Він похитав головою. “Розпилювач” мав бути жахливою річчю — вся компанія перелякано змовкла після цих слів. Було приємно думати, що й вони можуть боятися. Аж ось Степан помітив на перекидному календарі своє ім’я, дрібно написане рукою Портнова.

На календарі було зроблено такий напис:

“1. Степан Сизов, 1,5 м, коренастий, чуб світло-русий, очі сірі, швидко блідне, стрижка “бокс”, 13–14 років.

Надійно ізолювати для акселерації, або +.

2. Завершення підготовки 19.40”.

— Ага, це мої прикмети, — сказав Стьопка. — Це ви писали під гіпнозом, так? (Інженер промимрив щось нерозбірливе собі під ніс). -А хрестик чому?

Перо нечутно бігало по аркушу. Не зупиняючи його бігу, інженер відповів:

— На вічну пам’ять. Ясно тобі? Тоді запни хустку як слід, ти ж дівчинка… — він тицьнув рукою наліво, в куток.

Куток був відгороджений завіскою. Там виявився умивальник і дзеркало. Стьопка зітхнув і вмився, — надто вже брудний був як для дівчинки. Втерся вафельним казенним рушником, запнув хустку. Скорчив у дзеркало гримасу — викапана дівчинка, огидно навіть. Стурбовано вискочив із кутка, підбіг до дверей… В коридорі — анітелець. Якщо т і підслухують, уже давно були б тут. Після пострілів — напевно. А втім, “слимак” сам не повинен нічого чути, для розмови т і лягали й заплющували очі.

Вячеслав Борисович ще писав. З вікна нічого цікавого не було видно — нерухомо стояли припилені берези, а телескоп і прохідна були з іншого боку, за рогом. Монотонно стукотів десь мотор. Стьопка згадав про зброю й зарядив обидва пістолети. В один уклав вистрілені два патрони, а в другий усю обойму. Повагавшись, поставив “посередник” на стіл. Вячеслав Борисович з тріском видер аркуш із блокнота й сказав:

— Дай і мені одну іграшку. Дякую… — і з огидою засунув пістолет у кишеню. — Боюся, що він мені знадобиться ще до заходу сонця. “Посередника” залишаєш, це правильно… А оце, — він простяг списаний аркуш, — прочитаєш за ворітьми, у безпечному місці. Сховай надійно. І тікай звідси скоріше. Іграшку раджу тримати за пазухою, до часу, — прочитаєш у папері, до якого. Сиди в безпечному місці, подалі звідси, на очі людям не навертайся. Годинника в тебе немає? Візьми мого. Йде точно.

Стьопка знизав плечима, але годинник усе-таки взяв.

Лиха година! Як йому не хотілося знову залишатися самому! Він похмуро згорнув аркуш, сховав за пазуху. І раптом Портнов сказав:

— Ти знаєш, хто я? Надувенна жаба.

— Як? — перепитав Стьопка.

— Надута жаба, по-сербському. Я ж забув про Благово!

Він осяйно усміхнувся, і Стьопка зрозумів, що тікати нікуди не треба. Слово честі, це було чудово!

Вячеслав Борисович ховав розбитий телефон, примовляючи:

— Добре бути мурахою — колективна відповідальність… Бігай собі по крайку тарілки й уявляй, що тримаєш курс на Полярну зірку.

Стьопка ввічливо посміхнувся. Інженер пояснив:

— Мураха шпарить по колу, а думає, що біжить прямо. Не буду я сидіти в затишному кабінеті — побіжу… Мій номер, здається, Кут одинадцять?

— А що?

— А те, що я — з начальства. Старші від мене тільки Лінія та Крапка. Зрозумів?

— Ага, — кивнув Степан. — Правильно! П’ятикутника вони мають за ніщо. То й що з того?

— Ми їм влаштуємо кімнату для потіння, — сказав Портнов, схиляючись над столом. — Зою! Зоєчко! Агов!..

З динаміка відповіли:

— Слухаю, Вячеславе Борисовичу…

— Машину, Зоєчко. Хай Леонідович піджене, я поведу сам. Швиденько… — Він відпустив кнопку й підморгнув. — Поїдемо до сентиментального боксера, комашко.

— А з інструкцією як же?

— Тримай про запас. Ми поїдемо до розумної людини, Стьопо. Не голова — а трактор. З ним у парі я дещо зможу провернути… якщо він чистий.

— А чому він — сентиментальний боксер?

— Він такий, — відповів Вячеслав Борисович. — Побачиш. Він уже три доби сидить під замком і думає сумну думу. Він фізик-теоретик. Ось і машина…

Водій не помітив Степана і почав було:

— Кут одинад…

— Мовчати! Ви залишитесь… гм… Петре Леонідовичу. Ясно? Сідай, Машо, — це Степанові.

Потім знову водієві, голосним шепотом: — Кут третій викликає…

— Так машину ж розіб’єте! — винувато всміхнувся шофер.

— Пропадай моя підводо, — відповів Портнов і заіржав, підробляючись під загіпнотизованого.

Втретє того дня Стьопка їхав у машині. Вячеслав Борисович справді був кепським водієм-вчепився в кермо й витяг шию. Однак машини не розбив, а досить плавно зупинив її біля під’їзду ітеерівського гуртожитку молокозаводу.

— Кисельов живе тут, — попередив Стьопка.

— Гадаєш, що він і моєму приятелю приклав до замкової щілини “посередника”?

— М-м…

— Перевіримо, — сказав Вячеслав Борисович. — Ти на око їх не розрізняєш, своїх підшефних?

— Поки що ні, — відповів Стьопка.

— Ну, ризикнемо, Машенько. Він дуже метикуватий хлопець, Митя Благоволін.

— Дивне прізвище, — мовив Стьопка.

— У нього прадід був із духовних, із попів, — говорив інженер, пробираючись вузькими сходами. — їм у семінаріях давали нові прізвища, милозвучні…

Вячеслав Борисович трохи боявся і розказував про милозвучні прізвища для хоробрості. Стьопка подумав: нічого, звикне. Він ішов і примічав дорогу. Запам’ятав, що в гуртожитку двоє сходів. Що, крім центрального входу — з вулиці, є ще двоє дверей у двір, просто з нижніх майданчиків. Що на третьому поверсі дуже незручно стоїть ящик із піском, легко зачепитися на бігу. А ось і п’ятий поверх. Коридор був порожній. У просторій кухні дзвінко перемовлялися жінки. По коридору побіг хлопець у довгих футбольних трусах, розмахуючи рушником.

— Кімната шістдесят восьма, — сказав Портнов. — Він дома.

У замковій щілині зсередини стримів ключ.

— Постій тут, — прошепотів інженер. — І акуратно, акуратно…

Стьопка притиснувся спиною до стіни поряд із дверима. Хлопець із рушником уже зник в умивальні. Інженер постукав.

— Благово! Відчиняй, хитрий Портняжка прийшов!

З кімнати відповіли негучним басом:

— Іди геть.

— Відчиняй, кажу! Новий “Нейчур” одержали!

Клацнув замок.

— Знову сенсація? — спитав бас.

— Тут красива місцевість, — швидко мовив інженер.

— Що-о? — здивувався бас. — Сла-авко, та ти ж білий, як стіна!.. Заходь, кави хочеш?

Вячеслав Борисович схопив Степана за плече і підштовхнув у кімнату, мимо господаря.

Це був височезний і широчезний, дуже красивий чоловік. Великий, як шафа, весь у коричневих мускулах. Біцепси — кожен як Стьопчина голова. Золотава чуприна. Сонце немилосердно пекло у вікно, і господар був у трусах і пляжних капцях-підошвах. Він жалісно поглянув на Степана і напівголосно запитав:

— З нею щось сталося? Потрібні гроші?

— Тут красива місцевість… Га?

— Ти що, знущаєшся?

— Гаразд, — сказав Портнов. — Якщо так, налий кави. Це Машенька, для неї теж кави.

— Ну, знаєш, Портняжко… Це ні в які ворота не лізе!

— Лізе, Благово, — промовив Вячеслав Борисович. — І сенсація є. Зелені чоловічки дісталися до планети на ймення Земля.