— Ви правду кажете, Жюль. Минуле дає не менше поживи для фантазії, ніж сьогодення й прийдешнє. А роль “машини часу” виконує уява. До речі, ви знайомі з карате?

— Ще б пак! Інакше я не був би чемпіоном Франції з фехтування.

— На шаблях?

— Ні, на шпагах!

— А чи не тому Сірано так майстерно володів шпагою, що, як і ви, володів прийомами, схожими на карате?

— Браво! Може бути! На все слід дивитися з висоти. І тому вам доведеться провести мене зараз по мосту через вашу Сену.

— Через Москву-ріку.

— Так-так, звичайно! У вас — Москва-ріка! А Сена — це Париж-ріка! — і він засміявся. — О-о! Я впізнаю цей готель. Це “Україна”! Я тут зупинився. Так хотіла моя дружина. Вона також тут зупинялася. Може, все-таки ви з нею бачилися?

— Запевняю вас, мсьє Жюль. Те, що імена героїні мого роману і вашої дружини однакові — чистісінький збіг.

— Можливо… Вона віддає свій голос комуністам, я — соціалістам. Ми сперечаємося.

— Сперечаєтесь?

— Звичайно! Справжнє сімейне щастя — це вісімдесят відсотків терпіння, десять — сварок і десять — погідного неба! А зовсім без хмар не буде дощу, посуха. Теж погано. Чи не правда? Я вас зовсім замучу прогулянкою на ту гірку, звідки Москву видно, як Париж з Ейфелевої вежі.

— Ви маєте на увазі майданчик на Ленінських горах, навпроти університету?

— Авжеж. І ви не пошкодуєте, показавши мені цей краєвид. У відповідь на вашу люб’язність я розкажу вам дещо про себе, точніше, про Сірано. Я також наділений здатністю фантазувати, подорожувати в минуле… і назад, — загадково додав він.

— І він такий близький вам, Сірано де Бержерак?

— Ну звісно! Я навіть закохався в свою російську княжну саме так, як міг закохатися тільки Сірано. “Коли ти входиш, сонце гасне”, — продекламував він.

— Ви маєте на увазі ростанівського Сірано, вірші Ростана?

— Аж ніяк. Я маю на увазі самого Бержерака, “вірші закоханого поета”. Якщо ви писатимете про нього, то неодмінно передайте його пристрасне бажання кохати.

— А він кохав?

— Звісно! Інакше і бути не могло! Я, як ніхто інший, дуже добре його розумію. Більше, ніж знаю.

— Це цікаво. Більше розуміти, ніж знати?

— Звичайно, адже я можу сказати, куди Сірано двічі зникав із паризького товариства.

— Двічі? Через хворобу чи рани?

— Може, й так… Але він щоразу повертався іншим, зовсім іншим. От це треба збагнути! Його змальовують так суперечливо, так спотворено… Один дослідник стверджує: Сірано був гульвісою і бабієм. Другий, а це друг його дитинства Кола Льобре, згадує: Сірано порівнював вино з миш’яком, яким люди отруюють себе, а жінок цурався через свою зовнішність.

— І все ж, можливо, Ростан мав рацію, вгадавши в ньому натуру пристрасну і безкорисливу.

— Можливо, якщо врахувати й інші риси його характеру — бажання служити добру й людям, а не тільки задовольняти власні потреби. Вам слід шукати розуміння його життя в ньому самому, в тому що Сірано лишив після себе людям. Вчитайтесь у загадкові трактати чи сонет “Філософу сонця” з останнім рядком: “Мені — нічого, все, що є — усім!” Ми з вами, росіянин і француз, в однаковому становищі. Твори Бержерака треба перекладати із старофранцузької мови. А цього у нас, на жаль, не зроблено повністю. Особливо це стосується віршів, а вам ніяк не обійтись без них! Вони — його суть. Як ви вчините, мсьє Алекс?

— Очевидно, так само, як і Ростан. Доведеться подумки перевтілитися в свого героя і говорити за нього.

— Ой, це буде важко — сперечатися з самим Ростаном!

— Чому ж сперечатися? Йти його шляхом. Звісно, не наслідуючи, але з тією ж свободою творчості. У мене є власноручно написані вірші Сірано під його портретом.

— Чудово! Я сам потім перекладатиму вгадані вами вірші Сірано сучасною французькою мовою.

— Звичайно, Сірано — це його вірші. Але є ще його загадкові знання, про які йдеться у статті Еме Мішеля в журналі “Сьянс є ві”.[13]

— Я читав цю статтю. Щоправда, з усмішкою.

— Чого з усмішкою?

— Бо можу пояснити, звідки Сірано все те знав.

Жюль із загадковим виглядом дивився на вогні, розсипані на тому боці вигину річки. Вони здавалися чарівними відображеннями зоряного неба у велетенському дзеркалі, що лежало під нами.

— І ви можете пояснити мені? — чомусь пошепки спитав я і почав перелічувати: — Як три з половиною століття тому Бержерак міг знати про багатоступінчасті ракети для міжпланетних польотів, про невагомість, парашутний спуск, про електричні лампи, радіоприймачі, телебачення, звукозапис, та не з допомогою сучасних касет із магнітними стрічками, а сережок, що починали нашіптувати потрібну главу за наказом думки.

— Тепер кажуть “від біострумів мозку”. Але якщо згадати про біоструми і біологію, то Сірано говорив ще про клітинну будову організму, навіть про мікроби.

— Які було відкрито аж через двісті років!

— Так, так. Але не тільки про мікроби, мсьє Алекс, про антитіла в нашій крові, що борються з ворожими бактеріями. Правда, говорив він про це образами, доступними для розуміння в XVII столітті.

— Про все це написано в “Сьянс є ві”, але без будь-яких пояснень.

— Я відкрию вам цю таємницю. Вогні вечірньої Москви настроюють мене на це. Я хочу, щоб вони горіли так щовечора і ні за яких обставин не гасли. Запевняю вас: так побажав би й Сірано де Бержерак.

І французький гість почав розповідати мені про дивовижні речі. Я слухав його, затамувавши подих, не вірячи вухам, аж серце завмирало. Переді мною ніби стояв живий де Бержерак, який говорив те, чого ніхто, крім нього, не міг знати. Я мовби з перших вуст почув розгадку таємничих знань яскравої, пристрасної, мудрої людини, яка пережила неймовірні злети і гіркі розчарування, лишила після себе світлу пам’ять на віки.

Кілька секунд ми мовчали, дивлячись на розсипи московських вогнів, потім Жюль знову заговорив:

— А величезний ніс Сірано! Легенда про нього незаперечна, однак на портретах, написаних художниками з натури, вона не підтверджується. І ніякого перенісся, що починалося в Сірано нібито вище брів, нема, як і шраму на ньому.

— Либонь, портрети створювалися вже після його поранення?

— Безперечно. Аби в ті часи художник узявся писати чийсь портрет, тому треба було мати багато грошей і певну популярність. Ну, скажімо, стати математиком, як П’єр Ферма, чи філософом, як Рене Декарт.

— Отже, поранення Сірано від удару мачете не зоставило й сліду на його обличчі? Або навпаки, стерло одну особливість.

— На жаль, мені це ніколи не спадало на думку.

— Але те, як ви пояснили незвичайні знання Сірано, вимагає подорожі на триста з лишком літ уперед і повернення назад. Невже Сірано був на це здатний?

— Вам кортить спитати, де мій капелюх з пером і шпага? Чи ви хочете зі мною назад у XVII століття? Не раджу, мсьє Алекс. Правда, ядерної загрози тоді не було, але Несправедливість і Зло торжествували. Краще пошукаймо такий шлях, який не вів би назад.

— А що ви скажете, якщо йти тільки вперед?

— Земля кругла. А час? — лукаво спитав Жюль.

Берет на ньому тримався на одному вусі. Я намагався уявити його собі в капелюсі з пір’їною і шпагою при боці.

Обмінюючись жартами, ми весело дійшли до станції метро “Університет”, потім доїхали поїздом до Київського вокзалу, звідки я провів Жюля до готелю “Україна”…

У вестибюлі Будинку дружби на мене чекав представник товариства “Франція — СРСР”, щоб вибачитися за французького журналіста, який не зміг прибути до Москви і просив відкласти нашу розмову до його приїзду.

Проте уявна зустріч з ним відбулася в моїй підсвідомості. І ніяка сила не могла переконати мене в іншому. Тепер я знав таємницю Сірано, вгадував його пристрасну натуру, прагнення любити і разом з тим самовіддано служити вселюдському благу.

Нехай у цій повісті перед читачами постане заповзятий дуелянт Сірано де Бержерак, який перетворився на поета, філософа, мислителя. Саме таким його уявив собі фантаст.