У скверику перед «моїм» будинком ми зупинилися — на ставала мить прощання‚ і в густій сутіні я бачив лише її білі губи‚ я прихилився до них своїми і відчув‚ що вони холодні‚ як крига‚ напевно, такі губи були в отієї жінки‚ що я бачив сьогодні‚ але Сана була живою‚ і я відчув на своїх губах її теплі сльози‚ так плаче дерево‚ знемагаючи від весняного соку‚ та раптом вона зайшлася у нестримному риданні‚ — Сано‚ Сано‚ — я обняв її‚ я взяв її голову у свої долоні і‚ як пес‚ злизував сльози з її обличчя‚ солодкі‚ мов кленовий сік‚ сльози. Сана здригалася‚ її душа намагалась вирватися із цієї тілесної оболонки‚ бо там‚ де в одному тілі оселяються жага і чернеча обітниця‚ починається божевілля.

Це справді було божевілля‚ бо вона пішла в один бік‚ а я — у другий‚ пішов тією стежкою‚ якою ступав суботній чоловік. Я не бачив його слідів‚ однак відчував їх своїми ступнями‚ і мені здавалося‚ що земля з усіх сил тисне на мої підошви‚ так ніби не вона мене тримає‚ а я її.

І все-таки мені далеко було до вищої математики: виявляється‚ я безнадійно відстав од життя‚ а в деяких питаннях так і не пішов далі таблички множення. Хоч запитай мене‚ скільки буде‚ скажімо‚ дев’ять на вісім‚ то я — щоб отак відразу — не скажу.

Панічно уникаю будь якої техніки‚ окрім своєї попелюшки‚ принципово цураюся всіх отих ксероксів‚ пейджерів (Сокирко хотів мені його нав’язати)‚ терпіти не можу мобільних телефонів‚ і коли бачу на вулиці голомозого чоловіка зі слухавкою біля вуха‚ то мені здається‚ що він придурюється. А що вже казати про комп’ютер‚ коли я навіть друкарської машинки боявся і завжди покладався на самописку. Розумію‚ що хвалитися тут нема чим‚ той же мобільний мені пригодився б у тринадцятій квартирі‚ але я веду мову до того‚ що яка ж‚ виявляється‚ добра штука оцей комп’ютер‚ особливо якщо він стоїть не в залі розваг‚ а в органах внутрішніх справ. Вам потрібен Ярчук? Як ви кажете — Саватій?

Ні‚ ви‚ мабуть‚ жартуєте‚ бо в Києві такого немає. Ярчуки є‚ але не Саватії. Може‚ той‚ про кого ви питаєте‚ живе не в Києві?

Тоді передзвоніть пізніше. Звертайтеся коли що‚ ми любимо вашу газету і завжди дамо вичерпну інформацію.

Ну ні‚ панове‚ це ви вже загнули‚ комп’ютер — добра штука‚ але жоден із них не скаже‚ де полюбляв рибалити художник Остапчук‚ з якої річки виловлені оті окуні‚ що на них жаріють червоні смуги‚ витиснуті зі шприца. Тому‚ панове‚ я знову мушу іти до Чоломбитька в майстерню і‚ даруйте за тавтологію‚ бити йому чолом.

Проте Чоломбитько‚ здається‚ знав лише дві українські річки — Дніпро і Десну. Він не мав уявлення‚ де міг рибалити Остапчук‚ і взагалі дратувався з таких запитань‚ адже востаннє‚ коли він бачив Олеся‚ той казав лише про якусь поїздку‚ конкретно про риболовлю не йшлося‚ бо‚ вибираючись рибалити на лід‚ — нарешті блиснув знаннями Чоломбитько‚ — зодягають кожуха і биті валянки.

— Саме так‚ — сказав я. — І йдуть не на ніч.

— Ночами взимку не рибалять.

— Ти правильно мислиш‚ — заохотив я Чоломбитька. — Якщо не йдуть кидатися в ополонку.

Він вражено подивився на мене.

— Вибач‚ Петре‚ але все підказує‚ що Остапчук таки справді кудись поїхав. Я до того‚ щоб ти відчинив його майстерню.

— Це нічого не дасть. Він повернеться.

— Петре‚ ти сам казав про цикуту.

Чоломбитько вагався.

— Що ти чухаєшся‚ хай тобі чорт! — підвищив я голос. — Ти сам давно повинен його шукати чи бодай подзвонити в міліцію.

Невже ти думаєш‚ що чоловік може висидіти півроку над ополонкою?

— Ти не знаєш творчих людей‚ — огризнувся Чоломбитько. — Може‚ Олесь взагалі не брав вудки в руки. Може‚ зимова риболовля для нього — це так‚ просто враження… стан душі…

Він міг десь заїхати хтозна й куди‚ — сказав Чоломбитько‚ але все таки поліз за шафу і дістав ключ.

— Звідки він родом? — спитав я‚ коли ми спиналися східцями вгору.

— Я ж казав‚ із дитбудинку.

— Петре‚ дитбудинки є в Одесі і в Барбадосі.

— Не знаю. Але він східняк‚ це точно. Мова у нього східна.

Чоломбитько відімкнув майстерню‚ на мене знов повіяло смутком сухих дерев‚ вижухлої трави і порожніх пташиних гнізд. І може‚ через те‚ що стільки вже передумав про зимового рибалку‚ — повіяло чимось потойбічним.

Я став оглядати майстерню‚ так‚ зверху‚ вийшов на кухоньку — скрізь охайно прибрано‚ не було того розгардіяшу чи брудного посуду‚ що часто бачиш у холостяцьких помешканнях‚ то більше в майстернях‚ але це знов таки наштовхувало на думку‚ що господар десь вибирався на довший час і не хотів залишати безладу.

Чоломбитько‚ як понятий‚ сновигав услід за мною‚ і‚ коли я відчиняв якісь дверцята чи шухлядку‚ смикався й морщився‚ наче його штрикали в одне місце. На жаль‚ ніде не було ніяких цікавих паперів‚ бодай листів чи конвертів з адресами‚ ніяких тобі записок чи ще чогось такого‚ щоб зачепилося око. Власне‚ усе це нагадувало‚ як я вперше оглядав квартиру‚ де тепер жив‚ і також не міг натрапити на щось суттєве. Та що може бути в майстерні художника суттєвішим за його роботи? Я став перебирати одну по одній картини‚ вишикувані рядком‚ кожне полотно оглядав зі зворотного боку‚ де часом художники позначають назви‚ дати‚ проте Остапчук такої звички не мав‚ не ставив навіть свого криптоніма в нижньому правому куті картини.

Я знову пішов нишпорити поличками і таки дістав теку‚ яка давно мені муляла‚ хоч знав‚ що зараз Чоломбитько почне стогнати‚ і він таки застогнав:

— Ради Бога‚ я тебе прошу…

Але я вже розв’язав теку. Тут були переважно замальовки олівцем‚ пастельні шкіци‚ кілька акварелей‚ проте здавалося‚ належали вони руці іншого художника. Чоломбитько теж підійшов ближче і став розглядати малюнки. Так‚ це були не сни‚ не фантазії‚ а «класичні» замальовки з натури‚ хоч‚ може‚ й не зовсім вправні. Лісова галявина з козеням… скелястий берег… човен у тихій заводі… Прижовклий по краях папір.

— Зрозуміла річ‚ — сказав Чоломбитько. — Юнацькі роботи.

— Ти певен‚ що це його?

— Не мої — це точно. І не Айвазовського‚ — скептично глянув на мене Чоломбитько. — Але дуже давні. Причому деякі ще доінститутські. Ось ця‚ наприклад‚ — показав на козеня. — Здебільшого все це дівається невідомо куди‚ але щось таки зостається. Це «щось» буває дорожчим за лебедину пісню. Для художника‚ певна річ.

— Сам малюнок чи те‚ що намальовано?

— Це речі невід’ємні одна від одної‚ — повчально сказав Чоломбитько. — Ти глянь! — Він узяв один аркуш‚ повернув його ближче до вікна. — Чудо!

Тонесеньким‚ як голка‚ олівчиком було виснувано‚ наче павутиною‚ якусь кам’яницю.

— Замок?

— Дуже давня споруда‚ — сказав Чоломбитько. — Деталі не виписані‚ але настрій схоплено блискуче. Цікава робота. І намальовано так‚ ніби олівець не відривався од аркуша.

Суцільна в’язь.

Між іншим‚ у цій суцільності лінії вже вгадувалося підсвідоме передчуття шприца.

Це була справді надзвичайно цікава робота‚ особливо для мене‚ бо тоді‚ коли Остапчук її малював‚ він ще не був генієм‚ котрого впізнають з одного мазка‚ і на звороті аркуша вивів (тим же олівчиком) каліграфічним‚ ще школярським почерком:

«Некричі‚ 1975 р.»

— Некричі… Ти не чув од нього про Некричі?

— Не чув‚ — упевнено сказав Чоломбитько‚ ніби він взагалі був глухий‚ як Бетговен.

Я довго вдивлявся у той малюнок‚ наче в тонкому снуванні ліній міг прочитати іще бодай слово‚ чи розгледіти знак або зазирнути в ту споруду всередину. «Ну‚ що ж ти‚ хлопчику‚ не назвав хоча б річку?»

Некричі. Швидше за все це було село‚ та могла бути й назва якоїсь місцевості — урочища‚ балки‚ лісу…

— Ти‚ кажеш‚ навчався з ним разом? — спитав я у Чолом битька.

— Не зовсім. Я був на курс молодший. І в мене була графіка‚ а в нього живопис.

— В якому році ти вступив до інституту?

— Сімдесят сьомого.

— Тоді ти молодець‚ — похвалив я Чоломбитька. — Це справді його доінститутська робота. А отже‚ Некричі — край Остапчукового дитинства. Не знаю‚ чи це село‚ чи ліс‚ чи ще щось‚ але оця загадкова споруда — часточка його дитинства. — І що це дає?