Течія, не міняючи напрямку, так само струміла з південного заходу на північний схід, Непроглядна темрява, яку ледь прорізували вряди-годи запізнілі спалахи, немов ще погустішала, і Паганель марно силкувався щось розгледіти на обрії. Сіялась дрібнесенька мжичка, здіймаючись під вітром, мов курява, і набубнявілі хмари, опадаючи, розходились легкими пасмами в високому небі.

Бурхливі потоки мчали омбу так швидко, немов на ньому потай діяв схований під корон) могутній двигун. Здавалось, воно плистиме отак нескінченно довго. Врешті близько третьої години ранку, майор зауважив, ніби коріння подеколи черкає дно. Том Остін старанно обмацав довгою гіллякою дно озера й упевнився: воно піднімається. Справді, збігло ще хвилин двадцять, й омбу, раптом на щось наштовхнувшись, враз зупинилось.

- Земля! Земля! - голосно закричав Паганель.

Кінці обпаленого віття торкнулись якогось горбка. Ніколи, мабуть, мореплавці не раділи так з того, що наразились на мілину: вони-бо прибули до сподіваної гавані. Вже Вільсон та Роберт вистрибнули на твердий ґрунт і радісно вигукували: “Перемога!”, коли раптом почувся дуже знайомий посвист, потім - швидке, легке тупотіння коня, й висока постать індіанця вирізнилась у нічному мороці.

- Талькаве! - закричав Роберт.

- Талькаве! - підхопили всі.

- Amigos![53] - відгукнувся патагонець.

Він очікував своїх друзів там, куди повинна була прибити їх течія, так само як прибила сюди і його. Індіанець підняв Роберта й міцно пригорнув, за ним настала черга Паганеля. Гленарван, майор і матроси, щасливі знову зустріти свого вірного проводиря, міцно тиснули йому руки. По тому Талькав одвів їх до повітки якоїсь покинутої естансії, де вже палахкотіло багаття і смажились соковиті скибки дичини. Мандрівники гаразд обігрілися й миттю знищили до останньої ріски печеню. Коли вони трохи спочили й отямилися, жоден із них не міг збагнути, як він галишився живий, врятувавшись од стількох страшних небезпек - води, вогню й грізних аргентинських кайманів.

Талькав розповів Паганелеві свої пригоди, зазначивши, що порятунком він цілком завдячує своїй відважній Тау-ці. А Паганель розказав про нове тлумачення документа й спробував пояснити своєму співбесідникові, які великі надії він на це покладає. Чи ж зрозумів індіанець вигадливі припущення вченого? Навряд, але він бачив, що його друзі щасливі й окрилені надією, і цього йому було досить.

Хоробрі мандрівники після цілої днини “відпочинку” на омбу, певна річ, прагли якнайскоріше податися знову в путь. О восьмій годині ранку вони вже ладналися в дорогу: їх закинуло так далеко від естансій і саладеро, що годі було й мріяти роздобути будь-які засоби пересування. Отже доводилось іти пішки. Власне, йшлося про якихось сорок миль, до того ж і Таука могла стати в пригоді; потомлені пішохідці - один або й двійко - вряди-годи їхали б верхи. За тридцять шість годин мандрівники сподівалися добратися до побережжя Атлантичного океану.

Час було рушати, і провідник зі своїми супутниками, залишивши позад себе величезну затоплену водою низину, попрямували степом, що трохи піднімався вгору. Знову слався навколо одноманітний аргентинський краєвид; невеличкі гайки, посаджені європейцями, здіймались подекуди понад пасовищами, що траплялись, правда, так само зрідка, як і в околицях Сьєрра-Танділь і Сьєрра-Тапалькем; тубільні ж дерева росли тільки на узміжках прерій і поблизу мису Коррієнтес.

Так минув цей день. Назавтра, миль за п’ятнадцять до узбережжя, мандрівники відчули близькість океану. Віразон - вітер, що дме з моря в другу половину дня й ночі, хилив додолу високі трави. На пісній землі росли обрідні лісочки, невисокі деревисті мімози, чагарі акації й кущики курра-маммеля. Лагуни з солонуватою водою блищали, наче скалки розбитого скла, і змушували накладати шляху, бо доводилось щоразу їх обминати. Мандрівники піддали ходу, аби прибути за дня до озера Саладо при березі Атлантичного океану; правду кажучи, вони добре-таки притомились, поки дістались увечері до піщаних дюн двадцять туазів заввишки, що відгороджували пінисте узмор’я. Згодом почулося протяжне рокотання прибою.

- Океан! - вигукнув Паганель.

- Так, океан! - ствердив Талькав.

І пішоходці, які, здавалось, зовсім підупали на силі, почали тепер завзято видиратись на дюни. Однак уже споночіло, й вони марно вдивлялись у темряву, шукаючи “Дункана”. Його ніде не було видно.

- А все ж таки він тут! - вигукнув Гленарван. - Він очікує нас десь біля цих берегів!

- Завтра ми його побачимо, - озвався Мак-Наббс.

Том Остін окликнув кілька раз тих, що були на невидимій яхті, але відповіді не дістав. А втім, вітер свистів і бурхало море. З заходу гнали розірвані хмари, й пінисті гребені хвиль злітали дрібним водяним пилом аж до вершечків дюн. Отже, навіть коли “Дункан” і прибув на призначене місце, то вахтовий однаково не зміг би почути оклику, та і його не почули б. На березі - жодного затишку. Ні затоки, ні бухточки, ані гавані. Лише довгі піщані обмілини, до котрих наближатися суднам небезпечніше, ніж до скелястих рифів, що стирчать над водою, виступали далеко в море. Узбережна мілизна породжує вири, море завжди тут неспокійне; судна, які потрапляють сюди в негоду, неминуче гинуть, осідаючи на м’який килим піщаного дна.

Отже, цілком природно, що “Дункан” тримався оддалік цього непривітного берега. Джон Манглс, звичайно дуже обережний, мусив додержуватися тої найближчої відстані, яка не загрожувала б яхті небезпекою. Така була думка Тома Остіна, і він вважав, що ця відстань для “Дункана” не менша за п’ять миль.

Майор порадив своєму нетерплячому другові скоритися долі. Раз ніяк розвіяти густий морок - нащо ж марно напружувати зір, вдивляючись у темні обрії? Висловившись у такий спосіб, майор заходився лаштувати нічліг під захистком дюн. Рештки харчів знищили за останньою в цій подорожі трапезою. По тому кожний, за прикладом майора, вигріб собі в піску яму, що правила за постіль, і, пірнувши туди, всі позасинали важким сном. Лише Гленарван не спав. Дужий вітер не вщухав, океан ще не заспокоївся після недавньої бурі. Високі хвилі гуркотіли, наче грім, розбиваючись на обмілинах.

Гленарван не міг оговтатися з думкою, що “Дункан” десь дуже близько. Адже неможливо припустити, що яхта не прибуде вчасно на умовлене місце. Гленарван покинув бухту Талькауано 14 жовтня, а дістався до берегів Атлантичного океану 12 листопада. Отже, “Дункан” мав доволі часу, аби обігнути мис Горн і піднятися вздовж східного узбережжя. Для такого швидкісного судна не існувало запізнень; звичайно, на просторах Атлантики могли не раз лютувати страшні бурі, але “Дункан” був міцне судно, а його капітан - досвідчений моряк. А що “Дункан” мав сюди прибути, він прибув.

Однак усі ці міркування не могли заспокоїти Гленарвана. Коли почуття і розум сперечаються між собою, останній не завжди перемагає. А Гленарван відчував у навколишній темряві присутність всіх тих, кого він любив, - його коханої Гелени, Мері Грант, команди “Дункана”. Він блукав пустельним узбережжям, де хвилі прибою мінилися блискітками фосфоричного світла, вдивлявся в темряву, напружено дослухався; інколи йому здавалось навіть, наче десь у морі блимає тьмяний вогник.

- Ні, я не помиляюсь, - казав він сам до себе, - я бачив вогонь суднового ліхтаря, це ліхтар “Дункана”. О, чому мої очі безсилі прозирнути крізь цю пітьму!

Раптом Гленарван згадав, що Паганель називав себе нікталопом, запевняв, нібито добре бачить уночі. І він пішов будити географа.

Вчений спав міцним сном, немов бабак у своїй норі, коли відчув, що дужа рука підводить його з піщаного ложа.

- Хто тут?

- Це я, Паганелю.

- Хто я?

- Гленарван. Ходімо зі мною, мені потрібні ваші очі.

- Мої очі? - перепитав Паганель, протираючи їх щосили.

- Так, ваші очі, аби розгледіти наш “Дункан” в цій пітьмі. То ходімо ж!

- До дідька нікталопію! - пробурмотів Паганель, дуже задоволений, проте, що може стати Гленарванові в пригоді.