— Замовкни, сирено міфічна, але яка плаває не в морі, а в курячому бульйоні.

— Ой, не згадуйте мені про курячий бульйон! — зітхнув Кола.

Пропозиція Льобре здалася капітану де Карбону заманливою.

— Клянуся своєю шпагою, наші гасконці будуть схожими на голодних левів, у бій вестимуть їх не тільки відвага й пісня, а й бажання пообідати. Готуйтеся, я сам завтра поведу вас усіх!

Сигналом до прориву блокади, як це не дивно, став не звук сурми чи барабанний бій, а запах іспанської кухні, що його доносив вітер до зголоднілих гасконців.

Із криком: “Батьківщина в нас Гасконь!” — вони кинулися в розташування іспанців, які справді саме смачно обідали.

З вовчим апетитом уплітав страви і генерал Гарсіа, колишній губернатор Мексіки. Поруч з ним сидів його постійний помічник капітан Дієго Лопес. Обидва запнули свої мундири білими серветками.

На столі, застеленому вишитою індіанськими рукодільницями скатеркою, звабливо парували страви. Колишній губернатор цінував зручності і повсюди влаштовувався за усталеними звичками. Так, на стіні будинку, з якого іспанці вигнали селянина з сім’єю, висів килим із пташиного пір’я, свого часу відібраний в індіанців. На ньому красувався гострий кривий ніж мачете, без якого неможливо пробитися крізь дрімучу хащу ліан. До речі, ніж добре править і за метальну зброю. Дієго Лопес, наприклад, розрізав ним на льоту птаха.

Не встигли генерал і капітан доторкнутися до страв, що їх уніс відданий капрал Карраско, як знадвору долинули незнайома бравурна пісня, якийсь шум і гамір, а далі двері в квартиру Гарсіа розчинилися і до неї ввірвався Сірано де Бержерак. Вигляд у нього був страшний.

— Шпага, кінь, Гасконь, відвага! — крикнув він, погрожуючи зброєю.

Колишній тореадор Карраско вдруге в житті опинився беззбройним перед “розлюченим биком”, який цього разу не підняв його на роги, а прохромив сталлю.

Дієго Лопесу було достатньо секунди, щоб вискочити з-за столу й вихопити шпагу. У забобонному страху він пізнав носатого захисника будинку французького посланника в Римі. Як же він лишився живий, адже його тоді поховали? І капітан озвіріло кинувся на привид, як на пекельне кодло, що тепер перевтілилося у ворога. Але його шпага, наче од удару важким рицарським мечем біля ефеса, вислизнула з руки і, з дзенькотом розбивши скло, вилетіла у вікно.

Лопес спритно відскочив убік, підставивши під удар свого генерала, котрий також устиг підвестися і вийняти клинок. Та Сірано прямим ударом у груди повалив огрядного Гарсіа.

І саме в цю мить Лопес зірвав із килима мачете, яким так уміло володів в Америці, і кинув його на Сірано.

Бержерак блискавично зреагував, ухилившись від смертельного удару. Гострий серпоподібний ніж, що із дзижчанням обертався, не перерізав йому горла, але ковзнув по обличчю, повністю зрізавши на лобі вище брів частину носа. Кров залила Сірано очі.

Однак червона пелена не завадила йому одним ударом покласти край злочинному життю Дієго Лопеса, за яким плакала сокира андалузького ката і кайдани каторжника в Генуї, не кажучи вже про прокляття корінних жителів Америки за його мерзенні дії, що їх губернатор Мексіки Педро Гарсіа не вважав злочинними.

У дверях показався Льобре.

Сірано зірвав із грудей убитого генерала серветку і приклав її до свого покаліченого лоба.

— Треба спинити кров! — закричав Кола. — У мене є чудова мазь. Цей бальзам приготувала куховарка, котра, можливо, була іспанською відьмою. Пам’ятаєш, ще в дитинстві, коли ми часто розквашували носи, та мазь зупиняла кров?

Льобре вихопив з кишені слоїк з бальзамом і спритно наклав пов’язку своєму другові, що майже повністю закрила йому очі.

І все ж Сірано не схотів залишитися в домі, бо знадвору ще полинув шум бою. Він вискочив і разом із гасконцями став тіснити розладнані лави іспанців.

Втративши командирів, не одержуючи наказів, вони почали відходити і нарешті кинулись тікати.

Тим часом й інші французькі підрозділи прийшли на допомогу гасконцям, розширивши прорив…

Французи захопили чимало полонених. Поводились вони з ними по-рицарськи, а надто з кухарями, віддаючи їм належне за їхнє кулінарне мистецтво, залишивши їх трудитися біля своїх кухонь.

Тримаючи за руку Сірано, Льобре повів його до генеральської “хижі”, оскільки пов’язка сповзла тому на очі.

— Нас, Саві, жде обід, він може прохолонути. — Кола намагався хоч якось підтримати свого друга. — Ти виборов його в чеснім бою і маєш на нього повне право. “Наше право, наша слава!” — проспівав він.

І обидва сіли за стіл. Голод виявився сильнішим від болю, і Сірано, незважаючи на рану, з апетитом їв страви.

Зокола долинала весела пісня гасконців:

Батьком став нам край Гасконь

І сестрою — ловка шпага,

Ратним братом — вірний кінь,

Горда матір — це відвага!

— Шпага, кінь, Гасконь, відвага! — вигукнув Льобре, підвівшись і взявши в руку келих.

Крізь розбиту шпагою Лопеса шибку було видно, як на візках із напівкруглим верхом з кольорових смужок проїжджали маркітантки, доставляючи у французький табір довгождані продукти.

За день до появи в Мов’єрі Мазаріні Жозеф Ноде дістався до палацу кардинала Рішелье, і той негайно його прийняв. Між ними відбулася багатозначна розмова.

Кардинал уважно вислухав повідомлення про те, як письменник виконав доручення мсьє Ноаля і доставив у Францію синьйора Кампанеллу та важко поганеного іспанською кулею сміливця Сірано де Бержерака.

Коли ж мова зайшла про те, що Кампанелла й поранений юнак із Папської області до гирла Тібру перебиралися в трунах, віка яких зняли лише у відкритому морі, кардинал насупився, підвівся з-за столу, сердито скинувши з колін кота, і почав ходити по кабінету. Поли його сутани з червоною підкладкою аж розвівалися.

— Вельми кепські новини привезли ви мені з Італії, мсьє Ноде, — сказав він, вислухавши повідомлення. — У ваших книгах, які я читав, усе складалось набагато краще, ніж вийшло на ділі.

— Але, ваша превелебність, — забурмотів занепокоєний Ноде, — обидва втікачі щасливо прибули до Франції, і синьйор Кампанелла привіз листа найсвятішого папи Урбана VIII, адресованого вам особисто. Він вручить вам його сам, як звелів папа римський.

— Прикро, що я не маю цього листа на руках, — знову невдоволено зауважив Рішельє. — Однак ланцюг логічних побудов дає мені змогу прочитати те послання на відстані.

— Ваша превелебність! Така прозорливість під силу тільки вашому високому розуму.

— Який же ви письменник, мсьє Ноде, якщо не здатні уявити собі, що міг написати папа римський, посилаючи мені листа із звільненим після тридцятилітнього ув’язнення Кампанеллою?

— На жаль, ваша превелебність, змушений зізнатися, що моєї уяви недостатньо.

— Тут потрібна зовсім не уява, шановний Ноде. А втім, я вдячний вам за виконане доручення нашого посланника в Папській області мсьє Ноаля, котрий одержить підвищення і, — він обернувся до Мазаріні, що стояв за його кріслом з опущеними очима, — переводиться віднині до далекої Росії французьким послом при московському царю. Причому з усім штатом нашого представництва в Римі. Щоб не зосталося там жодної людини з оточення Ноаля.

— Слухаю, — уклонився Мазаріні.

— А вас, мсьє Ноде, я теж хочу нагородити і направити радником до губернатора Нової Франції, де вам, сподіваюсь, вдасться написати книгу на наше замовлення про тамтешніх червоношкірих аборигенів. З ними ми маємо військовий союз у боротьбі проти англійських колоній.

Ноде схилив голову. Мало того, що йому доведеться перетнути океан, вирушаючи на край світу, названий Новою Францією, витримати в дорозі всі жахи морської хвороби, але й не скоро повернутися до домашнього затишку. Словом, будучи достатньо проникливим, він не без гумору поставив себе поряд з єгипетським власником фелюги, котрий додатково одержав 500 пістолей за мовчання, а він, Ноде, — гірку милість всесильного кардинала.