Величина захопленої Радянським Союзом фінляндської території рівнялася 4000 км2, а кількість людей, що там проживала, 12 відсоткам всього населення країни. Це означало, що приблизно 500 000 чоловіків довелося кидати свої рідні краї, їхати із земель, які обробляли багато поколінь їхніх предків. Доля цих територій в економічному житті, землеробстві, лісовому господарстві, промисловості рівнялася 11 відсоткам.
«Стратегічному становищу Фінляндії було завдано нищівного удару. Ми втратили вузькі проходи, що давали нам можливість закривати ворота перед агресорами. Наш кордон робив нашу країну відкритою для нападів, а район Ханко став схожий на пістолет, що приставлений до серця держави і на важливі комунікації. Договір про мир відібрав у нас безпеку і свободу зовнішньополітичної діяльності.
…Історія показує, що сильний рідко має почуття міри або володіє талантом бачити далеку перспективу. Ці властивості відсутні були і в керівництва СРСР. Їх вина проявилась і в зарозумілості та відсутності відчуття міри, які були властиві зовнішній політиці Росії весь час. І все ж Фінська війна затримала більшовизацію прибалтійських країн на шість місяців… В міжнародному плані найважливішим наслідком Зимової війни стало зниження авторитету радянських збройних сил.
Політичним результатом Зимової війни для самої Фінляндії стало перш за все збереження самостійності, що була куплена дорогою ціною. Смертельна небезпека була відбита надзвичайною напругою сил всієї нації. Але небезпека ще не минула», — застерігав Маннергейм.
Красномовним є той факт, що керівництво нацистської Німеччини на чолі з Гітлером, пильно слідкуючи за безуспішними спробами СРСР поставити на коліна маленьку Фінляндію, збадьорилося духом, і Гітлер утвердився в переконанні напасти на Радянський Союз: якщо цей гігант з Фінляндією по суті нічого не міг зробити, то він, Гітлер, легко розіб’є більшовиків. Хоч фюрер і програв війну, але скільки завдасть горя радянським людям! А коли б Фінляндія не вистояла, можливо б, і Друга світова війна не почалася б так несподівано, принаймні Гітлер не зважився б напасти на СРСР, аби був інший результат радянсько-фінляндської незнаменитої війни…
«Лінією Маннергейма» (неодмінно в лапках) в історії воєн прийнято називати довгочасну смугу оборони фінів, споруджену як захист від агресії СРСР в 1927–1939 роках на Карельському перешийку — від Фінської затоки до Ладозького озера, довжиною в 135 кілометрів, на якій було зведено понад 2 тисячі вогневих точок, що прострілювали кожну п’ядь землі. А ще гранітні та бетонні надовбні, десятки потужних дотів, аеродроми і стратегічні дороги, багатокілометрові ряди траншей, дротяні загородження… Все це вкупі обіцяло їй неподоланність. Принаймні на довгий час. Радянські джерела розповідають, що буцімто доти були обтягнені зовні товстою гумою, від якої рикошетом відлітали снаряди, але чи правда це, чи легенди, аби виправдати невиправдані втрати радянців у живій силі при штурмі «лінії Маннергейма» — хтозна. Так ось цю захисну споруду і було в народі прозвано «лінією Маннергейма», під такою назвою вона й увійшла в світові енциклопедії та військову спецлітературу, нагнавши перед тим стільки жаху та відчаю на радянців, під час спровокованої Москвою Зимової війни з фінами (чи то пак — білофінами) у 1939–1940 роках.
А ще вздовж лінії (як і по всіх навколишніх лісах, якими, устеляючи свій шлях трупами вбитих та закляклих на морозі поранених, проривалися радянські війська) на агресорів з червоними п’ятикутними зірками чигала ще жахливіша смерть, з ляку названа білою — зодягнені в білі маскхалати «кукушки», як прозвали фінських снайперів радянські солдати. І несла вона стовідсоткову й миттєву загибель. Він невидимої, але сущої і від того ще лячнішої «кукушки» рятунку не було — ні в лісі, ні поза лісом… Піф-паф, як співається в одній радянській пісеньці, нечутне клацання, ніякого звуку пострілу в сухому морозяному повітрі, де й так усе тріщить, і земля репається, і лід на озерах та болотах аж крекче, куля — лясь-тьох!.. Ку-ку, одне слово. Невідомо й звідки. І ще одного любителя поживитися чужою територією поминай, як звали! Недарма ж фіни були відмінними мисливцями в снігах своєї суворої, сліпучо-білої від снігів, неласкавої до чужинців, прекрасної їхньої батьківщини.
Все це так.
Але була — і є, і буде споконвіку, — ще одна лінія Маннергейма (вже без лапок), хоч про неї мало хто знає. Зрештою, «лінію Маннергейма» (ту, що в лапках), поклавши перед нею на крижаному арктичному подихові недалекого звідти Північного Льодовитого океану десятки й десятки тисяч маленьких і безправних радянських людей (за віщо? В ім’я чого? Хіба що за якийсь там клаптик чужої території, якої в Радянського Союзу і так було до безміру, адже він займав одну шосту суходолу планети Земля), зодягнених в благенькі сірі шинельчини (кожухи і то не у всіх, з’являться пізніше), командуючий Південно-Західним фронтом Тимошенко таки прорве в лютому 1940 року… Та й немає таких ліній оборони, яких би врешті-решт неможливо було взяти. Буває, що беруть відносно й легко, як, наприклад, знамениту «лінію Мажіно» у Франції, на кордоні з Німеччиною. Її будували в 1920–1934 роках, добудовували ще й у 1940 році. Ця система укріплень розтяглася довжиною 380 кілометрів (довгочасні залізобетонні споруди, протитанкові й протипіхотні загородження, фортеці). І що ж? У 1940 році німецькі війська зайшли в тил «лінії Мажіно», і її гарнізон капітулював. Та й по тому. Нічого не дала крім втрачених коштів і «лінія Зігфріда», Західний вал — система укріплень на Заході Німеччини. Споруджена в 1936–1940 роках в прикордонній смузі (від Клеве до Базеля) довжиною 500 кілометрів із загальною глибиною близько 35–37 км; в центрі — понад 100 км. Була використана як плацдарм для наступу на Бельгію й Францію, хоч особливої ролі й не відіграла. «Лінію Маннергейма» у віках прославила радянська ідеологічна пропаганда, аби виправдати жахливі жертви, принесені в ім’я взяття її. Та й не була вона такою фантастично-незвичайною, як подавала її все та ж радянська пропаганда. Правий генерал-лейтенант Маннергейм: неприступність оборонної споруди полягає перш за все не в міцності матеріалів, з яких вона зведена, а в стійкості та мужності солдатів, які її захищають, а тут фіни виявились на недосяжній висоті!
Так ось «лінію Маннергейма» ціною колосальних втрат радянці таки подолають, а ось другу і важливішу встократ лінію Маннергейма (вже без лапок) так ніхто й ніколи не зборов. З тієї причини, що її взагалі неможливо було подолати.
Карл Густав Маннергейм — хоч як це не дивно, російський кадровий генерал-лейтенант, — навчили на свою голову фіна! — все життя стійко стояв на передовій, на своїй лінії оборони, і ця лінія справді виявилась непідвладною ніякому загарбнику, бо вона взагалі не могла бути подоланою.
Зрештою, «лінію Маннергейма» (в лапках) може збудувати будь-яка розвинена держава, а ось все життя стійко дотримуватись своєї лінії так, як робив це Маннергейм у справі захисту Вітчизни та її незалежності… О, не в кожній країні знайдеться подібний Маннергейм, визволитель своєї предківщини, творець і захисник її незалежності. Ось про цю лінію і йде мова у цій повісті. Та ще про те, як її напророчила Маннергейму, до того мало кому відомому, в жовтні 1917 року безіменна одеська пророчиця, ясновидиця і віщунка. І якщо перша «лінія» тяглася довжиною всього лише в 135 кілометрів, то друга взагалі не знала і не знає меж та кордонів, вона поза часом і простором простягається у віках і належить не тільки фінам, а й усьому людству — тому, що ніколи не нападає, а тому, що завжди стійко і мужньо захищає свою свободу і незалежність.
Це через сімнадцять літ по тому один з учасників тієї воєнної авантюри 1939–40 рр., що багатьом буде коштувати життя, дивом тоді вцілілий, — а був же кандидатом на вірну загибель, — студент Московського Літературного інституту імені О. М. Горького (пізніше стане відомим поетом), так ось він, згадуючи той лижний похід в чужу країну зі зброєю в руках, романтично-піднесено, не відчуваючи фальшу, оспівуватиме велику трагедію в дусі словесних дзеньків-бреньків:
