«Графиня. Інга. Люба», — подумав я і розплющив очі.

Гуркоче поїзд. Нестримно рухається, і ніяка сила не здатна його спинити.

Я ставлю ще кілька штрихів. Кришиться і розламується вугілля.

Сонце заглядає до вагона, добре хоч, що воно трохи зігріває мої плечі.

«Я бачила колись дивний сон, — чую я Любин голос. — Наче це не я, а графиня Венцеслава прийшла на цей наш вокзал. Саме Венцеслава, — повторює вона. — І сіла в поїзд. Наче це я їхала в поїзді й була справді Венцеславою, хоч водночас добре знала, що тоді ще поїздів не було».

«Може, цей сон — розгадка таємниці мого ув’язнення? — думаю я тепер. — Ні, ніякого ключа нема. Є жорстока реальність, жахливіша за всілякі сни. Всілякі сни. І цей дикий, божевільний рух поїзда, який, здається, ніколи не спиниться. Не спиниться».

Все ж цей поїзд мусив десь зупинитися. І коли він почав стишувати хід, я відчув, як шалено закалаталося моє серце у геть задубілому тілі.

Поїзд таки спинився, і, коли я почув людські голоси, то з усієї сили, яка ще в мене лишилася, загрюкав у стінку вагона, закричав. Проте з мого горла, начеб затиснутого лещатами, вилітали лише хрипкі, ледь чутні звуки.

— Там хтось є, — сказали з того боку вагона. — Гей, хто ви там? Як ви туди потрапили?

Я знову захрипів. Відчайдушно стукав, хоч відчував, як мене остаточно покидають сили.

— Німий він чи що? — сказали за стіною.

— Я не німий, я голий, — прошептав я з останніх сил. — Відчиніть двері й принесіть мені одягтися.

Я ще не знав тоді, що от-от знепритомнію, що прийду до тями в лікарні, де пробуду цілий місяць із запаленням легенів і простати. І що, врешті-решт переступивши лікарняний поріг, гранично чітко знатиму, що мені робити. Що поїду я до Києва і там знайду Любу в психіатричній лікарні. Вона дивитиметься на мене чистим поглядом наївної дитини, яка знає тільки те, що й має спочатку знати дитина, коли вона починає доторкатися до цього світу, — їсти, пити, роздивлятися предмети, що тебе оточують, справляти природні потреби, наївно і щиро посміхатися.

Її погляд змушував здригатися, відводити очі й знову притягував. Було страшно, але цей страх чомусь наче вмирав, коли я відводив свій погляд. Що жило в її очах, я не міг збагнути. «Невже нічого?» — спитав я себе й ледве не закричав із розпуки. Боже, навіщо? Відповіді не було. Я відійшов до вікна і оглянувся. Люба дивилася на свої руки, роздивлялася пальці, потім стала колупати пальцем собі в носі. Ми були в кабінеті лікаря, куди Любу привели. Лишившись сам на сам, я щось питав її, намагався достукатися до її згаслої свідомості, але мої слова нагадували горошини, що відскакували від міцної, грубої стіни й котилися-котилися довгим похилим настилом, барабанили й барабанили по ньому, барабанили й барабанили.

На той час я вже знав, що Люба перед тим своїм останнім приїздом до Густого Лугу розлучилася з чоловіком; знав, як з допомогою закоханого в неї Віктора, колишнього чоловікового охоронця, посадила мене, голого, до товарного вагона, відправляючи «у вічність». Лишилася тільки нерозгаданою роль проповідника, якого я зобразив на портреті як убивцю собак. Повернувшись до Густого Лугу, я дізнався, що наступного дня після того вечора, коли я поїхав з Любою, він зібрав свою паству і сказав, що закінчує проповідувати. Якщо вони хочуть, можуть обрати собі нового пастора. Якщо ні — то він розпускає свою громаду. Мирося розповідала мені, яка незвична тиша постала у залі після цих слів. Він і вийшов серед цієї тиші. Але не пішов геть, а лишився у Густому Лузі. Купив собі маленьку хатинку, випадково чи ні, але це була хата Гриця Бутмерака, столярує і мурує людям грубки. Мої спроби щось від нього вивідати ні до чого не привели. Він лише повторював свою колишню розповідь. Якийсь час я боявся, що наші люди вб’ють його, бо в містечку вже знали, на кого він схожий, але все обійшлося. Він старіє на очах і все більше накульгує. Зустрічаючись, ми вітаємося, як добрі знайомі. Але заговорити обоє боїмося і йдемо кожен своєю дорогою. Колишня його секта все меншає і меншає. Перестала туди ходити й Мирося. Вона несподівано вийшла заміж за свого далекого родича з Володимира, який приїхав до Густого Лугу приймаком. До речі, портрет уявного убивці собак так і не знайшовся, і Люба, звісно, не змогла пригадати, куди його поділа, чи куди його поділи за її наказом. Отож, єдине, що в мене лишилося, мій «Автопортрет, написаний вугіллям». Недавно він демонструвався на обласній виставці й несподівано отримав досить високу оцінку. Автор рецензії в обласній газеті писав, що я зумів передати трагічність не лише однієї творчої особистості, а й цілого покоління, а може, й більше — людей цілої епохи, в яких забрали чи намагалися забрати минуле і майбутнє. Я сумовито посміхався, коли читав ці рядки. Хоч щось у них було такого, що я не міг висловити — ані словами, ані фарбами. Хоч, може, й підсвідомо намагався. Чи тепер уявляю, що намагався.

Якось, ідучи в черговий раз додому, я зустрів колишнього проповідника. Ми привіталися. Він мав старе, стомлене обличчя. Але цього разу він не розминувся, а повернувся і пішов поруч. Якийсь час ми йшли мовчки.

Я б хотів його знову про дещо спитати, але не наважувався. Першим, однак, заговорив він.

— Пане вчителю, — сказав він тихо. — Ви замислювалися, навіщо цей світ створений?

— Очевидно, щоб на ньому жили люди, — механічно відповів я і вже тоді поглянув на чоловіка, котрий вніс стільки сум’яття в мою душу, а ще більше — в душі інших мешканців Густого Лугу.

Його очі, здавалося, щось шукають, але не на моєму обличчі, не в моїх очах, яких він уникав, навіть не десь за моєю спиною. Було таке враження (я здивувався і ледь-ледь здригнувся, коли про це подумав), що він намагається зробити так, аби я подивився на нього самого його ж очима. «Звідки таке враження?» — спитав я себе, але відповіді не отримав. Може, справді, цей чоловік володіє потаємною формою гіпнозу?

— Тоді задайте собі питання — а люди навіщо живуть? — сказав він.

«Агов, чоловіче, та чи не покинула тебе остаточно віра в Бога?» — подумав я.

— Як хто, — сказав натомість. — Залишити після себе слід. Домом, книгою, деревом чи ще чимось. Хоча, в основному, напевне, аби свій рід продовжити, виростити дітей, діждатися внуків, а тоді вже постати перед Господом.

— Але ж ви, здається, дітей не маєте?

В мені народилося гаряче бажання покинути цього чоловіка. Отак собі піти далі, навіть не попрощавшись. Я, проте, не рушив з місця і чогось чекав.

Ми стояли і мовчали — двоє дивних людей посеред густолугівської вулиці. Над нами пливли легкі хмаринки, шелестіли крони дерев ледь чутну віковічну мелодію. Люди з міста, яке пережило за свою довгу історію три незрозумілих масових убивства собак і хтозна скільки людських смертей і божевіль.

— У мене нема дітей і не знаю, чи будуть, — сказав зрештою я. — Та я не один такий. Не один, розумієте? Що мені ще вам сказати?

— Нічого, — відповів колишній проповідник. — Нічого, бо моє запитання вам не під силу. І мені не під силу відповідь на нього. Але я буду його задавати, сподіваючись на відповідь. Не вам одному. Я його й собі задаю. Часом і знаходжу відповідь. Але тільки до завтрашнього ранку.

— До завтрашнього ранку? — механічно перепитав я. — А далі?

— Далі? — Відповідь зникає, наче роса.

Те, що я десь бачив цього чоловіка, не давало мені спокою вже кілька тижнів.

І раптом я пригадав — де. На вокзалі в Сімферополі. Так, я повертався тоді з Криму, тоді, влітку. Юрба на вокзалі несла мене до дверей. І тут один з натовпу повернув голову. Це обличчя… Обличчя… Очі зустрілися з моїми. Я побачив біль і крик у них і якусь засторогу для себе.

Чоловік відвернувся, а я несподівано угледів, як він пливе над юрбою попід стелею. То було всього лиш миттєве видіння.

Потім я побачив його образ на ясені. Написав портрет. Але не згадав, чий то був портрет.

Портрет убивці собак.

Хто він, цей чоловік?