Їй-бо, наче подібні речі писалися підстрибом і бездумно. Чи — з ляку. Одне слово, заримована барабанщина, що здавалася йому святою поезією (власне, громадянсько-політичною). Але все то були хоч місцями й красиві, хоч і екзальтовані словеса, як і тривоги у них та бої умовно літературні, але бій справжній чекатиме його ще попереду. І зовсім буде не літературно-красивим, який нікого не вбиває і навіть не зачіпає, не уявним, а жахливо реальним. Проте автор прагнув не воювати, а вчитися (брак освіти). Куди поступати після служби у війську — питання не стояло. Принаймні для нього, молодого поета. Звичайно ж, в Літературний інститут Спілки письменників СРСР (як тоді — Інститут філософії і літератури, ІФЛІ), де навчали літературно обдаровану молодь, майбутніх творців красного письменства. Знаю, можу це підтвердити, адже сам навчався в ньому. Але — в сімдесятих роках (вже минулого, ясна річ, століття), коли нам, молодим літераторам, війна не загрожувала. Арону Копштейну тридцятьма роками раніше не поталанило. Не встигне він провчитися й трьох місяців, як на його біду тодішні, обожнювані ним та його епохою кремлівські верховоди на чолі з «батьком Сталіним» («Великий вождь, любимый наш отец…»)[16] вчинять напад на сусідню Фінляндію, аби відхопити в неї бодай шмат її території та приєднати його до своїх і так не міряних володінь (а як пощастить, то й усю заграбастати — так і планувалося). Звичайно, могутній СРСР подасть свою агресію, як буцімто — смішно сказати — «захист» від… зазіхань на нього крихітної країни Суомі. Видресирувані ідеологією, залякані масовим терором радянські люди повірять — змушені будуть повірити, — і одностайно схвалять — теж змушені будуть одностайно схвалити, бо хто не схвалить, відомо, де тоді опинявся, — той напад, як буцімто, «захист священних рубежів Родіни». І ніхто навіть не задумається: а як же це маліпусінька країна Суомі може, не маючи ні путньої армії, ні людських та інших ресурсів, загрожувати такому велету, як СРСР, що займав одну шосту суходолу планети Земля?

І ось що дивно. В СРСР постійно підкреслювалося, що війни бувають «справедливі» і «несправедливі». («Винахід» комуністичних ідеологів!) «Війна — з доктрини тодішньої ідеології, — спосіб розв’язання суперечностей між класами, державами і націями засобами організованої збройної боротьби та досягнення певних політичних цілей: соціальне явище, властиве класово-антагоністичним суспільствам; продовження політики іншими, а саме насильственними засобами». Фінляндія, до речі, неодноразово (і це підкреслює у своїх «Мемуарах» Маннергейм) пропонувала СРСР розв’язати питання відносин мирним шляхом, але СРСР, відкинувши ці благорозумні і єдино вірні позиції, вдався до військової сили. І це при тому, що його сакральний «марксизм-ленінізм розрізняв війни справедливі і несправедливі». І далі пояснювалося, що ж таке війна «справедлива»: «захист прогресивного ладу від нападу зовні», «визволення поневолених народів», «національно-визвольна війна». Щоправда, СРСР у всі часи визнавав лише десь в Африці національно-визвольну боротьбу проти колонізаторів, але аж ніяк не таку ж боротьбу народів, які намагалися вирватися з-під влади самого СРСР — бо це вже тоді трактувалося як контрреволюція. Чи, скажімо, заднім числом схвалювалася війна за незалежність іспанських колоній в Америці в 1810–26 рр., чи війна за незалежність в Північній Америці 1775–83 рр. Там війна благословлялася, як справедлива, спрямована проти іноземних загарбників.

За цією класифікацією Фінляндія і вела оборонну і справедливу війну проти іноземного загарбника, в ролі якого успішно виступав сам СРСР. Тільки в інших такі агресії він засуджував, а в себе схвалював. Своя рука — владика. І то неправда (власне, не завжди була правдою), в чому переконував своїх малолітніх читачів один дитячий поет: «Щоб війни не знати, щоб у мирі жить, — Армія Радянська на посту стоїть». Радянська армія якраз і виступала — і не раз — в ролі загарбника і поневолювача. В радянській пресі — своєрідна артилерійська підготовка — тоді був зчинений галас про те, що «правлячі кола Фінляндії, підтримувані імперіалістами (дісталося й „імперіалістам“!)… перетворили Карельський перешийок та прилеглі до нього острови Фінської затоки і Ладозького озера на військовий плацдарм для нападу на СРСР. (Аж мурашки по спині повзуть!) На Карельському перешийку фінляндські мілітаристи створили смугу довгочасних укріплень…» А й справді, створили. Себто «лінію Маннергейма». Але вам-то що — вони ж створили ту смугу на своїй території — не лізьте на їх територію — все буде добре.

Але — полізли. І вийшло точнісінько так, як колись писав Ленін: «Війну ведуть усі великі держави світу заради грабежу, поділу світу, за ринки збуту, за поневолення народів». Його учні й послідовники («вірні ленінці» за сакральним визначенням) і вели таку війну.

30. XI радянські війська, як було повідомлено слухняному затурканому народові, «розгорнули бойові дії». І закрутила ідеологічна віхола студентів Московського літературного інституту. А тут ще й вказівка надійшла — кинути на фронт студентів. Крайніх? Чи вже були вичерпані людські ресурси? Чи війська поріділи? Так війна тільки-но почалася, і полки та дивізії ще зберегли повний штатний комплект. Але юнаків кинули в першу чергу, чи не раніше за професійних військовиків. Потрібно було, користуючись моментом — «священний захист рубежів Родіни» — прорідити інтелігенцію, яку Сталін та його поплічники так не любили, вбачаючи в ній бацили вольності і смути. Особливо прорідили молоді таланти, які в своєму інституті щось там галасують про «чисте мистецтво», модернізм-символізм, а не про соціалістичний реалізм…

Наказано — зроблено. В грудні 1939 року нашвидкуруч із студентів Літературного інституту імені О. М. Горького, великого пролетарського класика, було сформовано 12–й легколижний батальйон. Наївних хлопців, юних орфеїв та боянів, які до того і зброї не тримали в руках, спішно зодягли в шинельки, поверх натягнули білі маскхалати, поставили на лижі, на яких вони трималися на рівні школярів, і бравих вояк-швейків кинули у бій. У справжній. Арон Копштейн, як старший за віком і вже «служилий», морально підтримував молодих своїх однокурсників, сипав для підняття настрою жартами, співав українських пісень: «Їхав козак на війноньку, сказав: прощай, дівчинонько!..», взагалі був неофіційним парторгом батальйону, ідейним наставником горе-вояків. І молодь, зелена, але до біса гонорова і патріотична, якою буває істинна молодь, а тому глуха і сліпа, запорошена ідеологією, заражена ідеями «служіння» (мовби ж вітчизні, а насправді кремлівським заводіям режиму), оружною силою подалася через державний кордон Суомі. Не прохана, звісно, тамтешнім людом. А коли через кордон будь-якої країни сунуть озброєні чужинці, то будь-яка країна має повне право їх знищити, загарбників своєї волі. Аксіома! А хлопці-студенти безпечно понеслися на лижах, хто як умів, але з незмінними криками юних горлянок: «За Сталіна! За Родину!..», понеслися навстріч власній загибелі. Навіть не усвідомлюючи, що вони не захищають свою вітчизну від зазіхань ворогів, що їм втовкмачували в їхні юні голови, а самі виступають в ролі загарбників, які підлягають негайному знищенню. І почалася їхня голгофа, лебедина пісня цих по суті дітей, коли, співаючи щось про «синьооку Фінляндію», випили до дна свої гіркі чаші. Але застерігала ж Поетеса:

Коли на початку березня 1940 року радянські війська, перейшовши чужий кордон (то свої «рубежі Родіни» священні, чужі — ні) форсували по льоду Фінську затоку і, обійшовши з північного заходу Виборзький укріплений район, розпочали оточення фінських військ під Виборгом, Кексгольмом та Сортавалою, туди ж на лід затоки під фінські кулі кинули ненавчених студентів літературного інституту — 12–й легколижний батальйон, по суті смертників.