Наступну ніч Сапфіра, Ерагон та Орик провели в Срібному лісі, що тягнувся вздовж озера Тудостен. Ліс назвали так через те, що в ньому росли переважно срібнолисті берези та верби з кленами. На відміну від похмурих дібров Ду Вельденвардена, Срібний ліс був сповнений сонячного світла, пташиного співу й шереху зеленого листя, Навіть тутешні дерева видавались Ерагонові молодими та щасливими. Пустельна спека зникла, хоч у лісі й було не по-весняному тепло.

Звідси вони подалися до Аберона, столиці Сурди, прямуючи за птахами, які вказували Ерагонові вірний шлях. Сапфіра вже не ховалася, тож вряди-годи знизу долинали вигуки нажаханих селян.

Пополудні мандрівники дістались Аберона, міста, що стояло прямо на скелі й було оточене грізними мурами. Замок Боромео перебував на самісінькій вершині, його надійно укріпили потрійними стінами, численними сторожовими вежами й оснастили катапультами для захисту від драконів. Призахідне сонце освітлювало найпотаємніші закапелки міста. Зараз воно було схоже на якесь фантастичне марево.

Коли Сапфіра почала спускатись до замку, Ерагона приголомшила навала нових звуків, які долинали з міста. Спочатку він навіть розгубився, але потім зрозумів, що мусить зосередитись на деталях. Усе, що було потрібно, — це відчути загальний настрій мешканців. Він прислухався, й окремі роздратовані голоси, які відвертали його увагу, змішалися з емоційним настроєм тутешньої громади. Так Ерагон довідався про загальну тривогу, яку спричинило наближення Сапфіри.

«Стережися, — попередив він дракона. — Нам не можна з ними сваритись».

Із кожним помахом крил у повітрі здіймалась курява, коні на подвір'ї занервували, собаки почали гавкати, а перелякані люди метушились і перегукувались. Тварин юнак заспокоїв кількома словами прадавньої мови, але з людьми було складніше — стривожені воїни стали збиратися біля катапульт.

На щастя, кілька придворних, що впізнали прибульців, кинулись воїнам навперейми. Уперед вийшов смуглошкірий чолов'яга.

— Ласкаво просимо! — загукав він здалеку. — Я Дахвар, син Кедара, придворний короля Орина.

— А я Орик, син Тхріфка, — озвався у відповідь гном.

«А я Сапфіра, дочка Вервади», — пояснила Сапфіра, використовуючи для зв'язку Ерагона.

— Даруйте, що жоден наш вельможа, окрім мене, не зміг до вас вийти, — мовив Дахвар, — Адже король Орин та леді Насуада з варденами вже вирушили назустріч Галбаторіксу. Вони просили, аби ви якомога швидше до них приєднались.

— А де їх шукати? — спитав Ерагон.

— Я все вам розповім, мій пане. Чи не бажаєте чогось випити, доки не принесуть карту?

— У нас обмаль часу. До того ж, глянути на карту треба Сапфірі, а дракон навряд чи поміститься у ваших залах.

— О, так! — заметушився вельможа. — У будь-якому разі, ви можете просити все що завгодно.

Тут Ерагон уперше в житті зрозумів, що може наказувати і що його накази миттю виконають.

— Ну що ж, — замислився юнак, — нам потрібен тижневий запас провізії. Але для мене спакуйте тільки овочі, фрукти й хліб із сиром. Також нам треба поповнити запаси води.

Ніскілечки не дивуючись із того, що Ерагон відмовився від м'яса, вишколений Дахвар поговорив із більш вимогливим Ориком і кивнув слугам, які миттю кинулися виконувати наказ.

— Ваша присутність у нас, Убивце Смерка, — ввічливо поцікавився вельможа, — часом не означає те, що ваше навчання в ельфів добігло кінця?

— Доки живу, доти й навчатимусь, — відрізав Ерагон.

— Авжеж-авжеж, — закивав Дахвар. — Даруйте за зухвалість, мій пане, бо я дуже мало знаю про вершників… Скажіть, будь ласка, ви людина?

— Звісно, людина. А хто ж іще? — крикнув Орик. — Трохи вдосконалена, але таки людина. І ви маєте радіти, бо ці зміни врятують усім вам життя!

Зблідлий Дахвар не наважився розпитувати про щось далі, та Ерагон зрозумів, що його особою при дворі короля Орина неабияк цікавляться.

Невдовзі два схвильовані пажі принесли провіант, бурдюки з водою й карту. Поклавши все до ніг Сапфіри, вони сховались за кремезного Дахвара.

— Ось тут, — схилившись над велетенською картою, показав вельможа, — тут король Орин і леді Насуада зупинялися востаннє, щоб поповнити запаси. Це була незапланована зупинка, оскільки вони збиралися випередити військо Галбаторікса, але так уже сталось. Як на мене, то краще шукати їх на Палаючій рівнині.

— Палаюча рівнина? — перепитав Ерагон.

— Ельфи називають цю місцевість Ду Волар Ельдрваріа.

— Так-так, — кивнув юнак. Він читав про цей край у підручнику з історії в Оромиса. Це місце на околицях Сурди славилось битвою між вершниками й драконами. Під час бою дракони запалили поклади торфу, й відтоді там почала тліти земля. Несподівано Ерагон пригадав нещодавнє видіння, в якому воювали дві лави воїнів.

— Ти все запам'ятала? — струснувши головою, аби відігнати видіння, спитав юнак і тицьнув на карту.

— Так, — підтвердила Сапфіра.

Нашвидкуруч спакувавши провіант, Ерагон з Ориком сіли верхи на дракона. Подякувавши Дахвару, юнак несподівано спохмурнів.

— У вашій стайні сваряться два конюхи, — дослухаючись, сказав він вельможі. — Якщо поквапишся, то ще встигнеш зупинити кровопролиття.

— Але звідки ви дізнались, Убивце Смерка? — здивувався той.

— Друже, не забувай, що я вершник, — нагадав Ерагон.

Коли Сапфіра змахнула крилами, всі, хто був на подвір'ї, кинулися в різні боки, аби не задихнутися в куряві. Невдовзі замок Боромео залишився далеко позаду.

— Виходить, ти можеш прочитати й мої думки? — несподівано озвався Орик.

— Хочеш, щоб я спробував? — спитав юнак.

— Давай.

Зосередившись, Ерагон спробував пробитись у свідомість гнома, але наштовхнувся на захист.

— Нічого не виходить, — зітхнув він.

— Чудово! — зареготав Орик. — Я хотів був переконатися, чи бува не забув того, чому мене колись учили.

Не зупиняючись на нічліг, вони мовчки мчали крізь темні хмари на південь. Через густий морок зловісної ночі не було видно ані місяця, ані зірок. Час довкола них ніби застиг, але Ерагонові здавалося, що хвилини навмисне спливають так повільно, аби не відпускати їх із минулого в невідоме майбуття.

Коли нарешті зійшло сонце, Сапфіра приземлилась на березі невеличкого озерця, щоб Ерагон із Ориком могли перепочити й поснідати.

Щойно вони знову здійнялися в повітря, як миттю помітили на обрії велетенську хмару. З кожною милею вона збільшувалася, заполоняючи все довкола. Це була Палаюча рівнина.

ПАЛАЮЧА РІВНИНА

Ерагон сильно закашлявся, коли Сапфіра почала пробиратися крізь димову завісу до річки Джиєт. Дим виїдав очі, але ближче до землі повітря стало чистішим. Ерагон уважно глянув на річку, сховану за фіолетовим серпанком туману. Вона нагадувала величезну горду змію, що спочивала після обідньої трапези. Сонячні промені, пробиваючись крізь завісу туману, спадали в її води, що за кольором були схожі на молоко якоїсь велетенської істоти.

Уздовж пологих берегів химерної річки-змії вишикувались два грізних війська. З одного боку стояли вардени й загони із Сурди, над якими майоріло безліч розмаїтих прапорів і корогв. З іншого берега розташувалося військо Галбаторікса — воно було таким величезним, що розтяглося берегом аж на три милі, а його лави зникали десь ген за обрієм.

Між обома військами лежала рівнина, крізь потріскану землю якої вряди-годи виривалися криваві язики полум'я, змішані з димом. Ця земля нагадувала мертву шкіру людини. Ерагонові ще жодного разу не доводилось бачити такої зловісної місцини.

Вилетівши між ворогуючими таборами, Сапфіра мерщій гайнула до варденів, намагаючись якнайшвидше покинути ту зону, де їй могли нашкодити чаклуни Галбаторікса. Ерагон тим часом прикривав їх за допомогою магії. Підлітаючи до варденів, він відчув панічний страх їхньої варти, що ніколи не бачила живого дракона й через це геть розгубилася, а потім почала стріляти в Сапфіру з луків.

— Летта оріа тхорна! — крикнув Ерагон, зупиняючи стріли в повітрі.