— Який ви маєте вигляд насправді? Він сказав:

— Ти не зрозумієш. Не маємо “насправді”. Я стенув плечима і спитав:

— Як вас звати?

— Квадрат сто три. Такі імена у Десантників. Квадрат — я Десантник четвертого розряду. “Сто три” — мій номер у розряді. Квадрат сто три.

— А справжнього ймення у вас немає?

— Ми служимо Шляхові. Наша робота — готувати плацдарм для великих кораблів. Вони прибувають — ми відбуваємо. П’ятсот-сімсот тіл, які ми тимчасово займаємо, звільняються, і їх беруть переселенці. Ми йдемо далі, висаджуємося на іншій планеті, з іншими мовами, якими не можна вимовити імені, притаманного попередній планеті…

— Стривайте, — сказав я. — У вас що, немає своєї мови? Є? А як вас звати вашою мовою?

— Квадрат сто три. Пояснюю тобі: я — Десантник. Ми не маємо справжніх імен.

— Стривайте… На своїй планеті теж?

Він хрипло розсміявся.

— Коли настане ніч, поглянь угору. Вибери будь-яку зірку і скажи нам: “Це ваше сонце!” Ми відповімо: “Можливо”.

Я чомусь кивнув, хоч і не зрозумів його слів. Потім усе-таки перепитав, чому перша-ліпша зірка може виявитися їхнім сонцем.

— Ми не знаємо, звідки почався Шлях, — відповів він.

— Не знаєте? Як це може бути?

— Космос безмежний. Шлях почався, коли зірки ще були іншими. Шлях велить нам дивитися вперед.

Він говорив байдуже, немовби про гривеник, що випав із подертої кишені, і мене це вразило. Сильніше за все інше. Я дістав масштаб для порівняння: планета дешевша за гривеник! А я? Напевно, як гусениця під ногами. Захотіли — змахнули з дороги, захотіли — розчавили. І не захотіли, а просто не помітили. Хіба моє тіло їм знадобиться під Мислячого.

І я замовк. Хоч ріжте, мовчатиму і все одно втечу. А якщо ви захопите всю Землю, піду на край світу, і ви до мене не дістанетесь.

Отак я вирішив і повернувся спиною до Квадрата сто три. Більше я не називав його Суреном Давидовичем. Годі.

Він заговорив знову — я мовчав. Аж тут прибіг заєць Дев’ятикутник, заверещав Нелчиним голосом:

— Паскуда, паскуда, собака! Високої думки про себе! Він тиняється біля проходу, Квадрате сто три.

Квадрат швидко пішов нагору. Я зачекав хвилину. Заєць знову вирячився на мене і підстрибував. А коли я підвівся і спробував піти, корабель осліпив мене променем. Заєць попередив:

— Сидів би ти, щеня… Променемет головешки від тебе не лишить…

Я сів і про всяк випадок притиснувся спиною до корабля — туди промінь не дістане… Я пам’ятав, як Дев’ятикутник вимагав, щоб мене прикінчили. Все-таки я хотів жити і вибратися звідси.

…Я заплющив очі й уявив, ніби сплю, лежачи в своєму ліжкові біля відчиненого вікна. Зараз задзвонить будильник, я прокинуся, мати нагодує мене сніданком. Піду до школи, виглядаючи по дорозі Степана, а на східцях універмагу анікогісінько не буде, і сьогоднішній день нічим не відрізнятиметься від усіх весняних днів.

— Собака зник, — сказав заєць. — Квадрат сто три повертається. — Він підстрибнув кілька разів, дедалі вище й вище, і заходився розписувати, який страшний був собака.

У породах він, звичайно, нічого не тямив. За описом виходило — дог. Величезний, короткошерстий, світло-сірий. Морда квадратна, тупа. Хвіст довгий, голий, як змія, — тут зайця пересмикнуло. Я зловтішно спитав:

— Боїшся собак, гаденя?

Повернувся Квадрат сто три, прогнав зайця на патрулювання. А мені наказав:

— Альошо, твій мікрофон! — і підставив РУку.

Я виплюнув на неї “слимака”. Квадрат сто три недбало засунув його в кишеню і пішов. Я не міг утекти, через це в мене й відібрали цю штуку — вона була перепусткою в “зону”. Залишився в проклятому пузирі і міг мовчати досхочу.

Я відповз від корабля, забився між купки моху на схилі й там лежав. Чув, як повернувся Квадрат сто три. Потім вухо, притиснуте до землі, вловило чиїсь кроки. Вони задріботіли по схилу і стихли неподалік. А моє тіло відмовлялося рухатись. Повіки не хотіли розтулятися… Розв’язуйте свої справи без мене, я полежу, тут м’яко. На світі два мільярди дорослих людей. Що ви причепилися, чому я повинен турбуватися і де це сказано, що один хлопчина на велетенській Землі зобов’язаний і мусить? У вас армії, ракети. Кидайте сюди ракети, і нехай усе скінчиться, я згоден. Не хочу вставати.

…Ще кроки. Щось важке гупнуло об землю. Потім голоси. Знову Кисельов — Кут третій! Він розмовляв десь поблизу…

Нехай. Мене це не обходить. Чути не хочу їхніх розмов. Я сам, мені ще чотирнадцяти немає, я чинив опір. І раптом над лісопарком затріскотів мотор літака. Гул наближався, став дуже сильним, потім почав віддалятися і стих.

— Заворушилися…

Це сказав кремезний чоловік, сивий, поважний. У Тугарині я його ніколи не бачив. Він сидів на плиті корабля, підтягнувши на коліна дорогі сірі штани, а піджак тримав у руці. Поряд примостився Федя-гітарист. Крутячи головою — шнур бластера, мабуть, муляв йому шию, — він промовив:

— Ще дев’яносто п’ять хвилин. Доведеться битися, Лінія вісімнадцять?

Сивий неквапно відповів:

— Зажадає служба — будемо вживати заходів. Вирішимо питання. — Він випнув губи і скоса глянув на Кисельова. — Як самопочуття, Кут перший?

Я подумав, що Лінія — високе начальство в Десантників і плутає їхні імена. Наш завуч, наприклад, намагається всіх учнів називати на ім’я і завжди плутає. Проте Кисельов не поправив сивого. Знизав плечима і почав струшувати пісок із штанів і сорочки.

— Та-ак, наламав дров Кут третій, наламав… — сказав сивий.

— Чудовий, перевірений Десантник, — заступився Кисельов. — Це ситуація. Абсолютно!

— Мені захисників не треба, Кут перший, — урвав його сивий. — Вихід інформації, — він загнув товстий палець, — втрата зброї та ще історія з Портновим. Мало? О-хо-хо… Лише за один із цих пунктів Десантників посилають у розпилювач!

Я аж закліпав. Про інформацію — зрозуміло, Ганна Єгорівна доїхала до району. Ось чому літаки літають, у-ру-ру! Зброя — теж зрозуміло. Це бластер, який ми вивезли з підвалу і який зараз лежить біля самого входу в “зону”. Якась “історія з Портновим” мене не цікавила. А от чому Кисельов змінив номер?..

Я ще подивився, як він струшує пісок із лівого боку, і ледве не захихотів. “Ось що вдарилося об землю, поки я лежав. Кисельов падав, коли в ньому міняли Мислячого… А-а, заворушилися-таки, гади! Кута третього змінили. Дров наламав, кажете?”

— Ти не панікуй, — казав сивий. — Поки що ми на висоті, на висоті. І Кут третій не тільки помилки робив. Скажімо, для мене підібрав підходяще тіло — цілком обізнаний екземпляр.

— Кут третій — перевірений Десантник, — повторив Кисельов. — Увага, блюдця!

Вони витягли шиї, прислухаючись. Кивнули один одному й відбігли на кілька кроків, ледве не наступивши на мене. Я вперто лежав.

Корабель гучно загув і піднявся над піском. Я побачив круглий слід плити на піску. Він швидко світлішав — пісок вбирав воду, витіснену вагою корабля на поверхню. Та-ши-х-х!… Кругле, плоске, райдужне тіло вирвалося з-під плити й полинуло в зеніт. Угорі лунко ляснуло, майнув клапоть голубого неба — і пелена, що огортала зону, знову стулилася. А корабель уже стояв на місці. Через дві-три секунди все повторилося: корабель трохи підіймається, вилітає райдужна штуковина, корабель опускається. Коли вилетіла з шипінням третя штуковина, Кисельов заплющив очі й прислухався. Доповів:

— Обчислювач ще думає, Лінія вісімнадцять!

Сивий поважно відповів:

— Добро! Поки що з цим поговоримо, угу… — і показав на мене.

— Хлопчику, підведися! — наказав Кисельов.

— Ну, що? — пробурчав я і всівся, підібгавши ноги.

Вони удвох сиділи на опорі корабля, а я — на бугорку, кроків за п’ять-шість від них. Сивий заговорив повчально:

— Обчислювач обдумав твою долю. Вирішив тебе помилувати, угу… Ти будеш тут. Коли що — спалимо. Зрозумів?

Я промовчав. Сивий важко нахилився до мене:

— От що, Олексію. Де ти покинув зброю? Ти не прикидайся, діло нехитре! Опиратимешся — підсадимо в тебе Десантника. І він за тебе все й скаже, то вже краще ти сам виправдовуй виявлену довіру.