться решта людей - Берк, Кінг, Грей та Вілс. Вони взяли з собою шість верблюдів і на три місяці стравні: три центнери борошна, п’ятдесят фунтів рису, стільки ж вівсяних круп, центнер сушеного конячого м’яса, сто фунтів солонини й сала, тридцять фунтів сухарів. Цього мало вистачити на подорож у шістсот льє, туди й назад.

Маленький загін з чотирьох чоловіків вирушив у дорогу. Після важкого переходу через кам’янисту пустелю вони дістались до річки Ейр, кінцевого пункту, що його досяг був Штурт у 1845 році, й, дотримуючись якомога ближче ста сорокового меридіана, подались на північ.

7 січня, під пекельним сонцем, мандрівники перейшли тропік. Часто зваблені облудними маревами, ще частіше страждаючи від спраги, що її погамувати могли тільки в час великих злив, вони йшли, вряди-годи наражаючись на кочовиків-тубільців, котрі, проте, не завдавали їм ніякого лиха. Загалом кажучи, поки що їм не довелось зазнати великих знегод, бо дорогу не перетинали ні озера, ні річки, ані гори.