«Благодатний серпню, благо дай!..»
Благодатний серпню, благо дай!
Улягання сонця у проміння,
Догорання обрію у рай,
Загусання яблук, мов каміння.
Упокориш тишу — і підеш,
Ледве-ледве, босий і байдужий,
Яко ангел вигнаний, бо теж
Камінь носиш в пам'яті. І дуже
Сам на сам лишаєшся із ним.
Ера вод. І ти в ній — майже Ноєм.
Рай — за рай, а райський дим — за дим.
Гріх — за гріх, бо й вас у світі — двоє…
«Світанок обпікає, усенощна…»
Світанок обпікає, усенощна
Скінчилася — для кожного потроху.
Ми знову херувими, знову можна
Вриватися в сади чортополоху.
Щоб кожна відьма мала одкровення.
Щоб кожну сьому спалено на площі.
Душа немилосердна — як знамення
Останнього притулку по всенощній.
«Є чорна прірва — леза крутизна…»
Є чорна прірва — леза крутизна.
Ти перевізник, тим і йдеш по лезу.
Прийми мене, як Каїн, що спізнав
І дикий біль, і запекельний безум.
І розкажи, куди мені іти,
Щоб борг мій став тобі неопалимим?
Ми слуги порожнечі — я і ти,
Ми втомленого світу херувими.
«Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність…»
Тут відлунює страх, тут зимівлі тривають вічність.
Затамоване сонце шукає у небі пари.
Як найвища чеснота — сяйва важка обтічність.
Перспектива води фільтрує навислі хмари.
Наче надлишок світла, що аж пропіка зіниці, —
Антарктична реальність, завжди достеменно біла…
Узбережжя, і крига, і впіймані нею птиці
Припадають до ока — вмерзлого в холод тіла.
«Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті…»
Чи зміг би мене врятувати від доброї вісті,
Яку, як лишайник, носила б на грудях своїх?
В горі, мов у світі, в її серединному місті,
В найглибшу криницю навпомацки випаде сніг.
І ти з-перед часу ступатимеш — мною і ними —
Не маючи сили (чи мудрості?) колами йти.
І станеш присутнім — і сутнім, і снами своїми
Позбавиш надії велике тепло самоти.
«Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник…»
Не той, хто Бог, а той, хто пересмішник
Не той, хто блазень, — той, хто херувим.
Не будь святим, не вмівши бути грішним,
Бо тільки дим вітчизни — ніби дим.
Пробачити, молитися і знати
Сліди пророків, вмочені у сіль.
Чотири стежки на чотири хати,
Вінки чотири з чотирьох весіль…
Минає Бог, то як йому молитись?
Минає світ, бо як йому текти?
І тільки ти ідеш, аби спинитись,
Бо тільки ти єдвабний, тільки ти…
«Одягну сукню чорну, мов до страти…»
Одягну сукню чорну, мов до страти,
Піду любити похапцем і всіх.
А серце тихне, серце каже спати.
Віддавши тілу на поталу сміх,
Немов повія. Хто ж мене зуміє,
Мов Магдалину, шляхом провести?
Сміюся, і не хочу, а радію,
І ти моїй душі її прости.
Бо то не радість. То оскома болю.
Пекуча маска тисячі оском.
Клену тобою, і клянусь тобою,
Поволі захлинаючись піском.
Бо ти мені один, тобі молитва.
Хоч ти чомусь відштовхуєш мене.
Піду любити. Наостанку — бритва
Мені солоні коси обітне.
«Розкажеш мені наш чорнильний пісок…»
Розкажеш мені наш чорнильний пісок, наш освенцім
Нічийної мудрості брості хмільного тепла.
Я буду лежати, зіщулившись, майже на денці,
Відбита, як місячний промінь від битого скла.
Ти ж будеш відлуння відлуння відлуння, а значить,
Тривання далекого крику чи зойку в імлі.
Розкажеш мені про освенцім — і станеш ледачим,
Як кожен месія, який опинився в землі.
«Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено…»
Месія шукав посланців. Місце зустрічі втрачено.
А скло, як і перше, — то пестить, то ріже пальці.
Ми стрілися втрьох. І Месія сказав: «Побачимо,
Котрий із нас ким — хто месією, хто зухвальцем».
І навіть диявол стояв, як душа, притишено.
Його лабіринт починався лише надвечір.
Він був присягнув, та Месія сказав: «Залиш мене,
А я тобі лишу уламки твоєї втечі».
А я — як сурмач. Я не вміла сказати: «Вірую»,
Я навіть не знала, що мука — не мати болю.
Месія мене доторкнувся своєю вірою,
Месія сказав: «Заридай — і ходи зі мною».
«Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви…»
Ти забудеш слова. Але ти не забудеш молитви —
Так із руна на ложі у ніч обсипається тлін.
Три тривання нарозтіж — дороги, любові, битви,
Що рубає стебло сухожилля на час і на скін.
Ти, одначе, збагнеш неминучість відторгнення з віри:
Заважка домовина; по віку розсипана сіль…
Три одвічні спокуси — любові, печалі й міри:
Осягни мою тишу і вічність мою пересиль.
«Любити тебе — неначе іти по цвяхах…»
Любити тебе — неначе іти по цвяхах.
Вода ще лежить, ще чекає свого месію.
Седмиця потопу. Як серце, тріпоче птаха.
Я маками нивку — вітчизну свою засію.
Щоранку зійду — і тихо зайду надвечір.
Палитиму хмиз, котитиму воза з неба.
А потім росою присяду тобі на плечі,
І ти мені скажеш: «Чого тобі, жінко, треба?»
І трійко волів загорнуть своїми крильми
Усе, що я мала — крім тебе — у цьому світі.
Лиши мене так, тільки сонце з-під серця вийми.
Як встояна кров, проступають крізь землю квіти.
