Вояк не встиг закінчити, бо один із разаків зненацька стрибнув на нього, миттю зваливши на землю. Бідолаха спробував було витягти меча, але потвора двічі дзьобнула його в шию, і той затих.

— І з оцими страховиськами ми мусимо битися? — пошепки вжахнувся Айвор, лежачи в засідці поруч із Рораном.

Вояки на галявині заціпеніли від несподіванки, а обидва разаки вже жадібно ссали кров з рани їхнього товариша. Нарешті вони таки наситилися.

— Гаразд, ми підемо, — прошипів один із разаків. — Залиш-ш-айтеся, якщо хоч-ч-ете. Підкріплення буде за пару днів.

І, закинувши свої голомозі голови вгору, потвори завили, аж кров стигла в жилах від їхнього виття.

Роран також зиркнув угору. Спершу він нічого не побачив, але коли дві тіні з'явилися високо над Хребтом, застуючи собою зірки, його охопив жах. Тіні швидко наближалися, поки не затьмарили півнеба. Гнилий вітер злетів на присутніх, викликаючи кашель і нудоту. Вояки, проклинаючи все на світі, кинулись було врозтіч, але зупинилися, вражені цим видовищем. |

Зловісні тіні почали опускатися, наближаючись до табору грозовою хмарою. Слабкі смолоскипи замерехтіли, не даючи змоги роздивитися двох чудовиськ, які спускалися на галявину.

Їхні тіла були голі, мов у велетенських новонароджених щурів, а за формою нагадували собачі. Вузькі гребені здіймалися на їхніх потилицях, контрастуючи з довгими чорними дзьобами, якими добре простромлювати жертву, й холодними очима, подібними до разакових. Потвори мали величезні крила, які зі свистом розсікали повітря.

Перелякані вояки кинулись на землю, щулячись, мов цуценята. Зловісна енергія струменіла від цих створінь, указуючи на давність їхнього походження, незрівнянну з людською расою. Роран із жахом усвідомив, що вся їхня боротьба марна. Хорст, лежачи поруч із ним, застерігав решту загону від подальших дій.

Разаки вклонились летючим чудовиськам, потім швидко пішли до намету й витягли з нього зв'язану Катріну, а також — зовсім несподівано — Слоуна.

Роран утупився в м'ясника, не розуміючи, як його схопили. Адже Слоунів будинок далеко від Хорстового! Аж раптом його різонула думка.

— Слоун зрадив нас! — прошепотів юнак, скреготнувши зубами. — Це він убив Бірда і впустив до табору загарбників!

— Роране! — озвався Хорст, підповзаючи. — Ми не можемо зараз напасти, бо вони розірвуть нас на шматки! Роране, ти чуєш мене?

Цієї миті парубок мало що розумів. Він тільки спостерігав, як один із разаків стрибнув на плечі летючому чудовиську, а другий передав йому Катріну. Слоун, здається, тільки зараз збагнув, що накоїв. Він став сваритися, заперечливо мотаючи головою й указуючи на землю. Та разак одразу ж зацідив старому в обличчя, і той звалився додолу. Вилазячи разом із непритомним м'ясником на плечах на свого летючого скакуна, він кинув до вояків:

— Ми повернемось, коли буде треба! А ви тим часом убийте хлопця, якщо не хочете померти самі!

Крилаті чудовиська повагом здійнялися в небо й злетіли у височінь.

Здоровий глузд, здається, покинув Рорана. Він був геть розчавлений. Усе, що йому залишалося, — це знищити покинуте напризволяще вояцтво. Тоді він підвівся на повен зріст і підхопив молот. Але, рушивши вперед, зненацька заточився від болю, хитнувся й упав як підкошений.

СТРІЛА В СЕРЦІ

Кожен день, відтоді, як вони залишили Церис, видавався Ерагонові чудовим сном. Мандрівники пливли спершу озером Ельдор, а потім річкою Гаені. Довкола дзюрчала вода, протікаючи крізь вкритий зеленню сосен тунель, який вів углиб Ду Вельденвардена.

Ерагон помітив, що подорожувати з ельфами набагато краще, ніж із гномами. Нарі й Лифаєн без упину сміялися й співали пісень, особливо тоді, коли поруч була Сапфіра. За присутності дракона вони не говорили про свої справи.

Утім, ельфи не були людьми, хай хоч як здавалися схожими на них. Вони рухались занадто швидко, але надто м'яко як для створінь із плоті й крові. А коли говорили, то незрідка використовували алегоричні вислови й афоризми, які заплутували Ерагона ще більше, ніж якби вони мовчали. А ще, попри напади сміху й веселощів, Лифаєн і Нарі годинами могли мовчати, милуючись чудесною природою. Якщо під цю пору Ерагон чи Орик намагалися заговорити до них, ті кидали у відповідь лише декілька слів.

Тільки тепер Ерагон зрозумів, наскільки відвертою була Арія. Справді, здавалося, що вона й сама почувається ніяково з Лифаєном і Нарі, будучи непевна, як саме з ними поводитись.

Якось, стоячи на носі човна, Лифаєн обернувся й спитав:

— Скажи мені, Ерагоне-фініарель, про що співає твій народ? Я пригадую епічні пісні й балади про гордих королів і графів, але то було дуже давно, і спогади зів'яли, мов квіти. Чи створено щось нового?

Ерагон замислився, намагаючись пригадати назви тих історій, які розповідав йому Бром. Коли Лифаєн почув їх, то зажурено мовив:

— Справді, дуже мало. Виходить, ви не створили нічого, окрім тих придворних фантазій, дозволених Галбаторіксом.

— Бром іще розповідав про занепад вершників, — заперечив юнак.

— Так-так, він був мужнім, — зауважив Лифаєн, веслуючи. — Ми теж співаємо про часи занепаду, але дуже рідко. Більшість із нас жили ще за тієї доби, коли Врейль пішов у небуття, тож ми й досі сумуємо за нашими спаленими містами та загиблими родинами. Час не пом'якшує болю, навіть якщо минуть тисячі тисяч років і сонце помре, залишивши світ у пітьмі…

— У гномів та сама історія, — відгукнувся Орик з корми. — Згадай, ельфе, як ми втратили цілий клан через того клятого Галбаторікса.

— А ми втратили короля Евандара, — пролунало у відповідь.

— Я ніколи не чув про нього, — розгублено сказав Ерагон.

— Мало хто нині пам'ятає про це, — кивнув ельф. — Мабуть, Бром розповідав тобі, як було завдано фатального удару. Перед загибеллю Врейля ельфи зійшлися з Галбаторіксом у степах Айлирі. І ось саме там Евандар…

— А де знаходиться Айлирі? — зацікавлено спитав Ерагон.

— Це Урубейн, хлопче, — пояснив Орик. — Колись це було місто ельфів.

— Так, — незворушно продовжував Лифаєн. — Айлирі був одним із наших міст. Ми залишили його під час війни з драконами, а через кілька століть люди зробили його своєю столицею… Після того, як вигнали Короля Паланкара.

— Короля Паланкара? — знову не втримався юнак. — А ким він був? Це на його честь названо Паланкарську долину?

Цього разу ельф здивовано глянув на зухвальця.

— У тебе стільки питань, скільки листя на деревах, Арджетламе, — всміхнувся він.

— Бром теж так уважав.

Лифаєн кивнув і замислився.

— Отже, коли вісімсот років тому твої предки прибули в Алагезію, — вів далі він, — вони блукали, підшукуючи собі місце для житла. Вони облаштувалися в Паланкарській долині, яка тоді, зрозуміло, ще так не називалася. Саме там ваш король, Паланкар, збудував могутню державу. Намагаючись розширити її межі, він оголосив нам війну, хоч ми й не робили йому нічого поганого. Тричі він нападав, і тричі ми перемагали. Наша сила лякала придворних Паланкара, тож вони благали короля укласти мир, але він відмовився. Тому лорди звернулися до нас з угодою, яку було підписано без відома короля.

Ельф зітхнув і продовжував розповідь.

— Завдяки нам Паланкара було схоплено й засуджено на заслання, але він, його родина й васали відмовилися залишати долину. Оскільки ми не збиралися їх убивати, то вирішили спорудити вежу Ріствакбейн, щоб вершники стежили за Паланкаром і щоб він ніколи не зміг повернутися до влади. Незабаром його вбив власний син, який не дочекався старості батька. Після цього вся їхня політика полягала в убивствах, зрадах та інших підступах, які остаточно підірвали славу Паланкарської держави. Однак нащадки короля не пішли з долини, і королівська кров усе ще тече в Терінсфорді й Карвахолі.

— Зрозуміло, — сказав приголомшений Ерагон, коли той змовк.

— Та невже? — звів брови Лифаєн. — Це набагато важливіше, ніж ти гадаєш. Адже саме ця подія переконала Анурина, попередника Врейля, у тому, що треба дозволити людям бути вершниками, аби уникнути подібних суперечок.