Чи звернула тоді увагу юна Гончарова на немолодого вже поета, свого негаданого кавалера, що з’явився в Москві, як з неба впав? Чи дідьком із шкатулки вискочив, навряд. Поезією — ні тоді, ні пізніше, ні взагалі будь-коли, Наталія не цікавилась. Отже, літературна слава Пушкіна, бодай і як геніального поета, першого поета Росії — як і матір, — мало її цікавила, а ось дивитися на нового «ухажера» далебі не було на що.

В одному з ранніх віршів юний Пушкін про себе відверто (і в той же час явно бравуючи, дещо перебільшуючи сказане, щоб викликати незгоду з його ж власною оцінкою самого себе та заперечення, що він, мовляв, ще й нічого) писав (тоді ще французькою), що він — «настоящий демон в шалостях, настоящая обезьяна по виду…»

Може, він тут дещо й переборщив, однак вродою чи бодай просто приємною зовнішністю він таки не відзначався.

Через кілька років він напише про себе та про свої зовнішні дані й по-руському (знову ж таки не без бравади, не без солодко-потаємної думки, що хтось йому неодмінно заперечить):

І це була правда, адже в першу мить він відштовхував красунь вередливих своєю невродою (як, до речі, й малим зростом), але вже в другу, як магнітом, притягував до себе писаних вродливиць — що було, то було. Тож спершу юна Наталі не виділяла його з натовпу своїх поклонників, молодих і гарних. Навіть коли він посватався, хоч і дала згоду, але якось мляво і байдуже — не відштовхуючи його, але й не обрадувавшись йому — Пушкін то й Пушкін! Заміж треба йти, а кращої пари на обрії щось не видно. А він, так захопившись праправнучкою Дорошенка, відразу ж вирішив і женитись на ній. Хоч ще рік тому писав:

Був певний, що «законная жена — род теплой шапки с ушами: голова вся в нее уходит», тому, мовляв, треба зберігати волю і незалежність… І раптом, побачивши якесь дівча, стрімголов вирішив на ньому женитись. Справді, був «огончарований».

В серпні 1828 року Наталі Миколаївні Гончаровій виповнилось шістнадцять — і найчарівніша, і найхвилююча пора в житті кожної дівчини. І юна праправнучка Дорошенка вперше в своєму житті наділа довге плаття світської левиці і почала виїжджати у світ — і товариство подивитись, і себе показати. І вже при першій з’яві на балу справді своєю незвичайною вродою привернула до себе увагу юнацтва.

В Москві зашушукались-зашептались про юну діву Гончарових. Досить було їй з’явитися на тім чи тім балу, як її миттєво оточували вершки тодішньої блискучої московської молоді, юнаки все із знатних сімей, кожен з яких міг скласти добру пару, навперебій запрошували її на танці…

Олександра Пушкіна, двадцятидев’ятилітнього молодика, вже тоді не просто відомого чи модного поета, а поета, якого вважали гордістю Росії, і всі багли з ним познайомитись, бо він справді з’явився на поетичному небі Росії, як болід, юне дівчисько Наташка Гончарова — в принципі ще ні се, ні те, бо, крім вроди, вона нічого не мала, але давно відомо, що любов сліпа, — захопила й покорила з першого погляду, і він, досвідчений в любові, попався, як молодий сокіл в сильце. Сам зізнавався:

— Все! Догулявся! Я — вже переможений! Я в ногах у юної діви. Дорошенко, хитрий малорос, здається, мене подолав!

Проникнути в дім Гончарових було відносно легко — спільні друзі та знайомі провели і представили господарям нового поклонника Наталі, — але й тільки…

В домі Гончарових, збагнувши, що від них хоче Пушкін, і з якою метою прибув і яким бажанням горить, не ахнули, не заметушилися, не знаючи, де посадити дорогого гостя, — зустріли його більше ніж байдуже. А причиною тому було те, що Наталія Іванівна, господиня, розраховувала знайти для своєї дочки кращу партію, далебі кращу, а тому на пропозицію поета (а він відразу ж вирішив брати бика за роги) відповіла непривітно (навіть визивно продемонструвала свою непривітність), нарочито невиразно, що, мовляв, Наталочка ще досить молода, дитя по суті, і т. д. і т. п., а тому треба… почекати. Хоча прямо мовби й не було відмовлено — і на тім, як кажуть, спасибі, якусь щілину надії в стіні байдужості йому було залишено, але такий прийом поета з його пристрасною натурою, святим нетерпінням і бажанням пошвидше оволодіти красунею, як по серцю залізом різонув. Більше того, прощаючись, його, навіть для годиться, не запросили у них бувати ще.

Це вже було занадто!

Це вже була відверта демонстрація несприйняття.

Невдоволений жених вилетів од Гончарових, як ошпарений. На нього напала звична хандра, і він звично занудив світом. Знову ніде не міг знайти собі місця. Москва враз йому обридла і наче у печінках його всілася. З відчаю та ще з бажання загубитися в світі кинувся в рятівну в таких випадках для нього мандрівку. Кажуть, опинився на Кавказі, а коли повернувся і примчав у знайомий вже дім на Нікітській (не міг не помчати туди, хоч перед тим і дав собі «страшну» клятву — більше до Гончарових ані ногою!), проте його там знову чекав «нелюбезный» прийом. Ще більш «нелюбезный», як першого разу — це ж треба! Невже він і справді невиграшна партія для юної московської діви? Він з розгубленості аж злякався — а що коли це крах його сподіванням?

Схоже було на те. Якби він взагалі вдруге не з’явився в Гончарових, там, здається, його відсутності навіть не помітили б! Це ж треба! Наталія Іванівна до такого незавидного (з її дзвіниці) претендента на руку дочки й уваги не звернула. На заміжжя Наталі вона покладала стільки надій, у тім числі й фінансових, що до Пушкіна віднеслася «молчаливо и холодно», а дочка (о боги!) — «небрежно и без внимания».

Йому здавалося, що це не просто все, це — кінець світу! І його, звичайно, життя. Втратив ґрунт під ногами. Москва перестала для нього існувати. Кляв Москву (хоча при чім тут Москва?), друзів, які, як йому здавалося, не так, як треба, представили його Гончаровим, і чи не найбільше перепадало в ті дні гетьману Дорошенку, котрий в даній ситуації взагалі був ні при чім. Хитрий малорос! Підступний малорос! (Олександр Сергійович в побуті був дещо марновірний, крім того, мав колосальну уяву, і те, чого не було, створював легко і просто). Це він мстить поету за те, що недоброзичливо відгукнувся про нього у примітках до «Полтави» (гетьман, мовляв, більше за всіх ненавидів руських!). От клятий малорос і налаштував проти нього свою праправнучку!

Зрештою охолонувши, сам із своєї багатої уяви посміявся і залишив гетьмана у спокої. Треба просто шукати нові, зовсім інші підходи до Гончарових, брати їх в довготривалу облогу, виявляючи при цьому, крім настирливості, ще й велику терпеливість та винахідливість. Зрештою, він і не таких вередливих красунь вкоськував, дасть Бог, і Наташку Гончарову, це невинне дівча, приборкає і приручить — кожному овочу свій час.

І поет знову вдався до свого вже перевіреного способу рятування, коли не знаєш де подітися — мандрівки. Куди — не мало значення, аби вперед, аби кудись рухатись, аби свіжий вітер в обличчя (як акулам свіжа вода при рухові), аби змінювались краї і люди. Кинувши все після негостинного прийому в домі Гончарових, «со смертью в душе» (власне зізнання), геть із Москви куди очі дивляться, поет невдовзі опинився в друга-приятеля в Тверській губернії, звідти подався в Михайлівське і лише пізно восени повернувся до Петербурга, де його, до речі, вже чекала догана шефа жандармів Бенкендорфа за самовільне відлучення. (Поет був під наглядом, що в першу чергу й відштовхувало від нього Гончарових).