«Приїхав я в Петербург, — ділився враженням з сестрою, — і опинився ніби в карцері, з яким я декілька разів був знайомий в ліцеї. Мене щось давить, душить, коли довго засиджуюсь на одному місці».

Холодний прийом у Гончарових терзав його щодня, і тільки постійна переміна місця трохи заспокоювала, давала хоч якої рівноваги і сили. Тож з однієї поїздки мчав в іншу. Навіть за кордон просився, бодай хоч і в Китай — не пустили. Дарма. Китай — то була б ще одна багата сторінка в його творчості й житті — якби його пустили.

«В Петербурге тоска, тоска», — писав другу.

Всі думки і помисли, і сподіванки на краще були в Москві, в будинку на Нікітській, де його вже вдруге зустріли так негостинно. А тут ще почали доходити чутки, що буцімто «його Гончарова» виходить… заміж. Можна було збожеволіти!

Але він був упертим і свого таки домігся. Через два роки у квітні 1830 року в його відносинах з Гончаровими нарешті почала скресати крига відчуженості та недовіри — вперше голубим весняним небом заблакитніла в душі поета надія.

Ледь чи не ламаючи перо, нервово писав в одному з листів:

«Бог свидетель — я готов умереть ради нея, но умереть для того, чтобы оставить ее блестящей вдовой, свободной хоть завтра же выбрать себе нового мужа — эта мысль — адское мучение».

Мабуть, в недобру, просто фатальну для нього мить він те писав. Такі миті бувають в житті кожної людини, коли лихо, що до того спало тихо, раптом проснеться, і — горе, горе щось тоді пророкувати самому собі чи давати якісь небезпечні обіцянки. Вони можуть — під руку мовлені, — швидко збутися.

Тож і виходить, що написав він ті рядки згарячу, наврочуючи собі, накликаючи на себе лихо, не подумавши, що зло може не спати і прислухатися. Написав обіцянку, що стане пророчою, адже мине всього тільки сім років, і все точно так і відбудеться — після сумних подій на Чорній Річці: дружина його, як відомо, залишиться «блестящей вдовой» і, як він і віщував, мимовільно, швидко знайде собі нового мужа — Ланського.

А поки що він турбувався про матеріальне благополуччя майбутньої сім’ї (стосунки з Гончаровими тоді швидко покращувалися, справа йшла до завершального і щасливого кінця):

«Моего состояния мне было достаточно. Хватит ли мне его, когда я женюсь? Я ни за что не потерплю, чтобы моя жена чувствовала какія-либо лишенія: чтобы она не бывала там, куда она призвана блистать и развлекаться. Она имеет право этого требовать. В угоду ей я готов пожертвовать всеми своими привычками и страстями, всем своим вольным существованием. Но, все-таки, — не станет ли она роптать, если ея положеніе в свете окажется не столь блестящим, как она заслуживает и как я желал бы этого?»

5 квітня на Паску він зробить офіційну пропозицію і — ура, ура! — вона буде нарешті прийнята. Майже дворічна облога Гончарових увінчалася повним успіхом: «неприятель» викинув білі прапори. Хоча Наталі Іванівну, як і раніше, насторожував той факт, що претендент на руку її дочки все ще перебував під наглядом поліції. (З листа Пушкіна Бенкендорфу: «…г-жа Гончарова боится вверить свою дочь человеку, имеющему несчастіе пользоваться дурной репутацией в глазах государя»). До всього ж претендент на руку і серце дочки був усього лише літератором, не мав звань і добрих статків.

«Я женюсь, т. е. жертвую независимостью, моей беспечной, прихотливой независимостью, моими роскошными привычками, странствіями без цели, уединеніем, непостоянством… Счастіе есть цель жизни, но я никогда не хлопотал о счастіи: я мог обойтись и без него. Теперь мне нужно его на двоих, а где мне взять его?»

«Но если мне откажут, — думал я, — поеду в чужие края, и уже воображал себя на пироскафе… В эту минуту подали мне записочку — ответ на мое письмо. Отец невесты ласково звал меня к себе. Нет сомненія, — предложеніе мое принято. Наденька, мой ангел, она моя! Все печальные сомненія исчезли пред этой райскою мыслію. Бросаюсь в карету, скачу, — вот их дом, — вхожу в переднюю, и уже по торопливому пріему слуг вижу, что я жених… Отец и мать сидели в гостинной. Первым встретил меня с отверстыми обьятіями отец… В матери глаза были красны. Позвали Наташеньку — она явилась бледная, неловкая. Отец вышел и вынес образ… Нас благословили. Наташенька подала мне холодную, безответную руку. Мать заговорила о приданом, отец — о саратовской деревне, — и я жених».

«Итак, это уже не тайна двух сердец. Сегодня эта новость домашняя, завтра — площадная. Так поэма, обдуманная в уединеніи, в летнія ночі, при свете луны, печатается в сальной типографіи, продается потом в книжной лавке и разбирается в журналах дураками…»

«Все радуются моему счастію, все поздравляют, все полюбили меня. Дамы в глаза хвалят мой выбор, а заочно жалеют о бедной моей невесте: „Бедная! Она так молода, а он такой ветреный, безнравственный“».

Будуть ще сварки з тещею, коли він у відчаї писатиме:

«Грустно, тоска, тоска… размолвки… колкіе, обидные; ненадежные примиренія… Словом, если я и не несчастлив, по крайней мере — не счастлив… Черт меня догадал бредить о счастіи, как будто я для него создан…»

Але у квітні, як його пропозиція руки і серця Наталі Гончарової буде нарешті прийнята, у нього з’явиться зовсім інший настрій.

«Участь моя решена — я женюсь! Та, которую любил я целые два года, которую везде первую отыскивали мои глаза, с которою встреча казалась мне блаженством, — Боже мой, она почти моя!»

І, зрештою, вона таки стала його.

18 лютого 1831 року відбулося весілля Олександра Пушкіна і Наталії Гончарової.

До трагічного кінця його залишалось шість років. Всього тільки шість років — на все про все. На поезію, на любов, на саме, врешті, життя. Добрих три роки — 1828–1831 — відводила його доля від Наташки Гончарової, але так і не відвела — натиск поета виявився неспинимим, і він таки отримав те, від чого його, як могла, відводила судьба. Але — не відвела.

Чи йому так на роду було написано?

А що записано в Книзі Доль, те людині не дано переписати.

Весілля відгуляли в лютому, а в кінці травня Наталія Іванівна, стомившись від затяжної, що йшла з поперемінним успіхом війни з зятем (нею самою і затіяної — вчила зятя, як йому — з її точки зору — треба жити), кинула все, в тім числі й війну, яку взагалі, як свідчить досвід людства, неможливо довести до переможного кінця ні з того боку, ні з того, поїхала (на велику радість зятя) у Ярополче — на все літо.

Молоді, залишившись у Москві, зажили у своє задоволення, а теща у своєму сільському маєтку теж намагалася зажити в своє задоволення. Там і відходила від зятя, як він від неї у Москві.

По приїзді відвідала могилу Дорошенка на березі Лами, поклала вінок (на прохання дочки) з написом: «Милому прапрадедушке от благодарной праправнучки на память о 18 февраля 1831 г.» (День весілля).

А втім, Наталія Іванівна і деякі претензії пред’явила прадіду (вона завжди була невдоволена і невідомо від чого, просто такий уже в неї був характер):

— Міг би і кращого зятя підібрати Наталоньці, а не якогось, прости Господи, піднаглядного поета! Увесь у боргах! Що заробить, те відразу ж і розтринькає. І знову бере в борг, сочінітель, одне слово… (Теща подумки все ще воювала із зятем і подумки все ще навчала його уму-розуму, як сама те розуміла).

До кінця свого життя вона жалкуватиме, що коли б не поквапилась, могла б і кращого зятя знайти своїй Наталоньці, з доброю калитою і, головне, сановитого, з чинами і званнями… До кінця свого життя вона так і не збагне простої істини: коли їй у зяті доля не послала самого Пушкіна, хто б і знав, що в купецькій Москві була така… нічим не знаменита Наталі Іванівна Гончарова?..