Я вчепився руками за підвіконник. Не від того, що справді перенісся уявою на ту яхту чи нічний корабель, а тому, що раптом, цієї миті, збагнув, як мені не хочеться покидати і це море, і пансіонат, Інгу, розривати ту невидиму шкаралупу, яка оточувала напівреальний світ, всередині якого я жив ці кілька тижнів. Спало на думку, що я відрікаюся від самого себе. То була химерна і неправдива думка, я її прогнав, боячись, що зачеплюся за неї, що вона стане моїм виправданням.

Я рвучко підвів голову, звільняючись і від думки-спокуси, й від видива, що неминуче мало з’явитися. Прикро лише, що я не бачу моря за вікном. Моря, до якого я ходив прощатися, це я тепер добре розумію. Десь там, за морем, далеко, була Туреччина, ще далі десятки екзотичних країн, які я колись так жагуче прагнув побачити. Як це давно було, наче не в моєму дитинстві.

Я раптом побачив себе маленьким. Зовсім маленьким. Скільки ж мені років — п’ять, чотири, шість? Я йду стежкою, а мене веде за руку незнайома тітка. І тут я підводжу голову, дивлюся на неї і впізнаю. Це ж Марія, тітка Марія, хазяйка вже старого художника Платона. Вона така, якою я її полишив у Густому Лузі. А я (це ж таки я) — маленький хлопчик, котрого вона тримає за руку.

— Тітонько Маріє, куди ми йдемо? — наважуюся спитати я.

Вона дивиться на мене і посміхається з легкою іронією і зверхністю.

— Тихо, цить, дурне хлопчисько, — гримає вона. — Ніхто не має знати, куди ми йдемо. Ніхто. Навіть ми самі.

— Як це? — дивуюся я.

— А так, — каже вона. — Ми покидаємо наше містечко назавжди. Он так, — показує вона кудись у далечину, — там, у лісі, я тебе покину, а сама піду далі. До далеких незвіданих країв.

— Ви мене покинете? — тремтячим голоском перепитую я.

— А чому б і ні? — Марія дивиться ще більш насмішкувато і зневажливо. — Чому б і ні? Хто ти такий, щоб я йшла далі з тобою?

— Я… я маленький хлопчик, — лепечу перелякано. — Не кидайте мене, тітонько. Я боюся сам серед лісу.

І тут я починаю рости. Знову я, той, хто виріс, йду поруч з Марією. Тільки тепер Марія молода, така, якою я вперше її побачив. Довга розкішна коса звисає аж до пояса. Я милуюся її поставою.

«Але хіба в неї була тоді така коса?» — запитую себе.

Отямлююся. До чого це видиво? Я ж зовсім не це прагнув побачити. Марія — моє минуле. І раптом з болем думаю, що Інга вже теж моє минуле. Чому? Навіщо? Хто послав ту дивну телеграму? І чому я так повірив у неї і готовий покоритися?

— Чому? — кажу я вголос.

Звичайно, я міг спробувати зникнути із пансіонату тихцем, поінформувавши лише чергову по корпусу і покоївку (ага, ще треба здати книжки до бібліотеки), міг спробувати уникнути зустрічі з Інгою, але я не хотів цього робити.

Тепер я не належав ні собі, ні їй. Нікому. Я був і думками, і душею далеко звідси. Не можу сказати, чи це Густий Луг, чи інша місцина. Я раптом збагнув, що радше я сидів би під тим самим старим розлогим ясеном у моєму місті, але відокремленим і від майдану, на якому він ріс, і від усього міста.

Треба було йти до Інги, викласти їй геть усе і про моє рішення, і про мене самого. Все ж я не пішов до її кімнати, а подався вниз, сподіваючись, що вона десь прогулюється по алеях довкола пансіонату чи по лісі. А може, йде доріжкою до моря.

Марне, химерне сподівання, як виявилося. Вдосталь наблукавшись, я повернувся до все ще моєї кімнати і став чекати. Сусіда не було із самого ранку, він поїхав зі своєю пасією до Ялти купляти квитки на черговий концерт якоїсь естрадної зірки, що завітала на Південний берег Криму. Отож, мені лишалося сидіти і ждати приходу Інги, що я й зробив.

Я таки дочекався цього візиту, вже аж перед самим обідом. Вона виглядала до біса спокусливо у білих штанятах, які внизу ледь-ледь спадали нижче колін, у нещільно зв’язаній рожевій кофтині, під якою явно не було ліфчика.

«Може, взяти її на прощання?» — подумав я, побачивши свою коханочку у всій її красі.

— Де ти вештаєшся цілий ранок? — докірливо спитала вона. — Я вже тричі до тебе приходила, стукала, а двері зачинені.

— Я ходив до моря, — відповів я майже безжурно.

— До моря? Такої погоди?

— А чом би й ні? Хтось на яхті навіть вийшов у море. Досі, напевне, бореться з хвилями.

— То міг би й мене взяти, — Інга трохи відкопилила нижню губу і стала схожою на ображену дитину.

— Я ходив прощатися з морем, — пояснив я і здивувався, як спокійно звучить мій голос.

Інга, яка стояла від мене зовсім близько, раптом так виразно запахла чимось незбагненно-терпким, наче пилок із квітки, перемішаний із застояною водою, до якої додали краплю спирту та ще якоїсь незнаної трави. Я подумав, було, що так може пахнути жінка, коли прийшла від чужого чоловіка, а сам запах таїть для мене загрозу.

— Прощатися? Як це розуміти?

Звуки її голосу, долітаючи до моїх вух, крижаніли на льоту.

Кімната наповнювалася терпкістю, вже не коктейлем, а цілим океаном запахів, і від них, здавалося, я от-от збожеволію.

Я спробував знайти слово, яке б знейтралізувало і ці запахи, і мої думки, і мій страх, але не зміг.

— Я від’їжджаю, Інго, — сказав я, не знайшовши потрібного слова.

— Але чому? Ти можеш пояснити?

Я простяг їй телеграму. Вона прочитала і здивовано поглянула на мене. Так здивовано, наче то була повістка, якою мене викликали на суд. Чи повідомляли про винесення вироку.

— І що це означає? Ти маєш щось розповісти мені?

— Саме так, — сказав я і взявся розповідати.

Я розповів Інзі, що із самого початку дурив їй голову. Що насправді я ніякий не відомий художник, я навіть не член цієї бісової Спілки художників.

— А хто ж ти?

— Доречне питання, — погодився я. — Ніхто. Вчитель малювання з провінційного містечка, яке навіть не є райцентром. Часом, правда, мазюкаю якісь пейзажі. Та їм гріш ціна в базарний день, як кажуть в народі, це я добре знаю і усвідомлюю. Хоча ліпше б не усвідомлював.

Я говорив довго, швидко, часом збиваючись. Намагався себе заспокоїти, та не виходило. Я зобразив себе підлим і підступним. Таким собі розпусником і звабником. Виливши на себе добряче відро помий, спинився. «Мабуть, досить», — подумав стомлено.

— Н-навіщо ти це розповідаєш? — зрештою озвалася — глухо, мовби здалеку, — Інга.

— А ти хотіла, щоб я від’їхав тихцем? — спитав я. — Просто невдалий роман і все? Я, бачиш, не зміг…

Вона промовчала трохи, а тоді я почув:

— Думаєш, я б тебе не покохала, аби знала відразу, хто ти є насправді?

— Не знаю, — відверто признався я. — А тепер, вибач, мені треба збиратися.

Я гадав, вона заплаче. Вона не заплакала. Стояла, на щось чекаючи, а може, й сподіваючись.

— Що ж, їдь, — сказала зрештою. — Їдь, якщо твої почуття для тебе нічого не важать. Якщо їх не було.

— Саме так — не було.

Я казав неправду. В цю хвилину я кохав її так, як ніколи, за ці дні, з того самого моменту, як народилися в мені почуття до цієї жінки.

Обличчя її побіліло, руки затрусилися. Потім обличчя перекосилося. Я гадав, що вона кинеться на мене, вдарить, абощо. Вона не кинулася.

— Як це підло, — прошептала вона і вибігла з кімнати.

Я завмер. Почув, як шумить ліс за вікном. Десь далеко кричали чайки. Мій слух, здається, загострився.

Через годину з валізою в руках я вийшов з пансіонату. Від покоївки, яка приймала ліжко і перевіряла, чи я, бува, чогось не повезу із собою — може, склянку чи простирадло — я почув історію про божевільну з маленького гірського сільця, котра щороку в грозу приходить до пансіонату і бігає по лісу чи навіть танцює і кричить.

— То, було, вона зникла на пару літ, вже стали забувати, а то знов з’явилася, — казала покоївка.

— П’ять літ, ага, десь літ зо п’ять, як вона ото витанцьовувала вночі серед грози, в нашої однієї санітарки стався викидень. Мала от-от іти в декрет, чергувала, а тут ця дурепа з’явилася. Санітарка була молода, новенька, про божевільну не знала. Щось із нею почало коїтися після отої ночі, щось недобре, сама, певне, з глузду з’їхала.