Таке воно, це дивне озеро Таупо, що лежить на висоті тисяча двісті п’ятдесят футів над рівнем моря, оточене кільцем гір у чотириста туазів заввишки. На заході - величезні шпилясті скелі, на півночі - кілька далеких, вкритих гайками вершин; на сході - широкий піщаний берег, перетятий дорогою, де між кущами пемзові камені блищать, як коштовна оздоба; на півдні, за смугою лісу, - високі конуси вулканів, що велично облямовують цей безмежний водний простір, де інколи лютують бурі, варті океанських циклонів. У цій місцевості все навколо безперестанку кипить і клекоче, немов.велетенський казан, почеплений над підземним вогнем. Земля здригається від його полум’яного дотику, назовні просочується гаряча пара. Земна кора розколюється, наче скорина перепеченого пирога, утворюючи глибокі тріщини, і все плато, безперечно, завалилося б у розжарене горно, якби за дванадцять миль відтіля ув’язнена пара не знайшла б собі виходу крізь жерла Тонгаріро.
З північного берега озера видно цей увінчаний димом і полум’ям вулкан, що здіймається понад невеличкими вогнедишними сопками. Позад нього самітно підноситься серед рівнини інший вулкан - гора Руапагу; вершина її, оповита хмарами, сягає до дев’яти тисяч футів. Ніхто досі не ступав ногою на її неприступну конусувату вершину; ніколи людське око не виміряло глибини її жерла, в той час як тричі за останні двадцять років - дослідники Бідвіль, Дайсон і Гохштеттер - робили виміри більш приступних вершин вулкана Тонгаріро.
З цими вулканами пов’язано чимало легенд, і за іншої оказії Паганель неодмінно познайомив би з ними своїх супутників, розповівши хоча б про сварку, що сталася якось між Тонгаріро та його сусідою й другом Таранакі через жінок. Тонгаріро, запальний, як кожний вулкан, розлютився й вдарив Таранакі, а той, побитий і зневажений, утік долиною Вангані, згубивши дорогою дві величезні брили, й оселився на морському побережжі, де він і дотепер самітно вивишає-ться під ім’ям гори Егмонт.
Але Паганель не мав найменшої охоти розказувати, так само як його товариші - слухати. Вони мовчки оглядали північно-східний берег озера Таупо, куди їх закинула зрадлива доля.
Місія, заснована панотцем Грасом в Пукава на західному березі озера, вже не існувала. Війна вигнала місіонера далеко за межі тих місць, де відбувалося повстання. Полонені були тут самі, цілком залежні від ласки маорійців, що жадали помсти, і саме в тій відлюдній частині острова, куди ніколи не заглядали речники християнства, Каї-Куму, залишивши води Ваїкато, перетнув своїм човном маленький рукавець, обігнув гострий мис і пристав до піщаного східного побережжя озера, під першими відногами гори Манга - незграбного громаддя триста туазів заввишки. Там прослались поля форміуму, дорогоцінного новозеландського льону. Тубільці звуть його “гаракеке”. В цій корисній рослині ніщо не пропадає марно. Її квіти дають чудовий мед: з стеблини добувають клейкувату речовину, що заступає віск і крохмаль. Ще корисніше її листя: свіже, воно править за папір, висушене - за трут; із стеблин, розрізаних вподовж, виробляють мотузки, линви, рибальські тенета; з перебраних і розчесаних волокнинок тчуть ковдри, плащі, пов’язки, скатерки, а з пофарбованої в червоне або чорне тканини виготовляють одяг для маорійських чепурунів.
Цей коштовний форміум росте повсюдно на обох новозеландських островах, як на морському побережжі, так і вздовж річок та понад берегом озер. Його дикі кущі вкривають цілісінькі поля, а червоно-брунатні квіти, схожі на квіти агави, пишно буяють, визираючи з-під довгого й вузького листя, що нагадує своєю формою леза. Нектарії, гожі пташки, які мешкають на полях форміуму, пурхали тут цілими зграями, ласуючи медовим трунком його квітів. В озері хлюпостались табунці приручених качок з чорним у сіро-зелену смужку пір’ям.
За чверть милі від берега, на стрімкій, кручі виднілося “па”, маорійське укріплення, зведене в неприступному місці. Полонених висадили один по одному з човна, розв’язали й повели до цієї фортеці. Стежка, якою вони йшли, перетинала поля форміуму, а далі - зелений гайок, де росли дерева “кайкатеа” з вічним листям і червоними ягодами, австралійська драцена, або “ті” мовою тубільців, і “гуйус”, з якого видобувають чорну фарбу на тканини. Зграї великих голубів з металевим полиском крил, попелястих папуг та безліч шпаків з червонястими чубками, запримітивши людей, знялися й одлетіли геть.
Зробивши чималий гак, Гленарван, Гелена, Мері Грант та їхні товариші увійшли в середину “па”.
Фортецю захищали кілька поясів укріплень. Ззовні - міцний частокіл у п’ятнадцять футів заввишки; другий круг такого самого кілля й лозова огорожа з поробленими в ній стрільницями становили внутрішні пояси укріплення, які оточували плато па, де стояли своєрідні маорійські будівлі та щось із сорок симетрично розміщених хижок.
Полонені вжахнулись, побачивши на палях мертві голови, що “прикрашали” кілля другого поясу. Леді Гелена й Мері Грант відвернули очі, більше з огиди, ніж страху. Ці голови належали забитим у боях ворожим воєначальникам.
Житло Каї-Куму випиталось серед інших менш показних хижок в глибині на перед чималим майданчиком, що його європейці могли б назвати “військовий плац”. Стіни житла споруджено з кілків, законопачених і переплетених гіллям, і оббито всередині матами з форміуму. Оселя сягала двадцяти футів завдовжки, п’ятнадцяти завширшки й десяти заввишки, одним словом, містила три тисячі кубічних футів, - цілком достатньо для новозеландського ватажка.
Ця споруда мала один лише отвір, завішаний щільною матою, що Правила за двері. Виступ даху над війстям мав заглибину на стік дощової води. Житло прикрашали вирізьблені на кінцях кроков фігури, а на його чільній стіні зір відвідувачів тішили зображення листя, символічних фігур і страховищ, гіллясті візерунки - чудернацьке й хаотичне плетиво, витесане різцем тубільних орнаментистів.
Всередині житла глиняна долівка піднімалась над землею вище на півфута. Очеретяні мати й матраци з сухої папороті, вкриті ряднинками з довгого гнучкого листя “тіфи”, правили за ліжка. Яма, викладена камінням, заступала піч, і дірка в покрівлі - комин. Коли дим надто густішав, то врешті виходив через цей отвір, залишаючи на стінах грубий шар кіптяви. Поруч з ватажковою оселею стояли комори, де зберігались запаси Каї-Куму - його врожаї форміуму, картоплі, таро[92], їстівної папороті; поблизу також були зведені вогнища, де на розжареному камінні пекли й варили їжу. Оддалік, у тісних загородах, містилися свині й кози, нечисленні нащадки завезених сюди колись каштаном Куком свійських тварин. Навколо никали собаки, вишукуючи собі сякий-такий вбогий харч. Як видно, маорійці анітрохи не дбали про тварин, що їхнім м’ясом живилися.
Гленарван та його супутники обійняли все це єдиний поглядом. Очікуючи, коли ватажкові спаде на думку про них подбати, вони зупинились біля якоїсь порожньої халупи, де на них посипались прокльони й лайка старих жінок, що зібралися цілим натовпом. Ці гарпії[93] оточили полонених, вимахували кулаками, горлали, погрожували. Кілька англійських слів, котрі вихопилися їм з товстих губ, яснй доводили, що вони вимагають негайної помсти.
Серед цього виття й погроз леді Гелена зовні трималася спокійно, виявляючи мужність, якої, проте, не відчувала в серці. Ця відважна жінка, щоб не стурбувати ще більше свого чоловіка, героїчним зусиллям затамувала свій страх. Бідолашна Мері мало не знепритомніла, і Джон Манглс підтримував дівчину, ладний, захищаючи її, віддати життя, їхні супутники по-різному ставились до зливи прокльонів: одні байдуже, як майор, інші дратувались, ледве стримуючи себе, як Паганель.
Гленарван, бажаючи порятувати дружину від нападу цих старих мегер, підійшов до Каї-Куму й сказав, указуючи на огидливу юрбу:
- Прожени їх.
Маорійський ватажок пильно глянув на свого бранця й нічого не сказав, але, повернувшись до галасливої орди, знаком примусив жінок замовкнути. Гленарван нахилив голову на знак подяки й неквапливо повернувся до своїх.
