Мала утіха, звісно, для приморожених — даруйте. Та й чого це їх вона, — Вітчизна — мала була стрічати немирно? Дітей, яких сама й віддала на заклання? Чи не тому, що насправді була їм не матір’ю, якою має бути кожна Вітчизна (якщо вона Вітчизна), а — мачухою, бо тільки нерідна мати може кинути дітей в пащеку Молоху.
Поетовій групі — троє загиблих з вісімнадцяти, — ще й поталанило. З інших груп взагалі нікого не зосталося. От і думаєш… Чи життя не кожному дається розумне, чи ми не завжди по-розумному ним розпоряджаємось, чи, зрештою, обставини, що випадають на долю нашу, трапляються сильнішими за нас, а тільки в декого воно часом завершується просто глупо. Та й ще так рано. (А втім, нерозумне — незалежно від яких обставин чи причин, — життя довгим, як правило, не буває.) І не збагнеш тоді, для чого ти й жив? Та й утіха мала, що, мовляв, така планида випала, а ще діди казали: що на роду найменовано, того й на коні не обскачеш… Так-то воно і… Часом ми самі ж і вибираємо ті дороги, по яких потім самі і йдемо. Буває, що й до своєї загибелі. І прикладів подібних історія знає чимало, ось тільки лихо — нікого вони й нічому не вчать, і ми знову і знову готові наступати на одні й ті ж граблі…
В біобібліографічному довіднику «Письменники Радянської України. 1917–1987», що вийшов у 1988 році до сімдесятиріччя радянської влади, вміщені біографічні довідки про 1783 літераторів, членів Спілки радянських письменників України за сімдесят років. Живих у рік видання, і мертвих. І хоч не всі небіжчики повмирали своєю смертю, одні загинули в громадянську, інші — на фронтах Другої світової, але чимало полягло й від червоної кулі в підвалах НКВС чи й на каторгах живцем позотлівали, хоч про таких, як, наприклад, про розстріляного прозаїка Григорія Косинку, соромливо значиться: «Помер 17 грудня 1934 року». Чи про Анатолія Крушельницького та сина його Івана Крушельницького — обидва буцімто повмирали, хоч насправді знищені більшовицьким режимом. Як і батько й син Вороні — поети Микола й Марко, — і багато інших, закатованих радянською владою — загалом нею спроваджено на той світ 500 безневинних письменників!
І лише в одного значиться, що він «загинув у бою з білофінами». І потьмяніле фото (чи не однісіньке, що збереглося): в шинелі з чорними петлицями, в лижній шапочці (єдинім на всі 1783 знімки «інженерів людських душ» непрестижним, як для офіційного видання, головним убором) чи на холодризі Карельського перешийку вона добре гріла, чи небіжчику просто не стачило сірої солдатської шапки-вушанки, бодай і б/у?
Дивлячись на фото, думаєш: бідолаха! І треба ж було йому попертися на лід Фінської затоки, не військовозобов’язаному, під чужі кулі? Але — таким був вихований жорстокою, буцімто ж «народною» владою, ідейним комсомольцем…
Арон Копштейн… Це ім’я сьогодні в літературі вже нікому й нічого не говорить (а втім, воно й за життя свого носія не мало популярності), воно міцно і, здається, назавжди забуте. (Хіба що в довідниках СПУ й збережене.) Жаль… Життя єврейського хлопчика, якому судилося стати добрим українським поетом (судилося, але… не судилося) із застарілим навіть на час народження — 1915 р. — ім’ям, від самого початку пішло наперекіс. Батьки, бідні зукраїнізовані євреї з-під Херсона, рано повмирали, лишивши свого Арончика напризволяще. І безпритульного малолітку-сироту закрутило у вихорі громадянської війни, голоду і холоду (той голод, та розруха, що спалахнула в країні після жовтневого перевороту, мабуть, пришвидшили відхід його батьків у кращий, як прийнято казати, світ). Будуть дитбудинки, сяке-таке — на рівні трьох класів — навчання, далі праця учнем в цеху, згодом співробітництво — на рівні юнкора — в заводській багатотиражці. І перші вірші, що так і вихлюпувались з нього протягом усього його короткого життя. Писав Арон українською мовою, що була йому за рідну. («В українській мові збереглися запашні слова», — зізнаватиметься він в одному з своїх віршів, тож щедро їх використовуватиме: — «Ми сиділи в думах і тривозі. Нам читав поезії товариш. Як барвінок стелеться хрещатий, Як летять над нами сірі гуси, Як вмирали козаки у полі…») Він мав безперечно якийсь талант від природи, власне, задатки його, але не встиг їх розвинути і наполовину. Не виписався. Йому просто не дали те зробити. Це пізніше його фізично вб’ють, відправивши під чужі кулі, а спершу розправились з його поезією, змусивши писати заримовані заклики та славити режим, що мімікрував під виглядом народної влади. Тож і вірші його, хоч і емоційно-щирі, все ж мали швидше декларативний характер. Ще точніше — мобілізаційний, закликали, як того й вимагалося тоді від служителів муз, на уявну лінію вогню, багли неспокою (як пізніше писатиме інший поет, справжній: «за всіх, мовляв, переболію, за всіх скажу…»). Це загалом була поезія без… поезії. Була в есересерії й така. Вже по загибелі Арона у 1955 році буде видано маленьке і благеньке його вибране — кращі твори з попередніх прижиттєвих збірок. Хоч і кращі, проте враження, коли їх нині читаєш, і вони залишають вельми сумне й гірке: все ті ж декларативність, лозунговість, оспівування змагання на виробництві, праця в цехах, видобуток вугілля в Донбасі, т. зв. «соціалістичне будівництво», клятви у вірності партії, обіцянки стояти за неї на смерть, ура-патріотизм на голому місці, пресловута «дружба народів», що творилася штучно, стаханівський рух… А втім, всі тоді так писали. Тих, хто творив інакше чи уникав подібних тем, просто не друкували, не видавали, а згодом і волю та життя в таких відбирали.
З 16 років Арон Копштейн у Харкові, тодішній столиці Радянської України, працює в газетах, самотужки вчиться, як і раніше, голодує, практично безпритульний, але переповнений завзяття, молодечого пафосу, що заміняв йому благенький талант… Себто будує комунізм, світле майбутнє людства, життя практичного казарменого типу. Він же боєць партії.
Поезія з нього прямо фонтанує (яка — то інша річ). Та й сам він квапився жити й творити (дуже захоплювався писанням віршів, отих заримованих агіток, і встиг за своє коротке життя видати шість збірок). Затим служба в Червоній Армії — танковий дивізіон на Далекому Сході, життя в тайзі в наскрізь промерзлих наметах, а після тяжких навчань, коли руки прикипали до броні танків, на куцому пайку перловки, ломами довбаючи закам’янілу від морозу землю, будували казарми, зводили житлові будинки військового містечка. Була ще й праця кореспондента в далекосхідній армійській газеті «Тривога». Звідтоді тривога назавжди увійде в його творчість, а в ній постійно загніздиться очікування війни і обіцянки вершити на ній подвиги немеркнучі. («В арсеналі сплять іще нагани, Сплять патрони в наших магазинах…»)
Він не пише, а — наче підстрибує:
