Надвечір фургон, доволі розхитаний, з розладнаними частинами, але ще міцний і тривкий на своїх дерев’яних кружалах, спускався останніми відногами Альп серед високих самітніх смерек. Гірський прохід вивів мандрівників до просторих рівнин Джінсленду. Щасливо здолавши Альпійський кряж, мандрівники стали табором на ніч у долині.

12 січня маленький загін, охоплений неослабним запалом, вирушив на світанку в дальшу путь. Кожному хотілось якнайшвидше дійти мети, тобто добутися до того місця на березі Тихого океану, де розбилась “Британія”. Тільки там можна відшукати сліди потерпілих, а не тут, у відлюдних пустелях Джінсленду.

Айртон уперто наполягав, аби Гленарван не гаявся й швидше посилав наказа “Дунканові” прибути на узбережжя, де яхта стане в пригоді під час розшуків. На думку Айртона, годилося скористатися дорогою, яка вела з Люкноу до Мельбурна. Пізніше зв’язатися з “Дунканом” буде важче, бо бракуватиме прямого сполучення зі столицею.

Боцман, здавалось, радив слушно. Паганель погоджувався з ним. Він додав, що за подібних обставин яхта справді дуже придасться, до того ж, проминувши шлях на Люкноу, вони вже не зможуть дістатися до столиці.

Гленарван вагався і напевно послав би гінця з наказом, чого вперто домагався Айртон, якби проти цього не повстав рішуче майор. Він зазначив, що Айртон конче повинен залишитися з експедицією, бо він добре знає околиці узбережжя, і коли, випадком, вони натраплять на сліди Гаррі Гранта, то саме боцман і спроможний їх вистежити, як піхто інший; врешті, лише він може вказати місце, де загинула “Британія”. Коротко кажучи, майор наполягав, щоб подорож тривала без жодних змін. Він здобув однодумця в особі Джона Манглса, який цілком поділяв майорові міркування. Молодий капітан зауважив навіть, що розпорядження Гленарвана легше передати на “Дункан” з Туфолдської затоки, ніж посилати гінця звідсіля за двісті миль крізь дикий незвіданий край. Ця думка взяла гору. Ухвалили утриматися від будь-яких заходів, поки не дістануться до затоки Туфолда. Мак-Наббс запримітив розчарування на Айртоновому виду, проте змовчав і, як завжди, залишив Ці спостереження при собі.

Рівнини від підніжжя Альп простягались ледь-ледь похило на схід. Одноманітність краєвиду вряди-годи порушували гайки мімоз і евкаліптів або камедних дерев, та ще рясніли кущі “гастролобіум грандіфлорум”, рослини з яскравими квітами. Часто дорогу перетинали невеликі річечки : або скорше ручаї, геть зарослі обабіч дрібним комишем і орхідеями. Мандрівники переходили їх убрід. Далеко попереду, угледівши людей, дрохви й казуари кидалися врозтіч, а кенгуру стрибали й стрибали через купи чагарів, немов пружинові паяци. Але мисливцям і на думку не спадало полювати, та й не варто було завдавати зайвої роботи коням.

До того ж над рівниною нависла жарка задуха. Повітря було вщерть насичене електрикою. Це відчували і тварини, і люди. Всі мовчки посувалися вперед, отупілі зі спеки й утоми, тільки Айртон подеколи погукував на присталих биків.

Години зо дві пополудні мандрівники їхали крізь дивний ліс папороті, що викликав би загальний захват, коли б люди так не потомилися. Ці деревуваті рослини, заввишки до тридцяти футів, буяли квітами. Коні й вершники вільно проїжджали попід звислим додолу гіллям, і лише інколи в кого-небудь брязкало коліщатко остроги, торкаючись твердих стовбурів. Під непорушними величезними парасолями панувала прохолода, і на неї ніхто не ремствував. Жак Паганель, бурхливо виявляючи, своїм звичаєм, почуття, кілька разів голосно й задоволено зітхнув, сполохавши зграї папуг і какаду, котрі зняли оглушливе стрекотіння.

Географ радісно й захоплено вигукував на весь голос, милуючиоь природою, коли раптом всі побачили, що він похитнувся у сідлі й повалився разом з конем на землю. Невже в нього запаморочилася голова, чи, ще гірше, він зомлів од спеки й задухи?

До нього одразу підбігли.

- Паганелю! Паганелю! Що вам сталось? - закричав Гленарван.

- А те сталось, що я позбувся коня, - відповів Паганель, вивільняючи ноги із стремен.

- Невже? Ваш кінь?..

- Згинув, немов його грім побив, як і кінь Мюльреді. Гленарван, Джон Манглс, Вільсон уважно оглянули тварину. Паганель не помилився: коняка нагло сконала.

- Дивно, - мовив Джон Манглс.

- Надзвичайно дивно, - пробурмотів майор.

Це нове лихо дуже стурбувало Гленарвана. Адже в цій пустизні коней дістати ніде! Коли це справді пошесть - як вони вийдуть зі скрути й доберуться до узбережжя?

Підозра на пошесть ствердилася ще до того, як зайшов вечір: згибів третій кінь, Вільсонів, а також один бик, що вже було набагато гірше. Тепер у мандрівників залишилось троє биків і четверо коней.

Становище ставало загрозливе. Правда, вершники, котрі втратили коней, могли подорожувати й пішки - так роблять звичайно тутешні скватери. Та коли доведеться покинути фургон, що станеться з жінками? Чи здатні вони пройти сто двадцять миль, аби добутися до Туфолдської затоки?

Джон Манглс і Гленарван, вкрай стурбовані, пильно оглянули коней, котрих ще не торкнулась пошесть. Чи не знайдеться способу запобігти новому лихові? Але вони не виявили жодної ознаки не тільки хвороби, а бодай кволості. Бики й коні виглядали цілком здоровими, важка подорож анітрохи їх не знесилила. Гленарван почав сподіватися, що ця дивна пошесть минеться без дальших жертв.

Такої думки був і Айртон - він ніяк не міг збагнути, чому худоба так раптово гине.

Загін знову вирушив у дорогу. Ті, що йшли пішки, по черзі відпочивали у фургоні. Увечері, після перегону всього в десять миль, зупинились і стали табором, і ніч минула спокійно під шатром деревуватих папоротей, де між гіллям шугали величезні кажани, котрих справедливо називають летючими лисицями.

Назавтра, 13 січня, випала добра днина. Учорашнє лихо не поновилося. Подорожні малися добре, коні й бики відважно виконували свої нелегкі обов’язки. Завдяки напливу відвідувачів, в “салоні” леді Гелени панувало пожвавлення. Містер Олбінет метушився, частуючи гостей прохолодними напоями, надзвичайно доречними в тридцятиградусну спеку. Випорожнили півбарильця шотландського елю й проголосили: в усьому Сполученому Королівстві немає громадян понад броварників “Барклея і К°”, навіть сам Велінгтон ніколи не варив такого смачного пива - ось яке те шотландське самолюбство! Паганель пив багато, ще більше розводився про всіляку всячину.

День, що так гарно почався, мав і закінчитися приємно. Загін бадьоро пройшов п’ятнадцять миль з гаком по горбкуватій місцевості, прикметній червонястими ґрунтами, сподіваючись увечері отаборитися на берегах Снові, чималої річки, яка на півдні провінції Вікторія впадала в Тихий океан. Невдовзі колеса фургона, залишаючи глибоку колію в чорнуватому намуленому ґрунті, покотили широкою долиною поміж буйними травами й заростями гастролобіума. Надійшов вечір, і туман, що смугою знявся на видноколі, чітко позначив напрям річки Снові. Бики здолали іще кілька миль. Загін проминув великий пагорбок, за крутим заломом дороги показався високий ліс. Айртон скерував своїх потомлених биків поміж товсті стовбури, які губились у темряві, і вже добрався до узлісся, за півмилі до річки, коли фургон раптом загруз аж по самі маточини.

- Обережно! - крикнув Айртон до вершників, котрі їхали вслід за фургоном.

- Що сталося? - запитав Гленарван.

- Ми загрузли, - відповів боцман.

Він підганяв биків вигуками й палицею, але вони, по коліна в намулі, не могли зрушити з місця.

- Станемо тут на ніч, - запропонував Джон Манглс.

- Оце найліпше, що ми можемо зробити, - сказав Айртон. - Завтра вдень роздивимось, як витягти фургона.

- Стій! - гукнув Гленарван.

Після коротких сутінок запала ніч, але прохолоди вона не принесла. Повітря насичували задушливі випари. На обрії вряди-годи спалдхували сліпучі блискавки, відсвіти далекої грози. Заходились лаштуватися на ніч: так-сяк у загрузлому фургоні та під темним склепінням високих дерев, де напнули намета. Коли вночі обійдеться без дощу, можна буде й не нарікати.