Саме до цього місця, де раз у раз одні дощенту розорювались, а інші несподівано шалено багатіли, й привела тридцять сьома паралель тих людей, що шукали капітана Гаррі Гранта.

31 грудня, після цілоденного виснажливого перегону по дуже нерівній місцевості, мандрівники побачили врешті закруглені вершини гори Олександр. Розташувались табором у вузькій ущелині; стриножених коней і биків пустили пастися поміж кварцовими брилами, які всівали землю довкола. Це не був іще район золотих копалин. Тільки назавтра, першого дня нового, 1866 року, важкі колеса фургона проклали колію по шляхах цього золотодайного краю.

Жак Паганель і його супутники вельми раділи, що їм судилося побачити цю славнозвісну гору, яку австралійці називають Джебур. Сюди сунула навала авантурників, злодіїв і чесних людей, тих, хто вішає на шибеницю, і тих, кого вішають. Коли “золотого” 1851 року розійшлися перші чутки про поклади, мешканці міст, скватери, моряки покинули свої домівки, поля, кораблі. Золота лихоманка перетворилась на пошесть, заразливу, немов чума: скільки людей загинуло від неї саме тоді, коли, здавалось, вони вже тримали в руках своє щастя! Подейкували, що природа-марнотратниця посіяла мільйони під двадцять п’ятим градусом широти в цій дивовижній Австралії. То був час жнив, і нові женці кинулися збирати врожай. Ремесло диггера - грабаря - стало над усіма іншими, і хоч багато поміж них гибіли від виснажливої праці, декотрі збагачувались за одним змахом заступа. Про невдах мовчали, про тих, кому поталанило, дзвонили по всіх усюдах, аж відлунювало у п’ятьох частинах світу. Невдовзі потоки шукачів щастя з різних верств суспільства затопили австралійські береги. За останніх чотири місяці 1852 року лише до Мельбурна збіглося звідусіль п’ятдесят чотири тисячі емігрантів - справжня армія, але армія, котрій бракувало як командувача, так і дисципліни, армія, що не здобула ще перемоги, коротко кажучи, п’ятдесят чотири тисячі розбишак наймерзеннішого штибу.

В перші роки цього божевільного сп’яніння панував невимовний безлад. Однак англійці, з властивим їм завзяттям, прибрали все до своїх рук. Поліцаї та жандарми-тубільці, що стояли на боці грабіжників, почали захищати чесних людей.

Одразу все круто відмінилося. Отож Гленарванові не довелось спостерігати дикі сцени насильства. Минуло вже тринадцять років, і експлуатація золотоносних ділянок провадилась тепер за суворим розпорядком певної системи. До того ж родовища подекуди вже вичерпались і дальші розробки досягали дна. І як було не виснажитись скарбам, зібраним тут природою, коли за 6 років, від 1852 до 1858, грабарі видобули з глибин вікторіанських земель понад шістдесят три мільйони фунтів стерлінгів щирого золота! Емігрантів помітно поменшало, вони відплинули на ще незаймані місця. “Золоті ниви”, щойно відкриті біля Отаго й Мальборо в Новій Зеландії, геть-чисто заполонили тисячі двоногих безкрилих комах.

Об одинадцятій годині мандрівники прибули до центру копалень. Тут підносилось справжнє місто - заводи, банки, церква, казарма, котеджі й будинки газетних редакцій. Не бракувало також готелів, ферм і вілл, був навіть театр, де місце коштувало десять шилінгів і глядачів завжди набивалося повно-повнісінько. В театрі йшла доморощена п’єса “Франціск Обадіа, або Щасливий грабар”. Герой у фіналі востаннє розпачливо б’є землю заступом і раптом знаходить величезний самородок.

Гленарванові дуже хотілось оглянути славетні копальні гори Олександр, і він відрядив фургона наперед під наглядом Айртона та Мюльреді, гадаючи наздогнати його за кілька годин. Паганель палко привітав цю ухвалу й узявся, своїм звичаєм, виконувати обов’язки тлумача й провідника маленького загону.

За його порадою попрямували спершу до банку. Вулиці були широкі, бруковані, ретельно политі. Впадали в очі велетенські реклами “Гольден Компані Лімітед”, “Діггерс Оффіс” та інших англійських акціонерних компаній. Рудокопа-одинака заступило об’єднання влади й капіталів. Довкола гуркотіли машини, котрі промивали пісок і подрібнювали дорогоцінний кварц.

За міськими будинками простяглись родовища золота, себто просторі земельні ділянки, де провадився його видобуток.

Там працювали робітники, наймані за високу винагороду золотопромисловими компаніями.

Око не спромоглося б осягнути незліченні шпари, які зрешетили землю навколо. Залізо заступів яскріло на сонці й щохвилини спалахувало, наче блискавки. Серед грабарів були люди різних національностей. Вони не розмовляли поміж себе, не сперечались - адже мали однакове становище найманих робітників.

- Проте не треба думати, - сказав Паганель, - що на австралійській землі вибавилися запальні шукачі золота, які вганяють по родовищах за багатством. Звісно, більшість наймається на роботу до різних компаній, і це природно, бо всі золотоносні ділянки держава продала або віддала їм в оренду. Але тому, хто нічого не має, хто не може ані продати свою силу, ані купити ділянку, залишається ще один спосіб забагатіти.

- Який? - спитала леді Гелена.

- Спробувати щастя у джемпінгу, - відповів Паганель. - Навіть ми, що не маємо жодного права на ці золоті розсипи, могли б, проте, забагатіти, коли б нам раптом поталанило.

- Та як же бо? - спитав майор.

- Скориставшись з джемпінга, як я вже мав честь вас повідомити.

- Що ж воно таке - джемпінг? - допитувався майор.

- Це угода, складена поміж себе рудокопами. Щоправда, вона частенько призводить до безладу, а то й насильства, але влада неспроможна її скасувати.

- Кажіть же, в чім річ, Паганелю, - мовив нетерпляче майор. - Ви наш терпець на спробунок берете.

- Так-от, тут запроваджено правило, за яким кожна ділянка в центрі розробки золотих покладів, де не відбувалось жодних робіт протягом доби, окрім великих свят, переходить у громадську власність. Кожний, хто захопить таку ділянку, може розробляти її й забагатіти, коли доля того захоче. Отож, Роберте, спробуй знайти таку покинуту яму - й вона буде твоя!

- Пане Паганелю, - сказала Мері Грант, - не прищеплюйте, будь ласка, моєму братові таких думок.

- Я жартую, дорога міс, - відповів Паганель, - і Роберт це чудово розуміє. Він - шукач золота? Та ніколи в світі! Копати землю, перевертати її, обробляти, потім засіяти і зібрати врожай- винагороду за свою працю - це дав втіху. Але копирсатися в землі наосліп, наче кріт, аби видо бути з неї дещицю золота - це жалюгідне ремесло, і треба бути проклятим богом і людьми, щоб удатися до нього!

Побувавши там, де розмістилися головні копальні, проминувши чимале пустирище з ґрунтом, який утворився внаслідок вивітрювання скель і складався переважно з кварцу, глинистих сланців та піску, мандрівники дісталися врешті до банку.

Це була громіздка будівля, на її даху майорів англійський національний прапор. Гленарван звернувся до головного інспектора, і той люб’язно запропонував йому познайомити прибулих з своєю установою. Тут компанії зберігають золото, добуте з надр земних. Давно минули ті часи, коли рудокопа визискували торговці - колоністи. Вони платили йому на копальнях п’ятдесят три шилінги за унцію золота, а продавали її в Мельбурні за шістдесят п’ять! Щоправда, гендляр ризикував, бо переправляти золото було небезпечно - по дорогах никали банди грабіжників, і вантаж навіть з охороною не завжди прибував за призначенням. Інспектор показав своїм гостям цікаві взірці золотих самородків і познайомив їх з різними способами добування коштовного металу. Звичайно він зустрічається або у вигляді розсипного золота, або золота корінного, як первісна порода. В покладах золото знаходять у суміші з наносними ґрунтами чи вкраплене в кварцити. Отож, щоб його видобути, розкопки проводять або глибоко, або на самій поверхні. Розсипне золото найчастіш залягає на дні потоків, у видолинках і ярах, нашаровуючись відповідно до власної грубизни: спочатку зерна, потім пелюстки, нарешті блискітки. Корінне золото, що міститься у вивітрілій породі, скупчується в певних місцях, утворюючи, як кажуть рудокопи, “кишеньки”. Декотрі “кишеньки” ховать у собі, бува, цілий статок.