Як вона скинула сиву голову! Справді: “Ого!” Вона була хоробра жінка, не гірше нашого Степана. Вона вже встигла добре засмагнути і мала чудовий вигляд: кругле коричневе обличчя, біле волосся, накрохмалений халат і яскраво-сині очі.

— Слухаю вас, — сказала Ганна Єгорівна.

— Дозвольте спершу поставити вам два запитання.

Вона кивнула, не зводячи з нього очей.

— Перше запитання: ви вчений-лікар?

— Я доктор медичних наук. Що ще?

— Коли ви востаннє виходили з дому?

— Вчора о третій після обіду. — її бас зазвучав погрозливо. — Чому я зобов’язана цим допитом?

Сур притиснув руки до серця так схоже на тих, що ми здригнулися. Та це був його звичний жест вдячності.

— Лікарю, Ганно… Єгорівно, зараз ви все-все зрозумієте! Дуже прошу вас, сідайте. Будь ласка, будь ласка. Сьогодні о восьмій ранку…

Сурен Давидович розповідав зовсім не так, як я. Без подробиць. Самі факти: завідуючий поштою, старший телеграфіст, поїздка на таксі, обидві розмови Феді-гітариста з шофером, історія з цукерками, потім капітан Рубченко.

Про постріл він розповів так:

— Цю історію повідомили Павлові Остаповичу не всю до кінця. Він перебив Альошу… Коли, Лесику?

— Коли пень вантажили в таксі, — квапливо підказав я.

— Так, у таксі. Павло Остапович почав розпитувати другого хлопчика…

— Оцього, — сказала Ганна Єгорівна.

— Авжеж, його, Стьопу. Він повідомив, що пень привезли у двір міліції.

— І пошти…

— Еге ж. У цей момент я дозволив собі вигукнути кілька слів, що не стосувалися справи. Павло Остапович мене осадив. Мене це дуже здивувало. Ми з ним дружили майже тридцять років… — Сур закашлявся.

Лікарка дивилася на нього крижаним поглядом.

— Так, тридцять років! Хлопчики про це знають. І Стьопа в цю секунду схопився і заявив, що капітан Рубченко теж хапався за серце, стоячи перед пеньком.

— Он як… — мовила Ганна Єгорівна.

— Павло Остапович не заперечив. Навпаки, він почав гарячково виймати з-під піджака якийсь предмет, підвішений на шнурку під пахвою. Не пістолет, Ганно Єгорівно. Пістолет, почеплений у такий спосіб, стріляє миттєво. Цей же предмет… Я вам його покажу.

Шафа відчинилася, звично мило дзенькнувши. Стьопка пробурмотів: “Чортівня!” Ось він, бластер… Не приснився, значить.

— Цей предмет, лікарю, висів на оцьому шнурку, бачите? Прошу вас поглянути, не торкаючись його.

— Дивна штуковина.

— Атож, лікарю. Вона висіла на петлі-удавці, ніяких антабок не було. Висіла незручно. Йому довелося виймати цей предмет три-чотири секунди.

— Ви так точно замітили час?

— Я кадровий військовий. Це моє коло специфічних навичок.

Вона кивнула дуже несхвально.

— Ви розумієте, Ганно Єгорівно, я стежив за Остаповичем з великим інтересом. Предмет не скидався на зброю, і я подумав, що це якийсь речовий доказ, і він хоче з ним нас познайомити. Але… дивіться сюди. З кінця предмета зірвалося полум’я, пролетіло поряд із моєю головою… Я сидів отак — бачите? Отвір у бетонній стіні він пропалив за частку секунди. А діти? Тут були діти, розумієте?

— Скоріше ніша, аніж отвір, — задумливо мовила лікарка. — Покажіть ваше ліве вухо… Та-ак, опік другого ступеня. Боляче?

— Яка нісенітниця! — вигукнув Сур. — “Боляче!” Ось де біль! — кричав він, показуючи на мертвого.

І знову затнувся.

Помовчали. Тепер Ганна Єгорівна повинна була спитати, чому Сур, розмовляючи з Рубченком, тримав у руках гвинтівку. Або просто: “Чим я можу допомогти, я нічого не бачила”. Вона сказала замість цього:

— Я забинтую ваше вухо. Поверніть трохи голову.

— Ви мені не вірите, — мовив Сур.

— Хіба від цього щось зміниться?

— Лікарю! — сказав Сур. — Якби йшлося про зграю бандитів…

— Та-ак… Про що ж ідеться? — Вона бинтувала йому голову.

— До сьогодні я думав, що подібної зброї на землі немає. На всій землі.

— Ви марите, кадровий військовий, — промовила лікарка. — Лазерних скальпелів не дістанеш — що правда, то правда. Стривайте… Ви серйозно так думаєте?

— Ех, лікарю… — відповів Сур. — Лесику, відчини двері. Дивіться обережно, із-за одвірок. І ви, лікарю, вийдіть. Дивіться з коридора.

Він щільно притиснувся до стіни, штовхнув ногою двері й сказав: “Стріляю…” Ми почули — ш-ших-х! — і стіна над шафою спучилася і бризнула вогневими кульками, як електрозварка. Сурен Давидович, із потемнілим, страшним лицем, у білому шоломі з бинта, вийшов у коридор.

— Заходьте. Цією штуковиною, лікарю, можна за п’ять хвилин спалити наше місто дотла. Можливо, люди з такою зброєю вже захопили пошту, міліцію, телеграф… Ви розумієте, про що я кажу?

Тіло Павла Остаповича накрили простирадлом. Нам трьом лікарка дала по заспокійливій таблетці. Ми влаштували військову раду. Першим виступив Стьопка.

Його пригоди почалися біля кондитерського магазину, де водій купував цукерки, а Федя охороняв свій цінний вантаж. Стьопка цілу дорогу сидів у правому передньому кутку кузова. Пень лежав під лівим бортом, на м’яких вірьовках для прив’язування меблів. А тільки-но машина зупинилася біля кондитерської, Федя-гітарист вискочив із кабіни й поліз у кузов.

Стьопка встиг заповзти під лавку — знаєте, такі решітчасті лавки вздовж бортів. Втиснувся, загородився згорненим брезентом і визирав, як ховрах із нори. Федя ж оглянув “посередник” і заходився його гладити. “Чортівня! — розповідав Стьопка. — Я навіть повірив, що чурбак живий. Курка так із яйцем не носиться. Ну, потім шофер приніс цукерки і сказав, що решту дороги — останні два квартали — їхатиме повільно, щоб Федя встиг підготувати хоч би одну-дві дюжини. І вони поїхали поволі”.

Стьопка не наважився зазирнути у віконце, що вони там роблять у кабіні. Він виповз із схованки і, коли машина в’їхала під арку, кинувся до заднього борту й стрибнув. Таксі проїхало у глиб двору — Стьопка йшов за ним — і розвернулося так, що задній борт опинився напроти одного з сараїв. Гітарист швидко перебрався в кузов. А шофер попрямував до водія міліцейської “Волги”, що стояла трохи віддалік. Водії поговорили, підійшли до заднього борту таксі й заглянули всередину. І тут, як висловився Стьопка, “почалася справжнісінька чортівня”.

Сержант із міліцейської машини був кремезним хлопцем, ще міцнішим за таксиста. Він заглянув у кузов, крякнув, схопився за серце й почав падати. Шофер Жолнін не зміг його підтримати, такого здоров’ягу, і він ударився об борт машини, розбив губи до крові. Кисельов із машини схопив його за чуба, струснув. Тоді він пробурмотів: “Це красива місцевість”, на що Жолнін відповів: “Бачу, все гаразд” — і заходився витирати йому обличчя носовою хусточкою. Причому сержант дуже гнівався й спльовував кров’ю. Жолнін щось йому сказав на вухо. Тримаючи хусточку на обличчі, сержант пішов у міліцію, повернувся з ключем від сарая і встромив його у висячий замок. Другий міліціонер — старшина Потапов, ми його знали — спитав, якого дідька він лізе в сарай і що у нього з фізіономією. Сержант відповів: “Меблі з ремонту привезли”. — “Ніяких меблів ми в ремонт не віддавали”, — заперечив Потапов і, звичайно, заглянув у кузов машини. Ну, знову хапання за серце і “красива місцевість”, і вже через півхвилини старшина Потапов разом із Кисельовим витягали з машини цей пень… От чортівня! Вони поставили пень відразу за дверима, і Стьопка зрадів було, що зможе все бачити, та рано зрадів, — вони попоралися в сараї і розчистили від мотлоху невеликий майданчик углибині. Вони працювали як несамовиті, а влаштувавши “посередник”, почали водити до нього різних людей. Стьопка примостився на порожніх ящиках і коробках, навалених біля “чорного” входу в універмаг, і, хоч не міг бачити “посередника”, занотовував усіх людей, що приходили в сарай. Ось список. Продавщиць універмагу — п’ятеро. Першою була, звичайно, Нелла, і привів її Федя-гітарист, а решта приводила одне одного, ланцюжком. З міліції побувало вісім чоловік, із пошти й телеграфу — шестеро. Інших людей, яких Стьопка не знав, двадцять три чоловіки. Ага, ще дві продавщиці газованої води. Вони йшли і йшли, ці люди, поки Степан не збився з рахунку. Ті, хто побував у “посередника”, вже поводилися у дворі як господарі, Стьопку прогнали з ящиків, біля сараю поставили міліціонера. Тоді Стьопка здогадався забігти в сусідній двір і почав шукати дірки в задній стіні. Пощастило! Сарай був щілястий. “Відразу треба було сюди…” Припавши до щілини, Стьопка добре бачив все, що відбувалося біля “посередника”.