Саме тоді кілька жінок, може, давно вже голодних, намагались привабити пташок зерном. Вони лежали на розпеченій землі нерухомо, наче мертві, очікуючи годинами, поки наблизиться до них яка обдурена пташка. Очевидно, вони не вміли робити пасток, і,справді, треба бути австралійці ським птахом, щоб пійматися в їхні руки.

Тим часом тубільці, осмілені доброзичливістю цих зайшлих людей, оточили їх, і тепер довелось пильнувати припаси від розкрадання. Говорили дикуни з присвистом, кляскаючи язиком. Мова їхня скидалась на крики тварин. Проте в голосі австралійців часом вчувались лагідні пестливі звуки: вони раз у раз проказували слово “нокі, нокі” й супроводили його такими промовистими жестами, що воно стало зрозуміле. Це слово означало “дай мені” і стосувалось геть усіх речей мандрівників. Містер Олбінет мав неабиякий клопіт, силкуючись оборонити від пограбунку багажний відділок і надто харчі. Ці нещасні зголоднілі істоти пасли фургон жадібними очима, вишкіряли гострі зуби, котрі, можливо, впиналися в шматки людського м’яса. Більшість австралійських племен у мирні часи не людожери, але навряд чи який дикун одмовиться від м’яса переможеного ворога.

Гленарван, на прохання леді Гелени, наказав поділити частку харчів між тубільцями. Радість дикунів, які збагнули його намір, була така бурхлива, що зворушила б найнечутливіше серце.

Містер Олбінет, як людина ґречна, хотів перше нагодувати жінок. Але ці безталанні не наважились доторкнутися до їжі раніше за своїх грізних володарів. Ті накинулись на сухарці й сушене м’ясо, наче звірина на здобич;

В Мері Грант очі налились слізьми, коли вона помислила, що її батько, можливо, бранець цих звірюватих дикунів. Вона уявила собі всі страждання, яких мусила зазнати така людина, як Гаррі Грант, обернувшись на раба кочового племені, приречений на злигодні, голод, грубе поводження. Джон Манглс, котрий з тривожною увагою спостерігав за дівчиною, відгадав думки Мері і, попереджаючи її бажання, запитав у боцмана “Британії”:

- Айртоне, оце від таких дикунів вам пощастило втекти?

- Так, капітане, - відповів Айртон. - Всі племена Центральної Австралії схожі між собою. Тільки ви бачите тут мізерну жменьку тубільців, тоді як на берегах Дарлінгу живуть численні племена, підлеглі жорстоким і владним ватажкам.

- Але що може робити європеєць серед цих дикунів? - спитав Джон Манглс.

- Те, що довелось робити мені, - відповів Айртон. - Я полював, рибалив укупі з ними, брав участь в їхніх баталіях. До полоненого ставляться - я вам уже казав про це - залежно від того, яку користь має з нього плем’я, і коли він людина кмітлива й хоробра, то посяде між тубільцями неабияке становище.

- Але він все ж таки - полонений? - спитала Мері Грант.

- Звичайно, і його повсякчас пильнують, удень та вночі, - відповів Айртон.

- Проте вам удалось втекти, Айртоне, - втрутився Мак-Наббс.

- Так, пане майоре, вдалось завдяки сутичці між моїм племенем і сусіднім. Мені пощастило. Я, звісно, не жалкую, що втік, але коли б мені довелося зробити це вдруге, то я, напевне, згодився б довіку залишитись у неволі, аніж знову зазнати тих тортур, які я одтерпів, блукаючи пустелями Центральної Австралії. Боронь боже капітана Гранта наважитися на таке заради порятунку!

- Звичайно, міс Мері, - мовив Джон Манглс, - ми повинні бажати, аби ваш батько ліпше залишився в полоні. Адже тоді буде набагато легше знайти його сліди, ніж якби він мандрував десь в австралійських лісах.

- Ви й досі сподіваєтесь його знайти? - спитала молода дівчина.

- Я не втрачаю надії, міс Мері, побачити вас одної днини щасливою.

Затуманений слізьми погляд Мері Грант став за подяку молодому капітанові.

Тим часом серед тубільців виникло якесь незвичайне пожвавлення: вони щось голосно вигукували, метушились, хапали зброю; їх немовби охопила якась несамовита лють.

Гленарван ніяк не міг розгадати причину цієї метушні, аж тут майор звернувся до боцмана:

- Ви, безперечно, розумієте мову австралійців, адже ви довгенько жили поміж них?

- Розумію приблизно, - відповів той, - бо в них скільки племен, стільки й говірок. Однак я, здається, догадуюсь, що з ними діється: в подяку за частування вони хочуть показати нам удаваний бій.

Справді, Айртон не помилився. Тубільці не довго для-лись і накинулись одні на одних, так вдало прикидаючись розлюченими, що непопереджена людина взяла б цю баталію за справжню. Австралійці, як розповідають мандрівники, - знамениті актори, і зараз вони виявили неабиякий наслідувальний хист.

Єдина їхня зброя нападу й захисту - дубець, чи то дерев’яний кий, здатний провалити найміцнішу голову, та сокира, подібна до томагавка, - грубо обтесаний гострий камінь, затиснутий між двома кінцями розщепленого дрючка й закріплений рослинним глеєм. Така сокира з держалном в десять футів завдовжки - грізна військова зброя й водночас корисне знаряддя в мирному побуті, вона рубає, коли треба, і гілки й голови, стинає стовбури дерев і людські тіла.

Вимахуючи несамовито кийками й сокирами, безперестанку волаючи, воїни одчайдушно нападали на своїх супротивників; одні падали, немов убиті, інші пускали переможні вигуки. Жінки, здебільша старі, немов одержимі демоном війни, під’юджували чоловіків, кидались на удавані трупи й люто шматували їх, звичайно, про людське око. Гелена весь час боялась, щоб ця вистава не перетворилась на справжнє бойовище. А втім, діти, які долучилися до цієї баталії, билися з усім запалом, навсправжки. Хлопчики, а надто дівчатка, осатанівши, немилосердно духопелили одне одного, лупцювали так, що аж одляски йшли.

Удаваний бій тривав уже близько десяти хвилин, коли воїни раптом зупинились. Зброя випала їм з рук. Після галасу й метушні враз запала глибока тиша. Тубільці застигли нерухомо в різних поставах, наче дійові особи живих картин. Вони немов закам’яніли. Що ж до цього спричинилося? Чому вони заклякли? Невдовзі це з’ясувалось. Саме в ту хвилину над кронами камедних дерев злетіла зграя какаду. Враз повітря сповнилося дзвінким щебетанням і яскравими барвами пташиного пір’я; здавалось, розсипалась летюча райдуга. Сила розмаїтих пташок знялася й спинила бій: війну заступало корисніше для людей полювання.

Один із тубільців, хутко схопивши якесь чудернацьке знаряддя, помальоване червоним, покинув своїх нерухомих товаришів і попрямував між купами дерев та кущами, підкрадаючись до зграї какаду. Він посувався поповзом зовсім безгучно, жоден листочок не шелеснув, жоден камінчик не зсунувся. Здавалось, прослизнула якась тінь.

Підійшовши якомога ближче, дикун нараз метнув свою зброю, котра помчала понад землею на висоті двох футів. Пролетівши так футів із сорок, вона раптом, не торкаючись вемлі, стрімко піднялась сторч футів на сто вгору, збила понад десяток птахів і, накресливши в повітрі правильну дугу, упала біля ніг мисливця. Гленарван і його товариші були просто ошелешені, вони не вірили власним очам.

- Це бумеранг, - пояснив Айртон.

- Бумеранг! - вигукнув Паганель. - Австралійський бумеранг!

І він кинувся піднімати цю чудодійну зброю - подивитися, наче дитина, що там у неї всередині.

Справді, видавалось, ніби бумеранг ховає в собі якийсь механізм або пружину, котра, раптово розпростуючись, змінює його керунок. Але там не було нічого.

Виявилось, що бумеранг - усього-но загнутий шмат міцного дерева з тридцять-сорок цалів завдовжки. Середина його в найширшому місці мала три цалі, обидва кінці - загострені. Один бік увігнутий, на другому, опуклому, виступало два гострих ребра. Це було так просто, як і незрозуміло.

- Так ось який він, славетний бумеранг! - мовив Паганель, уважно роздивляючись цей дивовижний пристрій. - Шматок дерева, та й край. Але чому ж, коли він летить поземно, то здіймається раптом угору, а тоді повертається до того, хто його кинув? Ані вчені, ані мандрівники досі не спромоглися пояснити цю загадку.

- Чи не те саме спостерігаємо ми, коли серсо, кинуте певним способом, повертається до своєї вихідної точки? - спитав Джон Манглс.