- Дякую, пане Паганелю, я вас слухаю.

- І ми також вас послухаємо, - мовила Гелена. - Це вже не вперше негода нас змушує у вас навчатися. Розповідайте нам усім, пане Паганелю, просимо.

- До ваших послуг, пані, - відповів географ, - але цього разу моя розповідь триватиме недовго. Тут не було таких сміливих відкривачів, що билися один на один з австралійським Мінотавром[90] Нова Зеландія надто маленька країна, її не так уже й важко дослідити. Тому мої герої не мандрівники, а скромні туристи, які стали жертвами звичайних дорожніх пригод.

- Скажіть нам їхні ймення, - попрохала Мері Грант.

- Геометр Віткомб і Чарльтон Говіт, той самий, який знайшов прах Берка, - вам у пам’ятку їхня експедиція, я розказував про неї, коли ми зупинялися на берегах Вімерри? Віткомб і Говіт керували двома цілком самостійними експедиціями на острові Таваї-Пуна-Му. Обидві експедиції вирушили на початку 1863 року з Крайстчерча, аби дослідити невідомі ще гірські перевали на півночі провінції Кентербері. Говіт, здолавши високий кряж біля північного по-граниччя провінції, отаборився на озері Браннера. Віткомб знайшов у долині Ракайа прохід, котрий виводив на східний схил гори Тіндаль. Віткомб мав супутника, Якоба Лупера, котрий опісля надрукував у газеті “Літлтон Таймс” нарис про цю подорож і про катастрофу, що тоді сталася. 22 квітня 1863 року, коли не зраджує мене пам’ять, двоє дослідників опинились біля підніжжя льодовика, де бере початок річка Ракайа. Вони зійшли на вершину гори й почали шукати нового зручного перевалу. Наступного дня, виснажені втомою й холодом, Віткомб і Лупер заночували на висоті чотири тисячі футів над рівнем моря. Падав густий сніг. Сім днів вони блукали серед гір, по дну долин, і скрізь їх щільно обступали стрімкі скелі, не даючи виходу, часто-густо вони не могли розкласти багаття, іноді голодували, бо їхній цукор перетворився на сироп, а сухарі - на мокре тісто, одіж і ковдри геть змокріли від дощу, їх нещадно жалили комахи. В свої кращі дні вони робили до трьох миль, у гірші - ледве двісті ярдів. Нарешті 29 квітня вони натрапили на маорійську хижку, а в городчику біля неї знайшли трохи картоплі. Тоді двоє друзів востаннє поїли разом. Надвечір вони дійшяи до морського берега, поблизу гирла річки Тарамакау. Їм треба було перебратись на правий берег, а там прямувати на північ, до річки Грея. Тарамакау - річка глибока, повновода. Лупер, витративши годину на розшуки, знайшов врешті два маленьких подірчавлених човники; він полагодив їх, як спромігся, і зв’язав докупи. Надвечір мандрівники спустили човники на воду. Та ледь вони досягли середини ріки, як човни вщерть набралися води. Віткомб кинувся в воду й плавом повернувся на лівий берег. Якоб Лупер плавати не вмів, він учепився за свій човник, і це його врятувало, але йому довелося зазнати страшних тортур. Течія понесла бідолаху до порогів. Перша хвиля занурила його в воду, друга винесла на поверхню. Його вдарило об скелі. Настала непроглядна ніч. Пішов зливний дощ. Кілька годин хвилі шпурляли отак скривавленого, набубнявілого від води Лупера. Нарешті човник наразився на тверду землю, і непритомного Лупера викинуло на берег. Опам’ятавшись другого дня на світанку, Лупер поплазував до струмка й побачив, що течія однесла його на цілу милю від того місця, де вони почали переправу. Він пішов понад берегом і швидко натрапив на нещасного Віткомба: той втопився у драговинні. Лупер руками вигріб у піску яму й поховав свого товариша. Через два дні Лупера, що конав уже з голоду, взяли до себе якісь жалісливі маорійці - серед них є й такі, - і четвертого травня він добрався до озера Браннера, де стояв табором Чарльтон Говіт, який за шість тижнів сам загинув, точнісінько так, як бідолашний Віткомб. Сумна історія, чи не так?

- Справді, - сказав Джон Манглс, - здається, ці катастрофи становлять суцільний ланцюг, який у фатальний спосіб в’яже між собою мандрівників; варто одній ланці розірватися, і всі вони притьмом гинуть один по одному.

- Ваша правда, мій друже, - відповів Паганель, - я помічав це не раз. Який закон спільності призвів Говіта до загибелі майже в тих самих умовах, що й Віткомба? Ніхто не може на це відповісти. Пан Вайд, котрий керував урядовими роботами, запросив Чарльтона скласти проект шосейної дороги від рівнини Гурунуї до гирла Тарамакау. Він вирушив першого січня 1863 року в супроводі п’ятьох чоловік. Доручення уряду він виконав блискуче, і за його проектом прокладено дорогу завдовжки сорок миль аж до річки Тарамакау. Говіт повернувся до Крейстчерча і, незважаючи на те, що насувалась зима, просив дозволу працювати далі. Пан Вайд дав свою згоду.

Говіт поновив необхідні запаси й поїхав до свого табору, аби перебути там зимову негоду. Саме тоді нагодився туди Якоб Лупер. 27 червня Говіт, узявши з собою двох своїх людей, Роберта Літтла й Генрі Мюлліса, покинув табір. Вони перепливли озеро Браннера. Відтоді їх більше ніхто не бачив. Їхній хисткий плаский човен знайдено на березі перекинутим догори дном. Говіта та його супутників шукали протягом дев’яти тижнів, але даремно. Очевидно, ці бідолахи, не вміючи плавати, потонули в озері.

- А чому не припустити інше - що вони цілі та здорові й живуть серед якогось новозеландського племені? - спитала Гелена. - Адже смерть їхня не доведена.

- На жаль, ні, - відповів Паганель, - бо відтоді минуі до вже більше року, а вони досі не повернулись... а коли з цієї Нової Зеландії, - додав він пошепки, - за рік не повертаються, то це означає: люди загинули без вороття!

7 лютого, о шостій годині ранку, Гленарван дав знак рушати в дорогу. Вночі дощ став. Густі попелясті хмарки затягли небо щільною заслоною, затримуючи сонячне проміння на висоті трьох миль од землі. Помірна температура дозволяла сподіватися - денний перехід не буде надто важкий.

Паганель визначив, що відстань між мисом Кагуа й Оклендом сягає до вісімдесяти миль; долаючи щодня десять миль, її можна пройти за вісім днів. Але замість брести звивистим берегом, географ визнав за ліпше попрямувати вглиб на тридцять миль до селища Нгарнавагіа, де зливались річки Ваїкато й Вайна. Там проходив “поштовий шлях”, власне, стежка, придатна для повозів, яка перетинає чималу частину острова - від Нейпіра, поблизу затоки Гоукса, аж до Окленда. Цим шляхом легко дістатися до Друрі, де можна перепочити в чудовому готелі, що його особливо рекомендує природознавець Гохштеттер.

Мандрівники, несучи кожний свою пайку харчів, почали огинати берегом бухту Аотеа. З обачності вони не відходили один від одного і, мимоволі стискуючи набиті карабіни, пильно вдивлялись у хвилясті рівнини на сході. Паганель з насолодою, як справжній знавець, перевіряв за своєю досконалою картою, правильність позначених на ній щонайменших деталей.

Деякий час маленький загін ішов піскуватими ґрунтами, що утворились, із скалок двійчастих черепашок і висхлих кісток, з великою домішкою закису й перекису заліза; коли до такого ґрунту наблизити магніт, він одразу вкривається блискучими кришталиками.

На березі, де ніжно хлюпотали хвилі припливу, бавилось кілька тюленів, і в гадці не маючи тікати. Вони мали закруглену голову, широкий спадистий лоб, розумні очі й були лагідні та навіть симпатичні з вигляду. Дивлячись на них, легко було збагнути, чому давні перекази, на свій кшталт поетизуючи цих своєрідних мешканців моря, саме в них втілили образ звабливих сирен, дарма що голос у тюленів - якесь немилозвучне бурчання. Цих численних на берегах Нової Зеландії тварин високо цінують, полюючи їх заради шкури й лою.

Між тюленями вирізнялося троє чи четверо морських слонів, сіро-блакитних на колір, від двадцяти п’яти до тридцяти футів завдовжки. Вони, простягтись ліниво на ложі з грубого шару ламінарій - велетенських водоростей, піднімали вгору свої гнучкі хоботи і, смішно наморщуючись, ворушили шорсткою щетиною довгих вусів, закручених кучериками, немов борода якогось дженджика. Роберт розважався, стежачи за цими цікавими створіннями. Раптом він здивовано закричав: