Від мису Бернуїллі до кордону провінції Вікторія - усього шістдесят дві милі. Це становить щонайбільше два Дні дороги, і Айртон розраховував завтра зупинитися на ніч в місті Апслі, що лежало на крайньому заході провінції Вікторія.

На початку подорожі вершники й коні звичайно виявляють неабиякий запал. Та коли завзяття перших не викликає заперечень, то прудку ходу других слід стишити. Хто ладнається в далеку дорогу, мусить берегти сили свого коня. Отож ухвалено щодня робити лише двадцять п’ять - тридцять миль.

А втім, ходу коней треба було погоджувати з повільнішим кроком биків, цих ходячих механізмів, які в часі втрачали те, що вигравали на силі. Фургон з пасажирами й харчами становив осередок валки, її рухливу фортецю. З обох боків їхали вершники - кінні дозорці, які мали триматися поблизу фургона. Та оскільки не встановили ніякого сталого розпорядку, кожен, звичайно в певних межах, міг діяти на свій розсуд: мисливці - вганяти за дичиною, ґречні кавалери - розважати розмовою дам, філософи - сперечатися один з одним. Паганелеві, що поєднував у собі всі ці нахили, доводилось одночасно встигати скрізь.

На шляху через провінцію Аделаїда не трапилось нічого вартого уваги. Тяглися нескінченні низки невисоких запорошених пагорбків, безмежні голі рівнини, відомі під назвою “бушів”, або прерії, порослі купками чагарника з кострубатим солоним листям, на яке така ласа вся овеча порода. Між стовпами телеграфної лінії, котра з’єднала нещодавно Аделаїду з побережжям, паслися pig’s faces - “свинячі рила” - барани з свинячими головами, що їх розводять тільки в Новій Голландії.

Досі ці рівнини нагадували одноманітні простори арген-тінських памп. Ті самі травники, той самий чітко окреслений обрій. Мак-Наббс стояв на тому, що природа Австралії точнісінька така, як у Південній Америці. Але Паганель запевняв - невдовзі краєвид відміниться. Звірившись на ці запевнення, всі очікували якихось чудесних змін.

О третій годині фургон проминув широку безлісну смугу, яка зветься “долиною москітів”. Вчений мав утіху як географ переконатися, що така назва вельми слушна. Настирливі комахи немилосердно жалили мандрівників та їхніх коней. Врятуватися від укусів було неможливо. Можна було лишень стишити біль нашатирним спиртом з похідної аптечки. Паганель, не в силі терпіти, посилав під три чорти невгамовних москітів, що люто впинались в його довготелесу особу своїми дошкульними жалами.

Надвечір кілька живоплотів з акації звеселили одноманітну рівнину. То тут, то там виникали гайки білих камедних дерев; оддалік виднілась свіжа колія. Стали зустрічатися дерева європейського походження - цитринові, оливи, зелені дуби, потяглися міцні, охайні паркани. Десь о восьмій годині бики, котрих Айртон повсякчас підганяв штрикалом, дістались до “станції” Ред-Гум. Станцією тут називають поселення, де розводять худобу - основне багатство Австралії. Скотарі звуться “скватери”, тобто “люди, що сідають на землю”[71]. Та й справді, колоніст, стомившись від нескінченних блукань по безмежних просторах, перш за все сідає на землю.

Станція Ред-Гум - невеличке поселення, проте Гленарвана зустріли тут з щирою гостинністю. Під дахом цих самітних осель завжди накриють стіл- для подорожнього і його любо привітає гостинний господар - австралійський колоніст.

Назавтра Айртон запріг биків, ледь зазоріло. Він хотів надвечір дістатися до межі провінції Вікторія.

Місцевість потроху ставала більш нерівна. Хвилясте пасмо невисоких пагорків, припорошених ясно-червоним піском, губилось вдалині; здавалось, на рівнину накинуто велетенський шарлатовий прапор, що надимається брижами під подувом вітру. Місцеві сосни “маллі” з білястими плямами й рівним гладеньким стовбуром, простягали темно-зелене віття над родючою землею прерій, де метушились незліченні табунці веселих тушканчиків. Потім потяглись широкі степи з чагарями й молодими камедними гайками. Ще далі зарості порідшали, з’явилися дерева, перші представники австралійських лісів.

Що ближче до кордонів провінції Вікторія, то відчутніше мінявся краєвид. Мандрівники бачили - вони вступають до нового краю. Вони мали за незворушне правило їхати напрямки, і жодна перепона, хай хоч гора чи озеро, не могла змусити їх ухилитися вбік. Повсякчас вони практично доводили першу теорему геометрії, незмінно обираючи найрівнішу дорогу - найкоротшу лінію між двома точками. Ані втома, ані труднощі шляху їх не зупиняли. Ходу коней розміряли відповідно до повільної ступи биків, та якщо ці спокійні тварини й не рухались швидко, зате вони ніколи не приставали.

Просуваючись у такий спосіб, валка за два дні зробила шістдесят миль і 23 грудня ввечері прибула до Апелі, першого міста провінції Вікторія, яке лежить під сто сорок першим градусом довготи в окрузі Вімерра.

Дякуючи Айртоновим піклуванням, дістали притулок на ніч у заїзді, що, за браком кращих готелів, звався гучно “Готель корони”. Вечеря, котра складалась із кількох страв, виготовлених з самої баранини, парувала на столі.

За вечерею багато їли, ще більше розмовляли. Всім хотілося дізнатися про особливості цього краю, й тому географа закидали питаннями. Паганель не змушував себе довго просити й охоче змалював провінцію Вікторія, що її називали також “Щаслива Австралія”.

- Неправильна назва, - сказав він. - Вікторію скорше слід називати “Багата Австралія”, бо й поміж країнами буває так, як поміж людьми: багатство ще не означає щастя. Австралію, дякуючи її золотим покладам, віддано було на поталу бандам хижих авантурників. Ви самі побачите, як її спустошили, коли ми переїжджатимемо через золотоносні землі.

- Вікторія - молода колонія, еге ж? - спитала леді Гленарван.

- Так, вона існує щось із тридцять років. Її засновано 6 червня 1835 року, у вівторок...

- ...о сьомій годині сорок п’ять хвилин вечора, - закінчив майор, що любив пожартувати з Паганелевої звички наводити точні дати.

- Ні, рівно о сьомій годині десять хвилин, - заперечив серйозно географ. - Саме тоді Батман і Фалкнер заснували поселення Порт-Філіпп на березі тої самої бухти, де нині розкинулось велике місто Мельбурн. П’ятнадцять років колонія становила частину провінції Новий Південний Уельс і підлягала його столиці місту Сідней. Тільки 1851 року її проголосили самостійною провінцією й назвали “Вікторія”.

- І відтоді вона процвітає? - спитав Гленарван.

- Розміркуйте самі, мій друже, - відповів Паганель. - Я наведу вам кілька цифр з останніх статистичних відомостей. Що б там не казав Мак-Наббс, я не знаю нічого красномовнішого за цифри.

- Ну, шкварте, - сказав майор.

- Починаю. 1836 року колонія Порт-Філіпп мала двісті сорок чотири мешканці, а нині живе у Вікторії п’ятсот п’ятдесят тисяч. З сімох мільйонів квадратних футів, засаджених виноградом, вона щороку має сто двадцять одну тисячу галонів вина. Сто три тисячі коней гасає по її рівнинах, і шістсот сімдесят п’ять тисяч двісті сімдесят голів рогатої худоби відгодовується на безмежних пасовиськах.

- Мабуть, тут і свині є? - поцікавився Мак-Наббс.

- Так, майоре, сімдесят дев’ять тисяч шістсот двадцять п’ять свиней.

- А скільки тут баранів, Паганелю?

- Сім мільйонів сто п’ятдесят тисяч дев’ятсот сорок три, Мак-Наббсе!

- Поміж них і той, що ми його оце їмо?

- Ні, його я не рахував, бо три чверті тушки ми вже з’їли.

- Браво, пане Паганелю! - вигукнула, щиро сміючись, леді Гелена. - Треба визнати, що ви чудово знаєтесь на географії, і скільки б не силкувався мій кузен Мак-Наббс, йому не вдасться загнати вас на слизьке.

- Але ж то мій фах, пані, знати це все і, коли треба, повідомляти вам. Тому можете йняти мені віри: в цій незвичайній країні на нас чекає чимало див.

- Проте досі... - почав був Мак-Наббс, котрий мав собі за втіху піддрочувати географа.

- Та зачекайте-бо, майоре, який же ви нетерплячий! - вигукнув Паганель. - Ледве ступили через кордон і вже незадоволені. Я вам кажу, я вам повторюю, я запевняю вас: ця країна найцікавіша в світі. Її створення, її природа, її підсоння, її прийдешнє зникнення дивували, дивують й дивуватимуть учених усього світу. Уявіть собі, мої друзі, суходіл, що, формуючись, підносився із хвиль не вершечком, а вінцями, немов велетенська обручка; суходіл, в глибині якого сховано, можливо, море, що напівзійшло вже випарами; суходіл, де річки з кожним роком дедалі всихають; де немає вологості ані в повітрі, ані в ґрунті; де щороку дерева скидають не листя, а кору; де листя повертається до сонця не своєю поверхнею, а пружком і не відкидає тіні; де ліси здебільша неспалимі; де будівельний камінь тане від дощу; де в лісах дерева низькі, а трава височезна; де живуть чудернацькі тварини; де чотириногі мають дзьоби, як-от єхидна й качконіс, що змусило природників вигадати особливий клас птахотварин; де кенгуру скаче на лапах різної довжини; де в баранів свинячі рила; де лисиці пурхають з дерева на дерево; де плавають чорні лебеді, а пацюки в’ють гнізда; де птахи вражають розмаїтістю голосів і нахилів: один видзвонює, немов дзиґарі на дзвіниці, інший ляскає, наче візник батогом, ще інший наслідує гострильника, а той - цокає, як годинник, що відбиває секунди; є такий птах, що сміється вранці, коли сходить сонце, а інший плаче ввечері, коли сонце заходить. О! Най-химерніша, найдивніша у світі країна! Парадоксальна земля, що перекидає шкереберть всі закони природи! Справедливі слова вченого-ботаніка Грімара: “Ось вона, ця Австралія, своєрідна пародія на світові закони або скорше виклик, кинутий в обличчя всесвітові!”