Тепер же я добре знав, де треба стишити хід, де пильніше дивитися під ноги, а де майже навмання переступити затаєну ямку-пастку. Тож я подолав стежку доволі швидко. Вітер внизу був так само злий і холодний, як і нагорі, навіть ще зліший. Там, угорі, його гасив ще ліс, серед якого був розташований пансіонат, а тут він шмагав обличчя, змушував опускати повіки і забивав подих, мовби намагаючись прицвяхувати нечисленних відпочивальників, котрі відважилися спуститися вниз, незважаючи на негоду, до прибережних скель.

Я обмінявся кількома словами із жінкою, котра жила в сусідній кімнаті поруч з Інгою.

— Ви самі? — спитала вона, мовби я міг засунути Інгу кудись до кишені.

— Вітер, — сказав я.

— Авжеж, вітер, — погодилася вона. — Та ще й такий холодний.

«Поговорили», — подумав я і став дивитися на море. Вдалині боролося з хвилями самотнє вітрило, схоже на крило великого птаха, який намагається відірватися від поверхні води, та ніяк не може це зробити. Схоже на яхту, цікаво, хто той відчайдух, що зважився за такої погоди вийти в море?

— Вам не здається дивним, що південний вітер такий холодний? — перервала мої спостереження сусідка Інги.

— Ні, — відповів я. — Часом тут бувають такі вітри, рідко, але бувають.

Насправді я не знав, чи вітри з боку Чорного моря бувають такими холодними і звідки взялося це несподіване похолодання. Щось мене мучило із самого ранку, щось тривожне, а може, й не з ранку, а ще з ночі, відколи я побачив ту жінку серед грози, а може, й не жінку (я вже не був тепер певен в її реальності), а всього лиш видіння, продукт уяви відразу кількох людей. Я міг би заперечити, що так теж навряд чи буває, але не став цього робити, навіть самому собі. Я поглянув ще раз на вітрильник, який явно віддалився від берега і попрямував до своєї стежки.

Камінь просвистів біля моєї голови, коли я здолав десь так половину двокілометрового підйому. Я провів його поглядом, завважив, як швидко він покотився кам’янистим схилом, обминаючи дерева, а тоді підвів голову, щоб побачити, звідки він зірвався.

Та те, що я угледів, змусило мене мимоволі здригнутися і розширитися від жаху мої зіниці. Угорі наді мною, метрів за двадцять, стояв чоловік і цілився в мене ще більшою каменюкою, ніж та, яка щойно пролетіла мимо. Це був не той чоловік, котрого я зустрів перед спуском до моря, а хлопець років двадцяти трьох — двадцяти п’яти.

— Що ви робите? — встиг закричати я, перш ніж він пожбурив другу каменюку.

Він тільки хрипко і глумливо засміявся. Я встиг якось ухилитися, і камінь лише ледь-ледь чиркнув по передпліччю.

— Перестаньте! — крикнув я і кинувся до нього.

Він, було, нагнувся, щоб схопити ще одне знаряддя для вбивства чи каліцтва, але до рук йому цього разу потрапив не надто великий камінець, і він жбурнув його вже навмання. Камінець зачепив мені правий бік, але інстинкт самозбереження звелів мені дертися до мого нападника далі. Він міг спробувати зіпхнути мене, адже був у вигіднішому становищі, але не став цього робити, а почав і собі дертися вгору. За якийсь десяток метрів він штовхнув униз ногою каменюку, що лежала біля стежки, але та мене, на щастя, обминула.

— Стій, сволото, все одно не втечеш, — крикнув я, і почув у відповідь такий самий глумливий сміх.

Бігав цей злочинець, хоч і під гору, досить таки добре, певно, виріс у цих горах, вирішив я. Він ще раз обернувся і спробував жбурнути чергового каменя. Я мусив ховатися за дерево. Після цього невдалого кидка він засміявся вже з нотками розпачу і кинувся вбік. Я звернув, було, за ним, та він, пробігши зо два десятки метрів, спинився, і невродливе, майже потворне обличчя ще більше спотворила гримаса болю.

— Тобі пора, — сказав він з якоюсь нелюдською люттю. — Чуєш, пора?!

— Що ти маєш на увазі? — спитав я на бігу.

Він не відповів, жбурнув у мене сухою гіллякою і побіг вбік за кущі. Я зрозумів, що навряд чи наздожену його. Та й бажання переслідувати несподіваного нападника не було. От тільки хто він — божевільний чи кимось підісланий?

«Підісланий?» Думка, що з’явилася зненацька, здивувала мене. Але ще більше здивувала наступна — мені здалося, що я знаю, що означають його загадкові слова. Слова про те, що мені пора.

— Ви із сорок восьмої кімнати? — перепитала мене чергова у вестибулі корпусу.

— Так, — підтвердив я.

— Вам телеграма, — сказала вона.

— Телеграма?

— Так, телеграма, — вона простягла мені бланк.

«Розкажи їй все і негайно повертайся», — таким був текст телеграми.

Зворотної адреси не виявилося, але значилося, що відправлена вона сьогодні вранці з Густого Лугу. Повертайся? Хтось хоче, щоб я повертався, не добувши строку в пансіонаті? Моя колишня хазяйка і коханка? Хтось із моїх рідних? Але коли щось трапилося, то принаймні могли б пояснити що?

Я стояв, тримав бланк телеграми в руці, яка поступово терпла, ставала начеб чужою. А втім, я сам робився чужим самому собі. «Розкажи їй все», — невже хтось у Густому Лузі мав на увазі Інгу?

Я озирнувся, начеб шукав її тут, у вестибулі. Але її не було. Тільки чергова стояла і дивилася співчутливо на мене. Певно, прочитала цей загадковий текст.

— Там, надворі, холодно, — сказав я.

— Що ви сказали? — перепитала чергова.

— Я сказав, що надворі холодно.

— Обіцяли, що завтра знову прийде потепління, — сказала чергова.

— Потепління? — перепитав я. — Звідки ви знаєте?

— Чула по радіо.

— По радіо?

— Так, місцевому. То несподіване короткочасне похолодання. Іноді таке буває і серед літа. Рідко, але буває.

— Он як, короткочасне, — повторив я і раптом подумав, що це похолодання до речі. Дуже до речі. Воно може слугувати виправданням моєму від’їзду.

Гм, а хіба я збираюся від’їжджати? Куди і навіщо? До маленького задрипаного містечка, звідки хтось божевільний надіслав безглузду телеграму?

«Не в телеграмі справа», — сказав хтось мені.

«А в чому?» — спитав я його.

Відповіді не отримав. Чергова стояла переді мною і щось говорила. Та я ніяк не міг добрати змісту її слів. Чи й до мене вона зверталася?

До вестибулю зайшла молода пара. Здається, це не пара, яка селилася в пансіонаті, а таки молоде подружжя. Принаймні, так мені казала Інга. Інга? Щойно я вдруге за цілий ранок згадав про Інгу, як збагнув, що маю її негайно побачити.

— Я, здається, змерзла, — сказала молода жінка, коли подружжя проходило мимо мене.

— Зараз зігрієшся, — сказав її чоловік.

— Чаєм чи вином? — спитала його дружина.

— Дечим іншим, — відповів чоловік з легким смішком.

Молодий, вродливий, він був схожий на полководця, який щойно виграв битву. Принаймні я так подумав, і легке відчуття неприязні ворухнулося в мені.

І все ж я пішов не до Інги, а до своєї кімнати, прагнучи, аби там нікого не було — ані мого сусіда, ані Інги. Там і не виявилося жодної живої душі, тільки порожнеча довкола. Порожнеча, більша за саму кімнату.

«Розкажи їй все і негайно повертайся», — прочитав я ще раз.

Я побачив себе поруч з Інгою. На доріжці, що вела з пансіонату в ліс. Потім на тій, що кликала вниз до такого бажаного моря. А як вона не хотіла спускатися тією небезпечною стежкою!

«Ти навіжений», — казала вона.

Чи ми ще були тоді на «ви»? Не пригадаю. Я пішов тоді сам по стежці. На її очах. «Зачекайте», — гукнула вона і теж почала спускатися. Бач — зачекайте. На «ви», це я пригадав.

Тепер я встав і підійшов до вікна. І пошкодував, як і першого дня, коли тут оселився, що з нього не видно моря. Дуже мені захотілося побачити море, розбурхане, свавільне, живе. А найбільше — те вітрило, що боролося з вітром, зі штормом, з долею. І тут я пригадав далекий вогник, який ми бачили вночі. Вогник у морі, який просвічувався крізь гірський ліс.

Я уявив себе на тій далекій яхті, серед ревища хвиль, які раз по разу накочуються на невеличке суденце. На моїх губах з’явився солоний присмак морської води.