Ельф передав пляшку Ерагонові, а потім витягнув з торби ошатно сплетений ремінь. Він був цупкий і прохолодний на дотик. Смикнувши за китичку, ельф показав ошелешеному юнакові дванадцять барвистих діамантів, що виблискували всередині ременя, наче коштовна веселка.

— Вчителю! — вражено відсахнувся Ерагон. — Ви справді збираєтесь віддати це мені?

— Бережи його, щоб не вкрали, — тільки й мовив Оромис. — Це пояс Белотха Мудрого, про якого ти читав у наших літописах, це найбільший скарб вершників, гаптований найкращим коштовним камінням, що в них було. Деякі з них ми купили в гномів. Інші ж завоювали в битвах або видобули самотужки. Звісно, ці діаманти не мають магічної сили, але можуть ‘її зберігати. Вони поєднаються з рубіновим руків'ям твого Зарока й віддадуть тобі накопичену енергію, коли ти будеш зовсім виснажений.

Урешті-решт Оромис витяг ошатний футляр з тонким пергаментом усередині. Розгорнувши його, Ерагон несподівано побачив вірш, який він читав на Агаеті Блодхрен. Оромис написав його своїм гарним почерком і прикрасив кольоровими ілюстраціями. Рослинний світ сплітався тут із тваринним у перших літерах кожної строфи, а на берегах рукопису звивався химерний візерунок.

— Я гадав, — якось сором'язливо мовив ельф, віддаючи рукопис, — ти захочеш мати власну копію.

Ерагон розгублено тупцяв з безцінним поясом в одній руці й дорогим йому рукописом в іншій і просто-таки не знав, як йому бути.

— Дякую, вчителю, — нарешті розчулено прошепотів він.

— Нехай тобі щастить, юначе, — відказав Оромис. — І нехай у ваших серцях буде мир, — завершив ельф, вклонившись до Ерагона із Сапфірою. — Благословляю вас.

— Я також, — додав Глаедр, витягнувши шию й торкаючись носом Сапфіриної морди.

Та вдячно загарчала у відповідь.

Попрощавшись, Ерагон із драконом полетіли над лісом, і юнак ще довго озирався на Оромисову хатину. Адже після Карвахола це було перше місце, де він почувався майже як удома.

«Я відлітаю звідси іншою людиною», — подумав він, притискаючись до Сапфіри.

Перед зустріччю з Ориком вони зупинилися в Тіальдар Холі. Сапфіра приземлилася в садку, намагаючись не зачепити хвостом квітів, а Ерагон, майже не чекаючи, спритно скочив на землю.

Вартовий ельф шанобливо привітався й спитав про мету їхнього візиту. Юнак попрохав зустрічі з королевою, й вартовий пішов доповідати. Невдовзі Ісланзаді вийшла до прибульців в оточенні придворного панства.

— Оромис розповів, що ви збираєтесь нас покинути, — мовила вона. — Звісно, я невдоволена, але затримувати вас не можу.

— Спасибі, ваша величносте, — вклонився Ерагон. — Ми хотіли подякувати народу ельфів за прихисток і чудовий вишкіл. Ми в боргу перед вами.

— Про жоден борг не може бути й мови, вершнику, — сказала Ісланзаді. — Це ми в боргу перед людьми й драконами через той занепад, тож зараз просто намагаємось віддячити. Коли дістанетесь Сурди, переказуйте вітання леді Насуаді та королю Орину. Скажіть їм, що наші воїни невдовзі атакують Імперію з півночі, і якщо нам посміхнеться доля, то ми заскочимо Галбаторікса зненацька й розділимо його сили навпіл.

— Авжеж, скажемо.

— До речі, я вислала до Сурди дванадцять наших найкращих чаклунів, вони постійно вас захищатимуть, і ви можете розраховувати на їхню допомогу.

— Дякую, ваше величносте, — шанобливо вклонився Ерагон.

— Я знаю, Оромис дещо подарував тобі, — додала королева, беручи з рук дворецького довгу дерев'яну скриньку. — Я теж маю дещо для тебе. Хай це нагадує тобі про наші діброви.

Ісланзаді відкрила скриньку, й Ерагон побачив на оксамитовій подушечці бойовий лук, ошатно прикрашений карбуванням, а також сагайдак зі стрілами.

— Тепер, коли в тобі пульсує сила ельфів, ти обов'язково мусиш мати саме таку зброю. Це чудовий лук, він ніколи не схибить.

— Навіть не знаю, що сказати, — розчулився юнак. — Я приймаю дарунок із ваших рук, і для мене це велика честь.

Ісланзаді стримано кивнула й звернулася до Сапфіри:

— Тобі я нічого не дарую, бо не знала, що припаде тобі до смаку. Скажи, чого тобі треба, і я виконаю будь-яке твоє бажання.

— Драконам не треба подарунків, щоб бути щасливим, — озвалась Сапфіра. — Досить уже того, що ви ощасливили мого господаря.

— Ну що ж, гаразд, — відповіла королева, помовчавши хвильку. — І ще, Ерагоне. Коли зустрінеш Арію, перекажи, що нам дуже бракує її в Елесмері.

— Так, ваше величносте.

Потому, як королівська процесія зникла в затінку зеленого коридора, Ерагон і Сапфіра помчали до тренувального поля, де на них уже чекав Орик із клунками та бойовою сокирою в руках.

— Майже вчасно, — буркнув гном, незадоволено зиркнувши на дракона. — І як мені в біса на нього залізти?

— Ось так, — загарчала Сапфіра, лягаючи на траву.

Сплюнувши, гном сяк-так виліз драконові на спину, протиснувся між кістяними шипами й усівся в сідло. Слідом за ним заліз Ерагон, примостившись у сідлі позаду.

— Нічого собі! — аж зойкнув гном, коли Сапфіра здійнялася в повітря. — Мене зараз знудить! Ні, це не для мене! Гноми ж ніколи не літали на драконах!

— Та невже? — весело гукнув Ерагон. — Щось мені не віриться!

Натовп ельфів, зібравшись на тренувальному полі, сумно спостерігав за їхнім відльотом. Напруживши м'язи, Сапфіра змахнула крилами й швидко набрала висоту, прямуючи на південь, до Хадарацької пустелі.

Крізь шум вітру Ерагон розчув прощальну пісню ельфів:

Розбурхані хвилі підкидали «Крило дракона» високо вгору. Вкритий піною, корабель зривався вниз, провалюючись у роззявлену пащеку океану. Свистів шалений вітер, розриваючи на шматки пасма густого туману.

Людям на палубі було непереливки. Рорана, що ледь тримався на ногах, учепившись за такелаж, нудило й вивертало прямісінько за борт. Шторм, який застав їх зненацька, дошкуляв навіть бувалим морякам Кловіса. Хвилі прокочувались по палубі, змиваючи геть усе на своєму шляху.

— Нічого, — утішав себе Роран, витираючи з обличчя солону піну. — Можливо, ця негода затримає переслідувачів.

Але ось на обрії з'явилися три сторожові кораблі, що зовсім швидко наздогнали перевантажене судно втікачів. Наблизившись, вони засипали «Крило дракона» градом стріл. Схоже, на ворожому судні був чаклун, бо майже всі стріли влучали в ціль, ущент розтрощивши такелаж на палубі. Тепер Роран зрозумів, що Імперія не тільки ловить його, а ще й не хоче допустити об'єднання втікачів з варденами.

Готуючи селян до оборони, юнак помітив, що вітер несподівано змінив напрямок і Утхар за штурвалом ледь утримує корабель на плаву. Урешті-решт, утікачі вирішили відступати до островів, що були зовсім неподалік, сподіваючись заховатись у бухті.

Рантово спалах блискавки розрізав навпіл похмуре небо й засліпив усіх, хто був на кораблі. Через потужний грім Роран навіть не чув, що кричать матроси з корми. Усе довкола тріщало й двигтіло, щогли прогиналися під вітром, а корабельні линви звивалися під ногами, наче гадюки. Разом із Бонденом геть знесилений Роран спромігся звільнити зламану грот-щоглу від такелажного мотуззя, і та шубовснула у воду, ледь не потягнувши за собою весь корабель.

«Тільки б не загинути в цій круговерті! — постійно повторював про себе Роран. — Тільки б не загинути! Я ж іще не зробив того, що мусив! Я не звільнив Катріну!»

Цілу ніч юнака гріла думка про те, що він невдовзі зустрінеться з коханою. Лютий шторм тривав ще два дні й несподівано вщух увечері третього. На ранок трохи розвиднілось, і на обрії знову з'явились ворожі кораблі. Неподалік було видно примарний силует бухти, вкритої хмарами.