Фудзіта вклонився і вказав на Володю.

— Ось та молода людина, про яку я говорив вам, пане професор.

Аюгава притулив рупором до вуха долоню — він недочував. А через те що офіцер далі нічого не казав, надів окуляри і пильно й довго дивився на Володю, вивчаючи його, наче якусь небачену істоту.

Певно огляд задовольнив дідугана. Він швидко закивав головою і, кутаючись у дотеро, показав Володі на крісло. Юнак сів, а Фудзіта, попросивши пробачення і шаркнувши ногами, вийшов.

Аюгава потягся до розгорненої книжки і почав читати, не звертаючи далі ніякої уваги на Володю. Світло від лампи затіненої абажуром, падало на нижню половину обличчя професора, лишаючи лоб, очі й півноса в тіні. Але це не заважало юнакові добре роздивитися дідугана.

І чим більше спостерігав його Володя, за читанням, тим настирливіше з'являлась думка, що Аюгава страшенно скидається обличчям на стару бабу. Ось він поворушив верхньою голою губою з борозенками дрібних зморщок, наче відганяючи муху. Ось він почухав п'ятірнею за вухом. Ось підпер підборіддя долонею…

Кожний цей рух нагадував Володі старих ойроток або тунгузок, і юнак зовсім не здивувався, коли професор відклав нарешті книжку набік і заговорив зовсім баб'ячим, пискливим голосом.

Несподіваним було лише те, що Аюгава звернувся до Володі чистою російською мовою:

— Петро Хабаров? Так, здається, юначе, тебе звати? І твій батько загинув на кордоні?

— Так.

Аюгава ворухнув губами, в його очицях майнув якийсь незрозумілий вираз. Він поринув у спогади.

— Тридцять чотири роки тому, — сказав він, — мені не раз доводилось переходити через японо-російський кордон. Перед тим я три роки вивчав російську мову. І вивчаю й зараз. Я готовий хоч зараз знову…

— Перейти кордон?

Аюгава пильно подивився на Володю.

— Ти знаєш, юначе, що звідси нікого не випускають?

— Чув. Але не зовсім розумію, в чому річ.

— Звичайно, мене, наприклад, коли б я схотів, випустять. Але ж я відомий учений. Про мої досліди тут не повинна знати жодна людина. Про це дуже пильно, будь певний, дбає генеральний штаб армії. Завтра вранці ти допомагатимеш мені в лабораторії. А зараз — спати. Постели мені.

— Я повинен вам стелити?

— Швидше, — писнув Аюгава, підводячись з-за столу. — Ходімо, я покажу, як це робиться.

У сусідній кімнаті під стіною лежав на циновках матрац — футон, набитий бавовною. Вкривався професор теплою ватяною ковдрою, а зверху клав ще своє кімоно-дотеро.

— Я родом з півдня, — пояснив він. — Мені тут завжди холодно. Моя кров не гріє мене.

Його баб'яче голе обличчя, здавалося Володі, аж посиніло, наче з морозу. Коли він показав, як треба стелитися, його чіпкі руки метнулись до вікон і завісили їх товстими шторами. Потім Аюгава повернувся в свій кабінет до письмового стола і натиснув кнопку. Прийшов Фудзіта.

— Він придатний, — сказав Аюгава. — Однаково мені вже набридло просити вас.

— Маю сміливість знову і знову довести до вашого відома мою думку, що не буде чудовий помічник, бо я ніколи не помилявся в людях.

— Можна йти, — махнув рукою Аюгава.

Фудзіта знову повів Володю знайомим коридором. Вартові чемно розступилися перед комендантом.

Спустившися на перший поверх, Фудзіта почав обережно сходити крутою драбинкою вниз, у підвал.

— Тримайтеся за поруччя, — попередив він, — бо мені болюча навіть думка, що ви можете впасти і в кращому випадку ушкодити ніс, у гіршому, чого я навіть у думці, смію запевнити, боюсь припустити, — зламати ногу.

Комірчина, куди комендант привів Володю, була тісна й задушлива. Електрична лампочка спускалася зі стелі. Вгорі, нарівні з подвір'ям, виступав квадрат невеликого вікна. Тут, мабуть, і вдень було напівтемно. Під стіною лежали матрац і подушка.

— Це ваша кімната, — сказав Фудзіта. — Тут ви житимете. Власне — спатимете. Весь ваш час забиратиме лабораторія. Але спочатку я маю звернутися до вас з великим проханням з приводу однієї дрібнички, заради якої я навіть не насмілився б турбувати вас, коли б цього не вимагала інструкція, яка передбачає багато дечого, що нам з вами, безумовно, здається не зовсім зрозумілим. Прошу, будь ласка, дайте підписку.

— Яку підписку?

— О, кажу ж, що тільки інструкція змушує мене турбувати вас. Підписку, що навіть тут, у межах лабораторії, ви нікому не скажете жодного слова про те, що тут побачите й почуєте.

Володя повільно взяв у Фудзіти автоматичну ручку, уважно прочитав заздалегідь приготовлений текст і поставив під ним підпис: Петро Хабаров.

Коли Фудзіта пішов, Володя ліг на матрац і спробував заснути. Не спалося. За стіною чути було одноманітний гул. Юнак подумав, що то працює динамомашина.

У комірчині стояла задуха. Матрац довелося відтягти від стіни, бо вона була гаряча.

«Сюди б посадити пана професора! — подумав юнак. — Нагрівся б»

Володя підійшов до дверцят і відчинив їх. Просто перед собою побачив драбинку, яка вела нагору, а ліворуч — ще одні дверцята, над якими ледве блимала електрична лампочка.

Володя прислухався. Саме за цими дверцятами чути було той одноманітний гул, що долітав у комірчину.

Якусь мить юнак стояв у нерішучості, і потім сіпнув дверцята до себе. Вони розчинились, і Володя опинився у великому підвальному залі серед гудіння й сичання пари. Освітлені рожевими спалахами перед топками могутніх казанів поралися робітники в шкіряних фартухах. Чорною широкою биндою біг ремінний шків повітродувки. Клацали дверцята топок: дві вагонетки, гуркочучи коліщатами, раз у раз підвозили дрова; шипіла, свистіла, сичала пара; десь зовсім близько булькала і клекотіла вода…

Володя стояв збентежений. Він не сподівався побачити таке видовище. На юнака ніхто не звертав уваги. Він підійшов до робітника і запитав, навіщо топлять казани. Адже надворі літо.

— Хіба ти не знаєш. — блиснув робітник білими зубами, — що пара потрібна для лабораторії?

Далі Володя нічого не розпитував. Він обійшов навколо все приміщення, ледве не потрапивши під коліщата вагонетки.

«Пара для засекреченої лабораторії, про яку піклується японський генеральний штаб», подумав Володя.

Від цієї думки стало тоскно й тривожно на серці. Тікати треба звідси якнайшвидше. Володя добре запам'ятав слова коменданта, що його, Володю, ще перевірятиме поліція. Звичайно, це має бути жандармерія — найлютіша з усіх видів японської поліції.

Тікати? Легко сказати! Перед очима Володі постав височезний паркан, два ряди колючої огорожі з дроту, крізь який, певно, пропущено електричний струм, і вартові.

Захотілося зараз же в комірчину, щоб лягти і на самоті ще і ще раз добре обміркувати своє становище.

Володя відчинив перші, на які потрапив, двері. Спочатку він навіть не помітив, що заблудився. Юнак опинився в коридорі з кам'яною підлогою.

Щось глухо заричало. За два кроки перед Володею стояв величезний рудий дог, заступаючи дорогу. Шерсть на спині пса наїжилась, він вишкірив білі ікла.

Юнак злякано позадкував і в цю мить почув дивний горловий вигук:

— Гохан! Гохан!

Враз згадався напад собаки в тайзі, біля колючої огорожі.

— Гохан! — мимоволі вирвалось у Володі.

Він побачив велетенського зросту косооку людину з револьвером на боці. Косоокий мукав і мекав, допомагаючи собі руками. Він був німий, але вмів вимовляти одне єдине слово «Гохан», яке кілька разів повторив, кличучи собаку.

Володя поклав руку на серце і вклонився. Японець велетень зробив у відповідь такий же рух. Гохан відійшов і ліг, поклавши морду на лапи, весь час насторожено не зводячи очей з Володі.

— Що ви тут робите? — запитав юнак.

Було видно, що японець зрозумів запитання. Він озирнувся, потім похитав головою, поклавши собі палець на губи. Можна було подумати, що він повідомляє таким чином про свою німоту, але Володя зрозумів правильно: «мені заборонено відповідати».