Поки худоба поволі посувалася далі між купами мімоз, Сем Мак-Білл коротко розповів свою історію. Гелена, Мері Грант, усі вершники зійшли на землю, зручно влаштувались У затінку розлогого камедного дерева й слухали стоккіпера. Сем Мак-Білл вибрався в дорогу сім місяців тому. Щодня він робив близько десяти миль, і його нескінченна подорож мала тривати ще довгі три місяці. Йому допомагало тридцятеро погоничів і двадцятеро собак. Серед погониничів було п’ятеро негрів, що вміли дуже спритно розшукувати худобину, коли вона відбивалась од череди. Слідом за нею їхало шість фур. Погоничі, озброєні батогами з держалном у вісімнадцять цалів і ременем у дев’ять футів завдовжки, роз’їжджали туди-сюди поміж худобою, відновлюючи порушений шик, а собаки, наче легка кавалерія, гасали обабіч.

Мандрівникам дуже подобався чіткий лад, що панував серед тварин. Різні породи рухалися окремо одна від одної, бо між ними в дикому стані немає згоди: бики не пастимуться там, де пройшли барани. Тому бики, поділені на два батальйони, очолювали череду. За ними сунуло п’ять полків баранів, чота коней ішла в ар’єргарді.

Сем Мак-Білл звернув увагу слухачів на те, що справжніми проводирями всієї армії були не люди, не собаки, а самі бики, тямовиті бики-вожаї, яким скоряються всі представники їхньої породи. Вони повагом виступають у перших лавах, безпомильним чуттям знаходять кращий шлях і, здається, переконані в тому, що мають право на загальну шану. І до них годилося ставитися обережно, бо вся череда слухалася їх. Коли бики ставали, решта робила те саме, і ніщо не могло примусити тварин зійти з місця, поки ватажки не рушали вперед.

Торговець худобою додав кілька подробиць, що доповнили оповідь про цей похід, гідний пера самого Ксенофонта[72]. Поки череда посувалась через рівнину, все було гаразд. Ніяких труднацій, ніякої втоми. Худоба паслась дорогою, пила воду з численних річечок на пасовищах, уночі спала, вдень мандрувала далі й слухняно йшла до гурту, скоряючись собачому гавкоту. Але в безмежних австралійських лісах, в евкаліптових і мімозових заростях доводилось скрутно. Чоти, батальйони, полки перемішувались між собою або розходились навсібіч, і минало чимало часу, поки їх знову збирали докупи. Коли, на лихо, якийсь бик-верховод десь зникав, його конче треба було знайти, бо вся череда порозбігалась би, і неграм-погоничам частенько доводилось шукати його по кільканадцять днів. Під час сильних дощів ледача худоба не хотіла йти далі, а бурхливі громовиці викликали жахливе безладдя серед подурілих зі страху тварин.

Однак завзяття й невтомні піклування Сема Мак-Білла перемагали всі труднощі й перешкоди, що раз у раз виникали. Він посувався вперед, долаючи милі за милями, позаду залишалися ліси, прерії, гори...

Але часом доводилось до цих чеснот додавати ще одну, найвищу - терпіння, терпіння в усіх випробуваннях, котрого вистачило б не на години, не на дні, а на тижні, - його вимагала переправа через річки. Щоразу відбувалася затримка, і не тому, що береги й течія не дозволяли перейти річку. Головна перепона полягала в упертості тварин, - вони ніяк не йшли у воду. Бики, ковтнувши трохи води, повертали назад. Барани страхались і наблизитись до річки й розбігались по всіх усюдах. Очікували ночі, щоб загнати череду в воду, але надаремно. Баранів кидали в річку, але вівці боялись йти за ними. Пробували заморити худобу спрагою, не давали їй пити, але вона обходилася без води й однаково не йшла у воду. Перевозили ягнят на той берег, сподіваючись, що матки припливуть, почувши їхнє мекання; ягнята мекали, але матки не рухалися з місця. Іноді так тривало щось із місяць, і люди не могли собі дати ради з цією силою тварин, що мекали, мукали, іржали. І раптом настає день, коли хтозна-чому, через якусь примху, частина череди увіходить у річку й перепливає її, і тоді виникає вже інший клопіт - стримувати тварин, котрі гуртом впереміш кидаються у хвилі, де чимало їх гине у швидкій течії.

Поки Сем Мак-Білл розказував, сливе ціла череда пройшла повз мандрівників у зразковому ладу. Пора вже була господареві стати на чолі своєї армії, аби розшукати для неї добрі пасовища. Сем Мак-Білл попрощався з Гленарваном і його супутниками, щиро потиснувши всім руки, і, сівши верхи на чудового коня місцевої породи, якого один із погоничів держав за вуздечку, тої ж миті зник у куряві. Фургон рушив далі своїм шляхом і зупинився лише ввечері під горою Тальбот. І тут Паганель раптом згадав: сьогодні - 25 грудня, тобто перший день різдва, свята, вельми шанованого в англійських родинах. Але містер Олбінет цього не забув, він зготував смачну вечерю й накрив у наметі святковий стіл, за що й дістав у нагороду щиру похвалу й подяку. Та й справді, стюард перевершив сам себе, спромігшись виготувати із своїх запасів кілька європейських страв, котрих не так уже й часто закуштуєш в австралійських пустелях. За цією преславною вечерею було всього: оленяча шинка, скибочки просоленої буженини, копчена сьомга, солодкі вівсяні та ячмінні пудинги, чаю досхочу, віскі вдосталь, кілька пляшок портвейну. Здавалося, цей бенкет відбувається в їдальні замку Малькольм-Касл, в серці верховинної Шотландії.

Хоч на столі нічого не бракувало, починаючи від імбирового супу й до солодкого печива, проте Паганелеві кончо забажалося додати до десерту плоди дикого помаранчевого дерева - “моккалі”, що росло недалечко під пагорком. Помаранчі не мали жодного смаку, а зернятка пекли в роті, немов кайєнський перець. Географ, з любові до науки, вперто й сумлінно вминав моккалі і так попік собі піднебіння, що не міг відповідати на нескінченні майорові розпитування про особливості австралійських пустель.

Наступний день, 26 грудня, минув без пригод. Мандрівники натрапили на верхів’я річки Нортон, а невдовзі зустріли напіввисхлу річку Мекензі. Погожа година тривала, спека була помірна. Свіжий південний вітерець навівав прохолоду, подібно до того, як відсвіжує північний вітер у Північній півкулі. Саме на це Паганель звернув увагу свого юного друга Роберта Гранта.

- Нам пощастило, - сказав Паганель, - бо звичайно спека в Південній півкулі набагато більша, ніж у Північній.

- А чому? - спитав хлопчик.

- Чому, Роберте? А ти хіба ніколи не чув, що Земля взимку ближче до Сонця, ніж будь-коли?

- Чув, пане Паганелю.

- І взимку холодно тому, що сонячне проміння падає на Землю навкіс?

- Так, пане Паганелю.

- Отже, мій хлопче, саме через це в Південній півкулі тепліше, ніж у Північній.

- Не розумію, - відповів Роберт здивовано.

- Поміркуй гарненько, - казав далі Паганель. - Коли в нас, у Європі, зима, то яка пора року тут, в Австралії, в Південній півкулі?

- Літо, - відповів Роберт.

- Так ось, якщо саме о цій порі року Земля найближче до Сонця... тепер розумієш?

- Я зрозумів...

- То літо Південної півкулі гарячіше за літо у Північній саме через цю близькість до Сонця.

- Справді так, пане Паганелю.

- Отож коли кажуть, що Сонце найближче до Землі взимку, то це справедливо тільки щодо нас, мешканців Північної півкулі.

- Таке ніколи не спадало мені на думку, - сказав Роберт.

- А тепер поміркуй над цим і затям гарненько.

Роберт залюбки вислухав маленьку лекцію з космографії і наприкінці дізнався, що пересічна температура провінції Вікторія досягає +74° за Фаренгейтом ( +23,33° за Цельсієм).

Увечері мандрівники розташувались табором за п’ять миль од озера Лондейл, між горою Друмонд, що височіла на півночі, і горою Дройден, невисока вершина котрої вимальовувалась на південному небосхилі.

Назавтра, об одинадцятій годині, фургон дістався до берегів річки Вімерра на сто сорок третьому меридіані.

Річка завширшки з півмилі, прозора й гладенька, наче скатертина, струміла між двома рядами високих акацій і камедних дерев. Подеколи розкішні мирти простягали на висоті п’ятнадцяти футів своє довге плакуче віття з червоними суцвіттями. Безліч пташок, - вивільги, зяблики, золо-токрилі голуби, балакучі папуги, - пурхали у зеленому гіллі. Внизу, збаламучуючи тихі води, хлюпалась пара чорних лебедів, полохливих і неприступних. Ця “гага avis”[73] австралійських річок невдовзі загубилась у примхливих закрутах Вімерри.