Ну, та це — на крайній випадок, якщо не буде іншого виходу. Кім Михайлович виношує якийсь задум, стримує нашу гарячковість, радить діяти розсудливо й обережно.

Маршрут моєї нинішньої «прогулянки» лежав поза гаражем, біля з'єднаних круглих веж, де напередодні Данило бачив гурт голих піддослідних людей. Далі ми підпливли до теж циліндричної споруди. З неї якраз на скутерах вивозили схожі на торпеди труби. У них з боків було вмонтовано по два ілюмінатори, і всередині я помітив людське обличчя — хтось лежав.

Труби опустили на дно. Не встигли вони торкнутися грунту, як їх сповила хмарна каламуть. Потім раптом вони почали підніматися і через якусь мить зникли невідомо де.

Не було сумніву, то підводний снаряд-торпеда, і в ній (звичайно ж, хтось піддослідний!) пілот-камікадзе, як звали в Японії під час другої світової війни смертників.

Куди вони, ті живі торпеди попливли, де проляже їхній небезпечний маршрут? Про все це треба обов'язково розповісти товаришам.

Я бачив, як із квадратної споруди на краю підводного пригорка випурхнула зграя дельфінів (дельфіни, мабуть, теж були компресійовані — адже на таку глибину вони опускаються рідко). Вони запливли на освітлену прожекторами галявину — гірське нешироке плато. Це був своєрідний полігон, бойовище, де й відбувся поєдинок.

Один із акванавтів підняв руку над головою — сигнал: далі пливти не можна! Ми зупинилися коло огородженої буйками межі полігона.

Зав'язалася справжня дельфіняча війна.

Тварини, пофарбовані в жовтий колір, поставали правобіч, червоноспинні — ліворуч, навпроти. Командиром у цій баталії був дресирувальник-акванавт. Він подав команду — яскраво-червоний спалах ліхтаря — і дельфіни кинулися один на одного. Вони йшли на таран; підпірнувши, носом намагалися вдарити в живіт, схопити за ласт, пошкодити голову. Одного таки понівечили: дельфін із прикріпленим до голови багнетом полоснув свого «противника» — у воду потекли цівки крові. Тварина в нестямі почала описувати кола і, знесилена, опустилася на дно.

Була то смертельна рана чи лише вдала імітація поранення, але тварина впала, і до неї на виручку кинулися «санітари» — два невеликі крапчасті дельфіни. Вони підпірнули, схопили зраненого товариша за ласти і потягли до казарми, з якої недавно вийшли.

Так скінчилися військові маневри глибоко під водою. Поєдинок, що засвідчив: вигадливі янкі й океанське безгоміння обертають на поле бою.

Минувши бойовище, ми попливли до шпилястої вершини. Це була гора, що виникла, мабуть, унаслідок виверження вулкана: по її крутобіччю, віддзеркалюючи, чорніла вхолола магма. Пологі щаблі — ніби раптово скам'янілі океанські хвилі — уступ за уступом вели вподовж усього схилу кудись униз.

На самій маківці гори, з неглибокою вирвою посередині, стояла вежа. Стіни її були з якогось прозорого матеріалу — крізь них усе видно.

Ми наблизились до вежі. Один із тих акванавтів, які мене супроводили, подав знак зупинитися, а сам, підпірнувши під споруду, проник у її «черево».

Підводні поселенці — ті, що були у центральному відсіку — п'ятеро одягнутих у плавки здорованів, — кинулися назустріч прибульцю.

Тримаючись за скобу на корпусі вежі, ми поки що перепочивали. Лише тепер, коли зупинилися, я відчув і втому й біль у суглобах. Отже, мандрівка в глибинах, незважаючи на компресіювання та захисний гідрокостюм, давалася взнаки: людський організм не призвичаєний до такого тиску.

Через кілька хвилин ми залишили вежу і повернулися в бокс А-прім. Та перш ніж туди вернутися, я побачив таке: всередині центрального відсіку вежі, біля якої ото зупинилися, на стіні голубів екран телевізора. Глянувши на нього крізь прозору перетинку, я подумав, що янкі дивляться пригодницький фільм про море: хвилі, кораблі, на палубах люди. А потім — аж скрикнув од подиву: на кормі одного з суден помітив слов'янською в'яззю напис: «Садко».

Це був мій рідний «Садко»!.. Он і Степанович — щось говорить Куксі, який тримається за відтяжку підйомної стріли, видно, кріпить її по-штормовому. Окань йому допомагав.

На Дерібасівську — нашу головну палубу, де сиділи, звісивши ноги з трюму, підвахтові машиністи, вийшов, вдоволено поплескуючи себе по животі, Антрекот Антрекотович. Кукса, видно було, щось йому сказав, і кок лише махнув рукою, в якій тримав — я так і не зрозумів що — ополоник чи гітару.

Побачив я і свого «квартиранта» — океанолога Юрія Ступу. Він саме піднімався по трапу з ехолотної… З ілюмінатора висунулась голова старшого механіка; капітан, накульгуючи, квапливо пройшов у радіорубку. Все таке знайоме й близьке, що від болю й туги за ним стиснулось серце. Мені б туди зараз, добратися б тільки до «Садка», обійняти своїх товаришів-побратимів. Усіх, усіх, навіть тих, з ким у мене бували непорозуміння й сутички.

Потім на екрані телевізора з'явилася панорама моря. Хвилі гойдали — мабуть, починало штормити — кораблі, «Кашалота» і два менших, мені не знайомих. Очевидно, то були судна, якими командував адмірал сер Д'Юк.

— Хлопці, хлопці! — від радості закричав я. — Порятуйте нас, друзі!

Порятуйте… Дивак! Хіба ж вони могли почути мій голос, моє благання!

— Схоже на те, — вислухавши мене, сказав Кім Михайлович, — що ці негідники озброєні найновітнішою гідротелеапаратурою. А пряму трансляцію з поверхні океану їм допомагають вести поставлені десь на воді буї — поплавки чи, може, супутник зв'язку — штучний супутник Землі. Втішну новину ти приніс, Гайовий, — сказав Кім Михайлович. — Товариші нас шукають — та інакше й не могло бути! — не відходять від Заячої гори. Їм би подати звідси сигнал. Але як це зробити?

Ось так, Гайовий, ти ж бо Солоний, ти ж бо Васько да Гама, як прозвали тебе хлопці на «Буревіснику» й «Садку»; ось так, друже! — звернувсь я до себе, ніби до когось стороннього. Ти марив лермонтовським героєм — Печоріним, намагався наслідувати його… Світова скорбота, невдоволеність супокоєм, прагнення до яскравих пристрастей, надзвичайних вчинків. Ах, ах!

А не здається тобі, Гайовий, що ти вибрав хибний орієнтир, не тим, себто, ідеалом захоплювався. Чому? — поцікавився мій внутрішній голос.

Тому, хлопче, — відповів я сам собі, — що Печорін — штукар, який тільки й умів тюхтіям та нудьгуючим панянкам туману напускати в очі, про свою винятковість і незбагненне покликання торочити — давній засіб нероб і баламутів вирізнитися серед інших!

Невже ти не віриш у щирість його роздумів навіть перед дуеллю з Грушницьким? — запитав я себе. Людина ж на смерть ішла.

Хе! — посміхнувсь я подумки. Вірю, та не дуже. Власне, що то були за роздуми? Звичайнісіньке каяття й скигління, що змарновано життя.

«Що ж? померти так померти! втрата для світу невелика; та й мені самому досить уже нудно», — згадав я знаменитий печорінський монолог, вивчений ще в школі.

Ці душевні трюки-переливи, можливо, й діють на легковірів: людина, мовляв, бентежиться, поривається, нудьгує. Наталка мені перед рейсом добре сказала: «Не вдавай із себе, Гайовий, Печоріна!» Та я й без неї зрозумів, що не гоже наслідувати того озлобленого проти всього світу дивака. А тепер — на гіркому досвіді! — ще раз переконався, хто насправді може бути героєм — героєм нашого часу. Непоказна, роботяща, шалено закохана в життя людина.

Даниле, Даниле, важко мені говорити про тебе, про того, кого вже немає — і ніколи не буде! — серед нас!..

— Ну от що, друзі, — на другий день після моєї мандрівки до вежі, де я побачив телепередачу з поверхні моря, сказав Кім Михайлович, — одному з нас треба звідси — чим швидше, тим краще — вибратися.

— Як? Яким способом? — запитали ми.

— А таким, — відповів Кім. — За боксом А-прім «сухий» відсік. У ньому сховище водолазного причандалля — гідрокостюмів, аквалангів. Проникнути туди нелегко — Осел на чатах. Але ми його перехитримо: прикинемося, що поснули. Ремінці, якими бусурмани на ніч скручують нам руки, я придумав, як розв'язати. Ось, дивіться!