— Цікаво, — спокійно відповів Володя. — Але мені здається, що він далеко не втече.

— Чому ти так думаєш, юначе?

— Я покладаю надію на жандармів.

Володя казав чистісіньку правду. Він справді покладав тверду надію на те, що йому пощастить обдурити японських жандармів.

У юнака не було ніякого сумніву, що в газеті мова йшла про нього. Це його називали злочинцем і шпигуном. Він подумав:

«А, все ж таки самураї цінують мою голову досить дешево».

Потім спало на думку, що така сума — триста ієн — для японського робітника, приміром для дроворуба, має здатися величезною. Згадався Окума. Чи виказав би він, коли б йому запропонували стільки грошей?

«Ні, ніколи!» майже вголос подумав Володя.

Проте юнак помилявся, коли гадав, що японські жандарми занадто довірливі люди. Повернувшись від Аюгави в свою комірчину, Володя переконався, що тут був трус. Власне кажучи, все було на місці, ніякого розгардіяшу. Але деякі дрібниці вказували па те, що хтось цікавився Володиною постіллю.

Ще перед цим Володю не залишало неприємне й настирливе почуття, що за ним весь час невідступно стежать чиїсь очі. Одного разу було навіть так, що, озирнувшись, юнак помітив у напівтемному коридорі сіру тінь, яка метнулася в найближчі. двері.

Замітка в газеті і трус збентежили Володю.

Треба було за всяку ціну прискорити втечу.

Наступного ранку юнак пішов у лабораторію. Важкий дух різноманітних речовин та розчинів наповнював повітря.

Як завжди, Володя подавав Аюгаві банки, пляшки, рушник витирати руки, сушив посуд, підігрівав розчини, вимірював температуру сумішей. Сьогодні, як ніколи, він почував себе невільником, змушеним слугувати ненависному господареві.

Увійшов Фудзіта і нахилився до Аюгави.

— О якій годині призначити дослід?

— О восьмій вечора, — буркнув професор. — Чи буде хтось з начальства?

— Дуже можливо, пане професор! — вклонився Фудзіта. — Як накажете підготувати… ну… особу, яка матиме честь скуштувати сьогодні газу?

Володя відчув, що він блідне.

«Особу? Що це означає? Людину? Живу людину? Ні, це жарт, це неможливо!..»

Коли Фудзіта вийшов, діставши розпорядження не давати «особі» води, Володя з байдужим виглядом запитав:

— Отже, сьогодні ще один дослід?

Аюгава мовчав.

— Чи дозволите мені, пане професор, бути присутнім на…

Дідуган раптом рвучко повернувся до Володі, чіпкими пальцями зірвав з свого перенісся окуляри і, трусячи ними в повітрі, крикнув:

— Ні! Не смій про це просити! Чуєш?

Потім, наче сам здивувавшися з своєї запальності, Аюгава вже тихо промовив:

— Сьогодні особливі досліди… на яких можуть бути присутні тільки професори, юначе.

Страшний здогад повільно перетворювався у певність. Володя запитав:

— Пан Фудзіта вжив такий вислів, як «особа». Це переважне стосується до людини… Отже…

Аюгава раптом знову спалахнув:

— «Особа»! Це не твоя справа, юначе! «Особа» може бути тяжким політичним злочинцем, засудженим до смерті, якому байдуже, якою смертю він…

Професор схаменувся. Він сказав занадто багато. Він пильно глянув у вічі Володі. Але той зробив байдужий вигляд, який говорив: «Ця справа дійсно мене не обходить і зовсім мене не цікавить».

Це коштувало великого зусилля — ота удавана байдужість, той зовнішній спокій. Юнак почував, як бурхливо стукає у виски важка кров, як побігли від нервового зворушення мурашки по спині, як дрібно затремтіли ноги.

Володя залишався в лабораторії ще з півгодини, а тоді попросив у професора дозволу на кілька хвилин вийти.

Юнак побіг до Лі Фуна. Треба негайно, в цю ж хвилину, довідатись, якого «політичного злочинця» поставлено його вартувати!

Володя здивовано зупинився. Залізні двері були відчинені навстіж, і Лі Фуна біля них не було.

Зненацька почув звуки глухих ударів. Розітнулись надривні зойки й стогін катованого.

Володя рвонувся вперед. Підвал освітлювала електрична лампочка. Ні, це не підвал, це була глуха земляна могила. На кам'яній підлозі лежала маленька постать людини, яку бив кулаками Лі Фун. Тут же стояв Гохан і гарчав.

— Лі Фун! Лі Фун! — несамовито гукнув Володя.

Вартовий хутко глянув на нього, і юнак побачив обличчя з косими очима, перекривлене від люті. Повільно велетень випростав спину. За мить він посміхнувся і вже без гніву штовхнув ногою в'язня.

— Лі Фун! За віщо ти його? За віщо? А коли б тебе так?

В'язень звівся на ноги. Це був маленький, худий, як тріска, японець. Він побачив Володю, і його очі заблищали.

— Урусі? Совєто урусі? — несподівано вигукнув він.

— Хагімура! — мимохіть зірвалось у Володі.

В ту ж мить юнак знаками показав, щоб Хагімура мовчав. В'язень, сам того не бажаючи, міг підвести Володю під велику небезпеку.

Лі Фун здивовано дивився то на Хагімуру, то на юнака. Потім сердито потягся однією рукою до револьвера, а другою відштовхнув Володю подалі і хряпнув дверима. Замкнув замок і ключ поклав собі в кишеню.

Володя був сам не свій. Так ось хто таємничий в'язень! Хагімура! Маленький японський солдат, який замірився на офіцера багнетом!

Військовий суд засудив Хагімуру, певно, до страти, і його надіслано до секретної хімічної лабораторії замість експериментального кроля. Засуджений навіть не знав, яка доля чекає його.

Володя кинувся в лабораторію. Тільки через годину йому пощастило винести звідти в глибокій кишені штанів пляшку з спиртом.

Юнак повернувся до Лі Фуна. Велетень-вартовий цього разу дуже підозріло подивився на Володю. Але хлопчина швидко сунув йому в руку пляшку. Лі Фун довго бовтав її, чомусь не зважуючись пити. У нього, мабуть, не виходила з голови думка, що в'язень і цей юнак, який тільки що приніс йому вогняну воду, знають один одного. Чи не краще зараз же покликати Фудзіту?

Але пляшка вабила, притягала до себе всю істоту Лі Фуна. Жадібні вогники жевріли в його очах.

Нарешті бажання перемогло. Востаннє глянув вартовий на Володю і повільно підніс пляшку до губ. Володя схопив його за рукав і хутко проказав:

— Не всю! Не всю! Ковтни двічі. Залиш мені… Я теж питиму… Я питиму…

Він зробив вигляд, що хоче забрати пляшку в Лі Фуна.

Вартовий смикнув руку, посварився кулаком і почав пити. Спирт булькав, Лі Фун відривався од пляшки, хрипів, спльовував і нарешті розбив пляшку об стіну.

Його очі налилися кров'ю, губи посиніли. Він схопився за кобуру, розстебнув її і хотів витягти револьвер…

Це була критична хвилина. Коли б хтось нагодився, все б загинуло.

Лі Фун незабаром звалився на долівку. Володя почекав ще трохи і легко витяг у нього револьвер з кобури.

Лі Фун лежав, мов колода, щось бурмочучи й здригаючись усім тілом. Він уже нічого не розумів.

На одну мить Володя завагався. Тікати негайно, тікати, не затримуючись! Але він нахилився над Лі Фуном і дістав у нього з кишені ключ.

Руки трусились, і ключ не потрапляв у замок.

Нарешті двері відчинились. Вони зарипіли, і Володі здалося, що по його нервах провели тупою пилкою… Хагімура спочатку, не зрозумів, у чому річ.

— Треба тікати! — сказав Володя, — Тікати!

В'язень враз метнув навколо очима. Побачив на долівці Лі Фуна й Гохана, який стояв, повискуючи, над вартовим.

— Не відставай од мене! — наказав Володя.

Він пішов уперед, заховавши револьвер за пазуху. Так він ішов, переборюючи непереможне бажання бігти, бігти стрімголов!

Без перешкод утікачі пройшли мимо дверей віварія і вийшли на подвір'я. Перша половина Володиного плану втечі вдалася якнайкраще. І хоч попереду було найважче, Володя здивовано спостеріг, що він зробився тепер цілком спокійним. Усі думки були ясні й гострі, кожний крок, кожний рух точний і твердий.

Зненацька ззаду щось глухо заричало. Ще не озираючись, Володя вже знав, що це — Гохан. Пес стояв за два кроки ї скалив на Хагімуру зуби.

— Гохан! — прошепотів Володя. — Гохан! Негайно — назад!

Пес наїжив шерсть і заричав ще голосніше. Дивлячись просто у вічі собаці, Володя безперестану повторював: