Давався взнаки голод. Юнак помітив, як з дупла дерева вилетів птах, дуже схожий на дятла. Майнула думка, чи не можна знайти пташине кубло? І справді, в дуплі лежало четверо білих яєць. Вони були з маленькими зародками, але Володя жадібно випив їх усі четверо.

Трохи згодом юнак знайшов ще одно гніздо з яєчками. Воно було низенько, просто на гілці. Хлопець випив яйця і відчув, що голод угамувався.

Володя пробирався через тайгу. Але незабаром усе частіше почав траплятися вітролом. Купи звалених бурею дерев перетинали путь, величезні стовбури ялин та смерек, перекручене гілля, наче підкошене смертельною косою, спліталося в дикому хаосі.

Місцями не було ніякої змоги перейти такий вітролом, і доводилось його обминати.

Цілий день ішов Володя, тримаючи курс на північ. Він згадував усе, що знав, як визначити без компаса напрямок. Він уважно розглядав віття дерев, мох на стовбурах. На південному боці віття має бути густіше, ніж па північному, а мох, навпаки, любить тінь і вкриває північний бік стовбура.

Спочатку орієнтуватися за цими ознаками було важко. Здавалося, що мох росте скрізь, що віття однаково густе з обох боків. Але згодом Володя навчився помічати різницю, він шукав поодинокі дерева на галявинах і бачив, що справді з одного боку гілля пишніше й довше.

Третю ніч на волі Володя провів серед вітролому, знайшов зручне місце між двома зваленими модринами. Вночі він чув нявчання рисі і десь далеко ведмежий рев. Юнак прокинувся від цих звуків, і хоч був дуже стомлений, але заснути вже не міг до ранку. Кожне шарудіння змушувало насторожуватись і міцніше стискувати сучкувату важку ломаку, яку виламав собі хлопець.

Вранці, коли ще навіть гаразд не розвиднілось, Володя почув людські голоси. З ляком схопився він з свого дерев'яного ложа.

У юнака майнула думка про погоню. Обережно визирнув він з-за поваленого стовбура. Вранішню тишу іноді порушував стукіт дятла чи крик невідомого птаха. Пурхала синиця, яка невідомо звідки взялася в цій глушині. Вона заклопотано оглядала кору дерев і, побачивши Володю, раптом наче застигла здивовано, потім з коротким писком метнулася в хащу і зникла.

Ніщо не виказувало присутності людини. Проте юнак був певний, що хвилину тому справді чув людські голоси. Можливо, це була погоня.

Однак незабаром Володя заспокоївся. Цілком ясно, що контррозвідники не шукатимуть його в тайзі, бо це неможлива річ. Можна пройти за два кроки від людини і не помітити її.

Звичайно, в такому випадку може допомогти собака-шукач. Але чи довго вона триматиме слід? Володя стільки разів перебродив неглибокі озерця, ішов купинами через болота, що давно вже замів за собою всі сліди.

Безперечно, його шукатимуть не в тайзі, а в тайгових селищах поблизу кордону. Інаба Куронума, напевне, вжив уже найпильніших заходів, щоб не пропустити втікача через кордон.

Володя вирішив негайно йти далі на північ. Будь-що-будь, а він перейде прикордонну лінію. Він мусить це зробити, бо в полоні в японських самураїв залишився батько, який чекає визволення.

Цю прикордонну лінію Володя уявляв собі досить неясно. Він міг раптом опинитись у смузі кордону, навіть не знаючи цього. Юнакові загрожувала несподівана зустріч з японським прикордонним патрулем.

Володя йшов тепер з великою обережністю. Хто знає, може він уже в прикордонній смузі?

Зненацька хлопець спинився. Зовсім недалеко він почув звук, який змусив його серце швидко застукати. Юнак сховався за стовбур модрини і став визирати звідти сторожко й злякано…

Звук повторився… Це був брязкіт заліза. Потім зашипіла пара і почулися вигуки людей.

У тайзі йшла робота. Можливо, що це прокладали залізницю або будували нафтові вишки.

Володя стрімголов зірвався з місця і кинувся бігти в протилежний бік.

Він намагався бігти якомога безшумно, раз у раз озираючись і ловлячи вухом голос і далекий гамір. І вперше спало на думку Володі, що за три доби він пройшов, мабуть, зовсім небагато, і можливо, що пан Інаба Куронума з жандармами зовсім не так далеко, як він сподівався.

Щось дзвякнуло під ногою. Володя нахилився і з великою тривогою, не вірячи своїм очам, вдивлявся в блискучу річ із звичайної бляхи. Це була банка, порожня банка з-під консервів.

«Консерви? В тайзі?»

Володя крутив банку в руках, розглядаючи наліплену на неї етикетку японської консервної фабрики. Паперова етикетка була цілісінька, а бляха ніде навіть не поіржавіла. Значить, люди тут були недавно, зовсім недавно…

Юнак відчув небезпеку, далеко страшнішу за зустріч з дикими звірами. Що — звірі! Тут можна було сподіватися зустрічі з Лихолєтовим!

Юнак насторожено озирався. Кожну мить міг з'явитися ворог. Володя йшов, ховаючись за стовбурами дерев. Було таке враження, що юнак уже оточений і в який би він бік не подався, всюди потрапить на засідку.

Незабаром Володя почув щось схоже на сумовиту, одноманітну пісню. Вдалині майнула широка просіка.

Визираючи з-за стовбура, Володя побачив групу людей. Один з них виводив нескладний мотив, і тоді всі враз підіймали вгору кирки і били землю. Це було дуже схоже на російську «Дубинушку».

Робітники будували в тайзі дорогу. Певно, це мала бути вузькоколійка до лісорозробок або до нафтового промислу. Спини вилискували на сонці; здіймались і падали кирки.

Володя подався праворуч, щоб обійти галявину. Він перейшов лінію недобудованої ще вузькоколійки і знову взяв напрямок на північ, йому спало на думку, що дорогу, можлива річ, прокладали до кордону і що, мабуть, почалася вже прикордонна смуга.

Він ішов довго. В голові снувалися думки про кордон, який треба перейти обов'язково вночі.

Головне, щоб не впійматися, щоб знову не потрапити п руки японської контррозвідки. Головне — виконати батькове доручення, перейти кордон!

Замислившись, продирався Володя крізь гущавину І віч-на-віч зустрівся з людиною в сірій сорочці і в брудних сірих штанях.

Невідомий був узутий в дерев'яні черевики — гета. З-під коротких штанів визирали голі ноги, аж чорні від бруду. В руках у нього бовталося невеличке відерце з білою фарбою і квач.

Чорні очі невідомого з цікавістю оглядали Володю. Якусь мить обидва мовчали, вивчаючи один одного. Володя зрозумів, що це був японський робітник. Сизоокий, засмаглий і простоволосий, стояв він перед юнаком, мабуть, і сам збентежений з несподіваної зустрічі.

— Здрастуйте! — перший привітався японською мовою Володя.

Японець чомусь швидко озирнувся навколо і вже потім відповів на привітання.

— Хто ти? — спитав він у юнака. — Ти росіянин?

Володя мовчав. Робітник, певне, помітив, що юнак зніяковів. Він підійшов ближче, зазирнув Володі знизу в очі і пошепки сказав:

— Я знаю, хто ти.

Володя швидко глянув на японця.

— Я знаю, — провадив той далі. — Вчора на лісорозробки приїздив поліцай і всіх нас питав, чи не бачили ми молодого росіянина… злочинця, який утік з тюрми… Ні, ні, я знаю. Він говорив про тебе…

Володя бачив, що брехати немає ніякої рації. Навпаки, тут треба казати правду. Коли японець захоче його виказати — ніщо не допоможе.

— Так. Я з Радянського Союзу, — сказав юнак.

Японець пильно глянув на Володю.

— Я думав, що ти — з білих. Я не знав, що ти з Радянського Союзу!

На його обличчі ясно позначились тепер і радість і велика тривога. Він глянув на ноги юнака, на його стоптані вкрай черевики, з яких визирали подряпані, скривавлені пальці, на подертий одяг і клацнув язиком.

— Кепська справа, — сказав він. — Ти далеко не втечеш. Ти, мабуть, і голодний?

Володя розумів кожне його слово.

— Так, я голодний, — відповів.

Тоді японець ще раз пильно озирнувся на всі боки і подав Володі знак іти за ним.