Температура води в печерах була на кілька градусів вища, ніж там, за їхнім порогом. І що далі ми просувалися, вона збільшувалась.

— Що ж, — зауважив Заєць, — десь неподалік гаряче джерело. Кілька років тому подібну гідротерму ми сфотографували підводною фотокамерою. Але не в печері, а над рифтовим дном — ланцюг сріблястих бульок, що тягнувся й тягнувся знизу. Підняті там же дночерпаком зразки осадків — плямисті, червонаві, виняткові за своїм мінеральним складом — свідчили: осадки «зварилися» в казані термальних розчинів, тобто, що гідротерми — невтомні трудівники, які, пробившись із глибин Землі, ніколи не припиняють роботи. Своєю високою температурою — в триста-чотириста градусів — вони видозмінюють рифтові грунти, перетворюючи їх на руду, формують родовища корисних копалин. А це щось та означає — Океан відчиняє перед людьми двері до своєї скарбниці. Відчиняє, щоб люди майбутніх поколінь жили в мирі та щасті,

І Альфред умовив Кіма Михайловича («Для науки це так важливо!»— заявив він) добратися до гарячих рудоносних витоків.

Краще б командир його не слухав! Подорож ледве не кінчилася трагічно.

Вузьким коридором Данило провів апарат у наступну печеру. Ми спускалися, рухаючись не по горизонталі, а ніби з'їжджали з гірки.

Це був шурф, який вів униз, туди, де клекотіла вода. Раптом якась невидима сила кинула батискаф убік — на щастя, він не вдарився об скелю. Потім почало засмоктувати й тягти вниз.

Температура води підвищилась, у батискафі стало жарко.

— Повний задній хід!

Пілот силкувався і не міг виконати наказу.

— Зверни ліворуч! — велів командир.

Ми опинилися ніби на роздоріжжі: ліворуч від основного шурфу чорніла ще одна, горизонтально видовжена печера. Апарат повільно почав відхилятися од безодні, що клекотіла й засмоктувала.

Нарешті вода стала податлива, і батискаф зайшов у боковий тунель.

Скелястий виступ стіни, біля якого зупинилися, вберігав нас од водокруті. Пілот увімкнув додаткові прожектори, і ми звіддалік побачили таке: там, де ще кілька хвилин тому борсався батискаф, зараз то піднімався, то падав велетенський стовп збуреної води. Здавалося: воду хтось нагнітає насосом.

За скелею, де ми зупинились, як і взагалі на великих глибинах, було прохолодно — близько нуля, а в основній, «шаленій» печері температура води — ми таки її зміряли! — сягала за плюс двадцять градусів.

З горем-бідою взяли ми і проби грунту — Гліб Семенович від імені експедиції подякував, а кок приготував нашій відважній четвірці святковий обід: крім антрекотів із гарніром, почастував кальмаровим форшмаком. Та й було за що! Добуті нами зразки осадків біля тієї клятої печери виявились унікальними: шкуринки — нашарування марганцю, руді гідроокиси заліза та окиси деяких інших металів.

— О аргонавти мої дорогі! — обіймав, тиснучи кожному з нас руку, капітан.

Але то було потім…

Зараз ми сушили голову, як вибратися з пастки. І таки вирвалися. Дякуючи нашому відважному пілотові Данилу та мудрому Кімові Михайловичу.

Читаючи раніше — того ж таки «Фараона» Болеслава Пруса — про єгипетські піраміди та підземні ходи до гробниць, я, зізнатися, не дуже вірив, що лабіринти такі заплутані. Думав, написано для красного слівця. А ось тепер на власному досвіді переконався: лабіринти, особливо ті, в яких ми побували, і заплутані, й страшні. Ну, та все добре, що на добре виходить, хоч дідусь мій і говорив:

— Не кажи гоп, поки не перескочиш!

Нас зустрічали як героїв.

Я вже згадував, що і Антрекот Антрекотович, і Окань уславили нас у своїх творіннях.

У мене була ще одна радість — від Наташі прийшла вісточка. «Коли ти повернешся, бурлако?» — запитувала вона.

Коли? Аби то я знав. Он мине два-три дні, зарядять акумуляторні батареї — і знову у воду.

Цього разу — ось воно те «не кажи гоп, поки не перескочиш»! — ми ледве не назавжди поринули в океан.

— Радий за вас, колего! — сказав начальник експедиції, прочитавши мої наступні записи в журналі підводних робіт. — Відмовилися від кучерявого стилю й надмірної емоційності, всіх отих охів та ахів з приводу кожної побаченої водорослини — і все стало на свої місця. Наука про Землю збагатилася цікавими спостереженнями. Як говорили латиняни: сціенціа діффіціліс сед фруктуоза — наука важка, але плодотворна. Старайтеся, товаришу Гайовий! — порадив. — Здібності людини необмежені, і вона здатна на багато. Мине час, можливо, й ви станете таким же неперевершеним авторитетом у морській геології, як мій друг і вчитель Альфреда Трохимовича Зайця професор Щириця. Перед вами таке майбутнє! — піднесено вигукнув він.

Бути геологом я не збираюся. А що мої спостереження трохи змістовніші, це слушно. У першій підводній мандрівці я занотовував усе, що потрапляло на очі. Роблю це — так наказали! — й тепер. Правда, до своїх вражень став вимогливішим: врахував зауваження Гліба Семеновича, почав відбирати лише суттєве й необхідне.

От і виходить, що я підводний Нестор-літописець. Втім, для рядового читача моя писанина нецікава. Кому, скажіть, крім вузьких спеціалістів, треба знати, що в західній частині плато, біля високого вулкана, до якого ми таки добралися, дно рифтової долини від її осі розсовується в обидва боки і що осадків там немає, а видно свіжі лавові потоки! Або таке: в окремих тріщинах, які шрамами покраяли дно, кінці один щодо одного зсунуті по горизонталі.

— Що з людиною робить надмірна науковість! — на мої підводні оповідки відгукнувся Окань. — Хотів ти того чи ні, а розум твій, земляче, теж зсунувся по фазі.

Грубий дотеп! Ну, та Василь ніколи не вмів жартувати інакше. А тут ще, можливо, прилучилася заздрість, що не він, прозваний мною ж таки літописцем, а я, хто, бач, і не думав про славу, раптом опинився в гущі подій — став героєм дня.

— Не сподівався від тебе такого! — обуривсь я.

— Що ти, да Гама? Я не хотів тебе образити. Ми ж давні друзі, — примирливо сказав він. — Вибач за мій дотеп! І, якщо не заперечуєш, я перелицюю твої науково-прозові нотатки у вірші. Вже й початок є.

І Василь продекламував:

І тріщини, і зсуви, і плато —

Лице Гондвани таємниче…

— Лицюй-перелицьовуй, лицедію! — розсміявсь я.

Мені було приємно, що Окань вибачився. Цим він спростував моє помилкове твердження й відвів од себе підозру щодо заздрощів.

Я не люблю завидющих. Усі вони егоїсти, які дбають лише про власну вигоду й звеличення.

У нас на «Садку» їх, правда, немає, хіба що Заєць. Але він не заздрісний, а просто старається будь-що досягнути задуманого — стати відомим ученим. От і непокоїться, нуртує та шарахається, між іншим, у своїх наукових поглядах від Вегенера до Щириці.

Власне кажучи, егоїстів великих, крім матроса-свинаря Анатолія Мотовила, я й не зустрічав. На щастя, мені трапляються люди благородні.

— Але себелюбці, засліплені заздрощами, бувають. Ой, бувають, Василю! — пам'ятаю, говорив приятель Степан Чекун, з яким я давно колись чергував у друкарні.

Степан саме надрукував тоді свій перший («Блискучий!» — як він твердив) нарис, і йому нібито всі заздрили.

— Бачиш, Гайовий, на що це обертається! — шукав він у мене підтримки. — Краще б я бездарно написав свою «Не того поля ягоду». Моцартівське начало, великий природний дар зроду-віку муляють людям очі.

Я не поділяв Степанових поглядів. Чекун завжди перебільшував неіснуючу загрозу своєму таланту, тому що був емоційно неврівноваженим і надумливим.

О Степане, Степане! Навіть тобі, мастаку-газетяру, теперішні мої щоденники з підводного царства не стали б у пригоді. Адже ти пишеш дохідливо й популярно, а ці нотатки сухі-пресухі. Словом, як каже начальник експедиції: сціенціа діффіціліс.

Зарядивши акумулятори та трохи спочивши, ми знову спускалися в рифтову долину — і тут, біля екватора, й трохи південніше, де проліг серединно-океаиійський хребет.