Віра Гарасимівна притуляє до лоба чотирикутний кусок білого мармуру й застигає. Камінь холодний, як безодня Японського моря. Жінка довго стоїть отак без руху. Мармур нагрівся, пізня ніч за вікном. Жовтіють і червоніють у відсунутих шухлядках мертві камені і блищать загадковим блиском, як очі утоплених…

Ранок застає Віру Гарасимівну в кабінеті чоловіка в глибокому кріслі. Чиїсь обережні кроки чує вона в коридорі. Хтось легко, боязко ступає, ледве риплять дощечки паркету.

— Хто там? — Їй самій здається свій голос чужим і порожнім після довгої безсонної ночі.

— Це я… Іра Котлова… Інга…

На Віру Гарасимівну дивляться сірі очі дівчини-підлітка. Її чітко окреслені губи пухнуть, але дівчина робить зусилля, щоб не заплакати, і страшенно зацікавлюється мінералами.

— Іра Котлова… Інга… — повторює жінка і ніяк не може пригадати, коли бачила і ці очі, і цей сміливий зліт тонких брів.

— Я друг вашого сина… Володі… — проказує тихо дівчина. — Ми з ним… були… такі друзі… такі друзі… Клас дарує вам квіти… Щоб поставити в його кімнаті.

Дівчина простягла букет. Зненацька її погляд спинився на фотографічній карточці Володі, яка стояла на письмовому столі. Любе юнацьке обличчя з ясним лобом, з трохи товстуватою нижньою губою дивилося з портрета на Інгу. Вона скам'яніла. В одну мить до болю яскраво промайнув спогад про останній перед розлукою вечір. Вона не знала, і ніхто, ніхто не знав, що ця розлука буде навіки.

Не в силах стриматись, Інга заридала. Ніжна рука Віри Гарасимівни тихо погладила її волосся.

— Плачте… Це нічого. Буде легше. А в мене вже немає сліз. Усі очі виплакала… а горе, горе зосталося в серці, його не виплачеш, не вискажеш нікому… Бо немає для цього таких слів…

Володя судорожно зітхнув і розплющив очі. Сліпуче сонце, здіймаючись з-за скель, припікало голову. Мокра одежа парувала. Але спина задубіла.

Володя підвівся і сів. Здивовано озирнувся навколо і вголос спитав:

— Живий?

Йому відповів недалекий шум прибою. Все враз пригадалось. Юнак мацав кожний свій м'яз. Буруни викинули його на берег, тайфун пройшов, але море ще й досі вирувало, і хвилі із злобним шипінням лизали піщану обмілину, докочуючись хлопцеві до ніг.

Він зіп'явся на ноги і, похитуючись, відійшов далі, його порятунок був у тому, що море викинуло його на цей пісок. Прибережне каміння було далеко ліворуч.

Другою думкою Володі була згадка про батька. Де він? Невже ніхто не врятувався з шлюпки?

За обмілиною берег здіймався крутими горбами, які біліли вапняковими урвищами. На скелях росли низенькі корячкуваті сосни, скарлючені бурями, схожі на потворних гномів.

Володя вирішив видертися на найвищу скелю і звідти оглянути землю, на яку він потрапив. Юнак був певний, що незабаром зустрінеться з людьми, які допоможуть йому, нагодують. Він розповість про страшну катастрофу з «Сибіряком», йому здавалося, що трагедія на морі не скінчилась і ще можна врятувати життя багатьом «сибіряківцям».

З великими труднощами Володя видерся на крутий горб. Хлопець дуже знесилів. Оступались ноги, осипалася глина й камінці, боліли подряпані руки.

З горба відкрився широкий краєвид навколо. Здивований юнак переконався, що потрапив на невеличкий скелястий острів. Каміння і гострі скелі оточували його навколо, і тільки у двох чи трьох місцях жовтіли обмілини, які вузенькими смужками вклинювалися в берег.

Найбільше ж здивувало Володю те, що вдалині він побачив новий берег. Довга смуга землі губилася аж за обрієм. До берега було кілька кілометрів, і Володя добре бачив ліси й скелі, якісь будівлі та низенький присадкуватий будиночок.

Зненацька шалена радість, що він врятувався від смерті, що він живий і навіть не поранений, сповнила всю істоту. Мов божевільний, Володя вигукнув щось дике й незрозуміле, схопив величезний камінь і пошпурив його вниз. Камінь стрімголов пострибав крутим узгір'ям, захоплюючи по дорозі інше каміння, докотився до берега, і в море вже посипався справжній кам'яний град.

Коли притишилася перша бурхлива радість, юнак почав обмірковувати своє становище. Насамперед треба обійти весь острів і уважно пошукати якихось слідів від «Сибіряка». Дуже можливо, що море викинуло ще когось — живого чи мертвого. Уявлялось, що десь у затишній бухточці, учепившись за уламок розбитої шлюпки, плаває батько, знесилюючись у безнадійних спробах видертися на стрімкий скелястий берег.

Та хоч який невеличкий був острів, але Володя незабаром упевнився, що за день обійти його навколо берегом дуже важко. Доводилося видиратися з скелі на скелю, а це виснажувало і без того стомленого хлопця. Інша річ, коли б був човен. Тоді можна було б об'їхати острів за дві-три години.

Володя знову подався на найвищий горб. Він скинув із себе білу сорочку і почав вимахувати нею над головою. Треба насамперед подати про себе звістку. Безумовно, з землі добре видно вершину горба на острові і постать людини, яка сигналізує.

Вкрай стомившись, Володя сів. Він відчув страшну самотність. Ніхто не відповів йому на сигнали. Пригрітий сонцем юнак підмостив кулаки під голову і незабаром заснув. Він, мабуть, спав довго, бо сонце вже схилилось на захід, коли хлопця розбудив жук, який лазив по обличчю.

Володю мучив голод. І справді, він давно не їв. З кожною хвилиною все дужче й дужче смоктало в шлунку.

Юнак помацав у кишенях. Нічого їстівного він не знайшов, але в одній кишені нашкрябав купку трояндових пелюсток. Володя згадав, що це та троянда, яку подарувала йому Інга в останній вечір перед розлукою.

Пелюстки були вогкі і зів'ялі, скручені, вони втратили навіть свій колір. Спогади навіяли смуток і жаль. «Інго, що ти скажеш, коли довідаєшся про все?»

Але спогади ніяк не могли задовольнити голод. Він дедалі ставав нестерпніший. Вітер підхопив пелюстки і розвіяв їх. Володя спустився вниз.

Лютий тайфун сколихнув морську глибінь і викинув на берег химерних мешканців моря. На обмілині поблискував сірий холодець невеличкого спрута, танули на сонці кілька блакитно-червоних медуз. Зеленкуватий краб, схожий на гігантського павука, поспішав до моря. Він повз кумедно, боком, але досить швидко. Володя схопив камінь і розбив краба. Та хоч як мучив голод, юнак не наважився їсти сире м'ясо. Від краба тхнуло водоростями, морем і ще чимсь неприємним, гидким.

Юнак ломачкою розрив велику купу молюсків і водоростей, але нічого для їжі не знайшов. Інша річ, коли б були сірники! Можна було б спекти краба, та й молюски, певно, придатні на обід.

До голоду долучилася спрага. Володя знайшов соковите зелене листя. Воно нагадувало на смак капусту і росло у вибалочку під урвищами. Юнак жував його, листя хрумтіло на зубах, сік сповнював рот. Але це мало вгамовувало спрагу.

Вже пізно ввечері, обходячи острів, Володя знайшов печеру. Це був невеличкий грот, зовсім сухий усередині. Хлопець зрадів цій знахідці. Невідомо, скільки часу доведеться жити на острівці робінзоном, а в цій же частині моря, мабуть, дуже часто трапляються страшні бурі із зливами. Отже, печера буде чудовим захистком.

Володя вирішив, що тут має бути його житло. Він приніс два оберемки сухих водоростей і постелив собі постіль. Знесилений цілоденним лазінням по скелях, юнак хутко заснув.

Прокинувся він уночі від якогось незвичайного звуку, схожого на стогін. Сперся на лікоть і прислухався.

Ні, навколо тиша. В печері темно й затишно. Пахнуть сухі водорості. Голод черв'яком заворушився під серцем. Краще знову заснути, тоді не відчуватимеш голоду.

Володя вже повернувся був на бік, коли знову долинув до нього протяжний жалісний звук. Хлопець зірвався на ноги. Десь зовсім недалеко стогнала людина.