І взагалі це були не ми, а якісь крадії, що, озираючись, несли на собі важкі клумаки й лантухи.

— Антрекоте! — першим обурився Кукса. — За таку мазанину тебе треба повісити на реї або кинути акулам на обід — вони он шастають за бортом.

Я підтримав Сашка.

— Дивний народ! — розвів руками маляр. — Їх прославляєш, а вони ще й кирпу гнуть. Та знаєте ви, скільки може коштувати отака картина, якщо б її віднести в антикварний магазин або віддати справжньому шанувальникові мистецтва? Не менше як сто карбованців. Композиційно вона зроблена блискуче. А задум як вирішено! Трудовий пафос пензлем узагалі важко передати, а я його таки передав — у стилі старих фламандських майстрів, зокрема Рубенса. М'язи на ваших ногах, як у ломових коней, мускулисті, напружені, ви — це написано на ваших фізіономіях, — крім своїх лантухів, ні про що не думаєте і нічого не бачите. Або візьміть тло: спокійне море. Ця ідилія й умиротворіння на моєму полотні геніально контрастує з елементом вашого трудового ентузіазму й неспокою. Згадайте відому картину Рубенса «Повернення женців».

— До чого тут Рубенс і женці! Сам ти жнець і на наших шлунках грець! — вислухавши маляра, зауважив Сашко. — Антрекоте, Антрекоте, на що ти витрачаєш свою кипучу енергію! У нас, буває, кишки марш грають — їсти хочеться, аж шкура болить, а прийдеш в їдальню, ти частуєш одним і тим же.

— Ви прожерливі, як акули. Людина повинна жити не хлібом єдиним.

— Потягай такі вантажі, як ми, іншої заспіваєш, — докинув я.

— Я з вами не хочу сперечатися, — образився Антрекот. — Це — безнадійно. До розуміння справжнього мистецтва, як вам, до речі, говорив і Окань, ви просто не доросли.

І ущипливо додав:

— До речі, дехто іншої думки про мої картини…

— Хто саме?

— Мегерович, наприклад.

— А ти що — завершив його портрет?

— Гм… — затнувся Антрекот. — Я-то завершив, і Стецько роботу мою високо оцінив, але один із кухарчуків — такий же невіглас, як ви — накрив ним казан із кашею. Фарба полускалась, відстала. На тому місці, де була штурманова голова, розпливлася біла пляма й утворилася дірка.

Ми були задоволені. Особливо нас розвеселило, що замість голови виникла дірка. І ми порадили Антрекотові нашими портретами теж накривати горшки.

Він склав мольберт і — пузо войовничо вперед! — попрямував на камбуз.

А наш «трудовий ентузіазм», як сказав Кукса, наростав з кожною хвилиною: ми, розмальовані й оспівані Антрекотом рубенсовські герої, і далі вергали й переносили від батискафа решту каміння.

На «Садку» траур — здохла капітанова папуга.

Максим Роскошний транслює по судновій радіомережі фуги Баха та іншу журливу музику. Гітара Антрекота Антрекотовича теж звучить, настроєна на мінорний лад. Замість молодецьких пісень Висоцького, щоденного репертуару Антрекота, він із Підвиванням наспівує старовинний жалібний романс «Пташечка».

Смерть папуги Кукса прокоментував так:

— Перестало битися серце нашого вірного супутника. Серце, сповнене палкої любові до трудівників моря.

І Сашко — великий актор-трагік! — змахнув із вій непрохану «сльозу».

Багато років тішила Гордія Гордійовича ця вигадлива птаха. Сім'ї в нашого капітана немає, от він і припав душею до пернатого створіння.

Стецько Мегерович розповідав, ніби папуга вилупилася з яйця, що його Гордій Гордійович привіз із острова, на який висаджував наукову експедицію.

На знак поваги тубільний вождь запропонував мореплавцю розтатуювати обличчя, як те роблять усі остров'яни. Коли ж Гордійович відмовився, вождь вручив йому (такий, бач, там звичай) яйце папуги угугу.

Але дарунок мало не загинув: кок зібрався було готувати з нього екзотичний омлет. Та раптом почув:

— Не смій, варваре! Яйце — священне.

Розповідали, що пташеня висиділа корабельна кицька і що судно, на якому плавав Гордій Гордійович, потонуло. З екіпажу врятувався лише він та папуга. Примостилась на його, капітановій, маківці, і таким чином добралася до берега.

Відтоді вони подружили.

Жити б Угугу та жити — Гордій Гордійович неабияк доглядав птаха. Та й ми, матроси, полюбили його, хоч, правда, й навчили всяких сороміцьких слів. Але хлопці, що змінили нас на вахтуванні, виявилися легковажними. Вони відчинили в ходовій рубці двері, і папуга застудилася.

— Кра… кра… крабові душі! — тільки й змогла вимовити — останнє з нашої науки. І впала намертво.

Засмучений кончиною свого улюбленця, Гордій Гордійович затуманеним поглядом проводжає тепер кожного перелітного птаха. Він, накульгуючи, піймав з перебитим крилом фаетона, що вдосвіта сів на палубу, і, розчулений, відніс до себе в каюту.

Сьогодні, на третій день після траурної події, Кукса надумав висловити капітану своє співчуття. Але я вчасно його зупинив.

— Краще не ходи! Кеп може тебе неправильно зрозуміти, а з нас і так досить хули.

— Мудрець! — плеснув мене по плечу Сашко. — Що б я без тебе робив?

— Отож, — в тон йому відповів я. — Шануй друга, як капітан папугу.

Ми щойно впоралися з роботою — батискаф, підготовлений нами для подорожі в глибини, стояв на палубі. Поки боцман десь загаявся, вирішили спочити.

Вранішнє сонце ще не розгарячилося. Під його ласкавим промінням та від музики, що безперестанку лилася з гучномовців, я прихилився до перетинки трюму і тут-таки, на Дерібасівській, заснув.

Снилося, що папуга говорить людським голосом. Спочатку вона мовчки сиділа в клітці, потім перетворилася з крихітної пташки у велетня-боцмана.

Змахнувши крилами, скочила на клотик грот-щогли, прокричала, заїкаючись, як Степанович:

— Кра… кра! Ви, диваки, шукаєте Гондвану. А чи відомо вам, що вона в мене у рундуці?

— Гондвана?! — здивувавсь я.

— Атож, — відповів боцман-птах. — Її Данило й Кім привезли на батискафі. Антрекот уже намалював знахідку в профіль і анфас, а ви з Куком візьміть шкребло та пооббивайте черепашки, що поприлипали до її днища, і заодно гарненько посуричіть. Та міцніше тримайте відтяжки, щоб, бува, материк знову не сповз в океан — нащадки нам цього не пробачать.

— Нічого не розумію! — скориставшись паузою, коли папуга замовкла, випалив я. — Навіщо затонулий материк суричити?

— Ти взагалі багато чого не розумієш, — насмішкувато сказав птах.

Не встиг я кліпнути оком, як він скочив униз і, тепер уже голосом Василя Оканя, мовив:

— Слухай сюди: це правда, що співає Антрекот, ніби аборигени з'їли Кука?

— Ти маєш на увазі нашого Сашка?

— Ні, того англійського мореплавця, Джеймса Кука, що на Гавайях вступив у сутичку з тубільцями.

— Не можу тобі відповісти, друже. По-моєму, свою кровожерливість Антрекот приписує іншим.

— Так я й знав! — спогорда відказав Угугу. — Ти, да Гама, сердишся на Антрекота через те, що він тебе намалював карликом — манюсіньким-манюсіньким таким. Антрекот, зізнаюсь по секрету, — геній: він співак, маляр і неперевершений кухар.

— Яке безглуздя! — обурився я. — Ні на кого я і не думав злитися! — насправді ж злий і на Антрекота, й на папугу.

— От бачиш! — злорадно кинув Угугу. — Я тебе давно розкусив: ти — самолюбивий і аж занадто вразливий, хоч і вдаєш із себе байдужого й товстошкірого.

Да Гама… Да Гама,

Наш тато — «Садко»,

А мама — Гондвана…

сипнув птах-перевертень віршовану нісенітницю.

Він лапами став мені на груди. Пазури вп'ялися в тіло. Нічим було дихнути. Скрикнувши від задухи, я прокинувся.

Сонце уже припікало.

Сашко без витівок не міг: устромивши мені в ніздрю запалену цигарку і сміючись із своєї «дотепності», спостерігав за моїм пробудженням.

— А бодай тобі! — сердито буркнув я.

— Що снилося: потоп, пожежа чи, може, свіженькі антрекоти?