«Жити довго — а потім почати…»
Жити довго — а потім почати
Все з нічого, з роси і з води,
І щоразу у ранки вростати,
Як підземні і горні сади.
А тоді, після всього помалу,
Після правил, законів і втрат,
Помолитись, щоб щастя настало —
Майже як золотий зорепад.
«Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа…»
Не знаю, хто винен у звершенні Божого літа.
Роса западає у щедру присутність трави.
У сивих обіймах ромашки бджола-серафіта
Зриває тривогу, мов скорбний вінець з голови.
Розгойдують вітер смутні комашині племена.
І ти мені вічний, як вічне світило земне.
Солоні від соку рослин — і від поту — рамена.
Хіба що на дотик собі пригадаєш мене.
«У цьому промінні, у цьому його безгомінні…»
У цьому промінні, у цьому його безгомінні
Літають метелики, може, занадто осінні.
Несила спинитись і важко на сонце дивитись,
Рукою від смерті принаймні вві сні захиститись.
Пилок опадає, як листя з дерев перед смерком,
І дивиться, дивиться осінь у збите люстерко.
«Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє…»
Стоїмо у саду. Золоте нетутешнє
Надто теплого дня загусає в дими.
Догорає припізнене листя черешні,
І припізненим сяйвом палаємо ми.
Та полює на нас укоріненість в тверді.
Павутина лежить, як на серце сильце.
На твоєму лиці — колір запаху смерті.
І бракує душі не повірити в це.
«Люби мене. Я буду мовчазною…»
Люби мене. Я буду мовчазною.
Я буду тамариском. Ти ж — люби.
Якщо людина не піде зі мною,
Піду із Богом. Бо мої скарби —
Хіба скорботи, вийняті із тіла.
Склепіння душ, невидимі очам.
Я надто вічна і занадто біла.
Люби мене — і залишайся сам.
«Твоя доступність вища, ніж слова…»
Твоя доступність вища, ніж слова,
З яких будуєш голос свій і руки.
Аж діти божеволіють, бо два
Здійсненні сонця їм блищать з пилюки.
Та що тобі народження безумств?
Є чиста сутність, є логічність ліній…
Лежиш листком, який — ні пари з уст,
В тривимірній гущавині калинній.
Ідея безконечної мети —
У падолисті. Голос листопаду —
Передчуттям сенсовності. А ти —
Маленька тінь між руйнування саду.
«Якщо ти є, чому тебе немає?..»
Якщо ти є, чому тебе немає?
Живу тебе, переступивши грань.
Сюди ні птах, ні звук не долітає —
Лиш пристрасті моїх передчувань.
Ген догорають айстри. Навіть ружі
Стікають кров'ю просто на траву.
Люблю тебе. І згадую. І дуже
Живу тобі, і просто так живу.
Ніхто мені не ти, ніхто не поруч.
Хіба що осінь, світла, як меди.
Бо я — не жінка, я — поезопокруч.
Забудь мене — і вбий мене.
Сюди.
«Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти…»
Не прагну достукатись, віриш? Лиш прагну ввійти
У парк, де Пракситель розплющував статуям очі.
Незмірно збагну, що не ти мені вічний ти.
Та іншого вічного, віриш, не знаю. Не хочу
Питати тебе про таємне чи різне земне:
Так дятел мовчить, зазираючи в корінь і крону.
Я вища, бо віща, тому ти забудеш мене —
У силу вселюдського й божого майже закону.
Не хлібом єдиним — і навіть не хлібом одним…
Небесне і тлінне увінчані знаком порогу.
Усе остаточне, як вітер, як зав'язь, як дим
Як вбога душа, неминуче обіцяна Богу…
«Гортаю трель сліпого солов'я…»
Гортаю трель сліпого соловя,
Що знавіснів з мовчання серед раю…
Люблю тебе, хоч то уже не я,
Тому тебе, спіткавши, не впізнаю.
Вібрація весни… Надії трав…
Туман привласнив квіти і пелюстки.
Всю зав'язь яблук дощ кудись украв —
Лишилися важкі брунатні згустки.
«В нас насправді нічого нема, крім початку кінця…»
В нас насправді нічого нема, крім початку кінця,
Крім двигтіння землі, що усе відчуває і чує,
І крім сонця мого, що за обрієм твого лиця
Ще росою лежить, ще у водах йорданських ночує.
«Блукатиму садами обома…»
Блукатиму садами обома,
Де ти блукав, де ти мене знешкодив.
Іде тривога, біла, як зима,
Несе в руках то істину, то подив.
Усе минає; отже, й це мине…
Віконце пригасання привідкрито.
Я скоро умиратиму. Мене
Занадто довго висисало літо.
«Чверть на першу. Полудень уповні…»
Чверть на першу. Полудень уповні.
Тихо-тихо струмує спека.
Поміж листям — немовби вежі скляні
Під пензлем Тулуз-Лотрека.
Панна-Літо в панамі із білих латать.
Пленер млявий, в'язкий і ніжний.
Трави снуть. На обрії домінує гладь:
На блакитному — білосніжне.
