Я зупинився перевести подих‚ дуже важко бігти мокрим піщаним ґрунтом‚ і тільки тепер‚ коли в мене перестало свистіти від бігу у вухах‚ я раптом завважив‚ що сосни завмерли в кам’яній тиші‚ вони‚ ці сосни‚ що коливалися денно і нощно‚ скрипіли й стогнали безугаву‚ тепер заніміли‚ наче навмисне‚ щоб не приглушувати кроків утікача‚ щоб не поглинати його тяжке дихання‚ яке виривалося з грудей‚ хоч він давно вже не міг набрати повітря повні легені. Ці сосни і ці вітри були заодно з його ворогами‚ вони були заодно із псами‚ які‚ вже нацьковані‚ мчали услід за втікачем — один білий‚ другий чорний‚ — однак у темряві я помітив лише білого‚ а чорного ні‚ я почув лише гавкіт чорного‚ тепер він був не таким глухим‚ той гавкіт‚ він наближався швидко й пронизливо‚ і замість того‚ щоб покірно чекати цього невідво ротного наближення‚ я знову побіг‚ але підганяв мене вже не розум‚ друге дихання дав мені сліпий інстинкт — назва йому страх‚ — так приречений затуляється від кулі‚ яка вже пробила його чоло‚ а він ще тримає в повітрі долоню‚ ніби хоче відвести ту кулю. Сліпий інстинкт погнав мене до річки‚ у якій собаки не беруть сліду‚ та я знав‚ що не встигну туди добігти‚ у мене залишалося якихось десять секунд‚ саме той відрізок часу‚ мій дорогий друже Бене‚ який дається на вихід з нокдауну‚ але це були пси — один білий‚ другий чорний‚ і саме тоді‚ коли я вже хотів зупинитися‚ коли страх перетворився на безсилу покору‚ на допомогу мені прийшли — ніхто не повірить ні за що у світі‚ але мені й не треба нічиєї віри‚ мені вже більше нічого не треба‚ я тільки хочу вклонитися світлячкам‚ які прийшли на допомогу з мого далекого дитинства‚ отим малесеньким зеленим світлячкам‚ що часом спалахують під деревами після теплого літнього дощику‚ вони були найбільшим дивом мого дитинства‚ вони підказували мені‚ що цей світ чарівний і таємничий‚ що в ньому є не тільки картопля‚ яку треба вигрібати із землі‚ щоб потім знову зарити‚ — однак у дитинстві я бачив цих світлячків поодинці і дуже рідко‚ а тут вони прийшли усі разом‚ бо раніше я навіть не міг уявити такого‚ щоб ціла галявина була встелена світлячками‚ ніби хто навмисне розсипав їх тут так густо‚ ніби саме небо висипало на цю галявину всі свої зорі і тому тепер таке темне. Інакше, як могло з’явитися відразу стільки світлячків‚ що‚ перебігаючи галявину‚ я не бачив місцини‚ щоб не наступити на них‚ а, перебігши‚ озирнувся й помітив‚ що перед галявиною‚ яка аж горіла зеленими вогниками‚ зупинивсь‚ як укопаний‚ білий пес. Він таки був прудкіший за чорного‚ а можливо‚ мав гостріший нюх чи більшу жадобу до крові‚ і я знав‚ що він зупинився ненадовго‚ але тепер з’явилася надія добігти до річки. І я таки добіг до неї. Густий очерет стіною підступав до берега‚ і коли я‚ розгрібаючи його‚ ішов мілководдям‚ він шелестів металево і гучно‚ ніби бляшаний‚ а в’язкий мул засмоктував ноги і так чавкотів‚ що котилися відляски. Я дочвалав до чистоводдя‚ де вже було мені до пояса‚ і відчув‚ що не лишилося й краплі сили‚ аби плисти на той бік. Туди було далеченько‚ у темряві не видно протилежного берега‚ а відстані на нічній річці завжди непевні й оманливі. Я вирішив відійти трохи далі від того місця‚ де залишив у заростях очерету прослідок‚ відійти мілководдям уздовж берега і причаїтися‚ та‚ ступивши кроків із десять‚ уже почув‚ що собаки гарчать на березі‚ вони прибігли таки разом — один білий‚ другий чорний‚ і зупинилися на тому місці‚ де я зайшов у воду.

Невдовзі там замиготіло світло ліхтарика‚ потім я знову почув‚ як металево шелестить очерет і чвакає муляка під ходою великого звіра. Я його ще не бачив‚ тільки велика жовта пляма‚ притлумлена туманцем‚ виповзала з за очерету‚ і на тій плямі я помітив‚ як щось пірнуло під воду — то була‚ напевно‚ ондатра або й звичайнісінький щур‚ який переслідував мене вже майже добу.

Жовта пляма поповзла ліворуч‚ потім прямо, і нарешті більмо вдарило мені в очі.

— Привіт‚ бача‚ — сказало більмо. — Бігаєш ти непогано. Я люблю прудких хлопчиків.

Воно наближалося до мене разом із хлюпанням‚ зовсім засліплюючи зір‚ я навіть не міг розгледіти‚ що в нього у другій руці — ніж чи «Макаров». І все таки я вирішив прийняти цей нерівний бій‚ адже бути отут утопленим і з’їденим жовтими різцями щурів — то просто рай порівняно з пеклом‚ яке влаштують мені ці професійні збоченці.

— Добре‚ — сказав я. — Твоя взяла‚ — і‚ не знаю навіщо‚ простягнув йому «Марголіна»‚ тримаючи його цівкою на себе.

— Оце і є та цяцька? — спитало більмо‚ однак хапальний інстинкт приматів спрацював бездоганно. Його рука з ліхтариком потяглася до «Марголіна» (у другій був таки «Макаров»)‚ і тоді вся моя сила‚ яка ще лишалася в тілі‚ зібралася у лівиці‚ і я без розмаху‚ коротким тупим ударом угнітив його знизу у правий бік живота. Я ще встиг почути його якесь наче б здивоване «ох»… Я ще встиг побачити‚ як він зігнувся‚ і мені залишалося тільки вдарити ребром долоні в те місце‚ де велетенська груша з’єднувалася із в’язами. Присягаюся‚ Бене‚ я б змісив цього підара в синьку і привіз би до київського зоопарку‚ але ж ти знаєш мою біду. Це був надто різкий рух‚ мій друже‚ це був такий різкий рух‚ що чорна пелена миттю заслала мій зір‚ голова так запаморочилася‚ Господи‚ як закрутилася моя бідна голівонька‚ не знаю‚ як я встояв на ногах‚ не знаю‚ скільки отак я вистояв‚ і не знаю‚ чим він вліпив мені у скроню — руків’ям «Макарова»‚ ліхтариком чи моїм же «Марголіном»‚ але чорну пелену в моїх очах пробили іскри‚ і‚ падаючи‚ я раптом побачив‚ як із за хмари виплив місяць‚ велетенський повня‚ я нарешті побачив цю його фазу‚ він стояв над водою так низько‚ що я мимоволі потягся рукою до неба‚ ніби хотів дотягтись‚ ухопитись за місяць‚ але його знов проковтнула чорна хмара.

Я приходжу до тями від болю у голові; спершу мені ввижається‚ що лежу в якомусь багні‚ може‚ на дні сирої ями або й криниці‚ бо лежу напівзігнутий‚ а потім таки здогадуюся‚ що ні‚ я сиджу у твердому кріслі‚ тільки одяг мій мокрий до нитки; він щільно облипає моє тіло‚ я відчуваю його прохолоду і дивуюся‚ що досі живий. Це трішечки розчаровує: хто помирав і вижив‚ той мене зрозуміє. Розчарування приходить від думки‚ що колись тобі знову доведеться помирати і заново‚ ще раз переживати це нелегке примирення з власною смертю. До того ж я опритомнів у кімнаті‚ де спізнав найбільшої втіхи і де мушу пережити свою найчорнішу годину чи‚ може‚ найбільшу ганьбу. Те‚ що я знов у кімнаті над прірвою‚ мене також здивувало — чому не в якомусь підвалі‚ чому не поверхом нижче — в отій кам’яниці‚ що була колись водяним млином? Хоча… зрозуміло, чому: я потрапив до рук збоченців. Якби це були звичайні убивці‚ вони б давно опустили мене в найглибшу яму Тікича з каменюкою на шиї. А так… я ще потрібен їм живий.

— Таки очуняв‚ — раденько каже Саватій. — А я вже думав‚ що ти перестарався.

Він сидить на ліжку‚ правобіч од мене‚ а мій дорогий бача розвалився на стільці навпроти і грається ножем — як не крутне ним у повітрі‚ все одно впіймає за колодочку. Красива штучка‚ треба сказати. Знаряддя смерті завжди красиві.

— То що‚ почнемо? — питає Груша Горилович.

— Пожди‚ нехай прийде Міля.

— Ти хочеш‚ щоб він цього разу викинув її у вікно?

Я переводжу погляд ліворуч на стіну‚ з якої до мене підморгує русалочка — хтось із неї зняв Камілин одяг‚ і вона знов виставила свою рожеву наготу‚ лише внизу чорніє трикутник розчахнутих ножиців.

— Як ти догадався? — питає Саватій.

— Люблю малюнки на склі‚ — кажу я. — Так люблю‚ що мені завжди хочеться зняти картину зі стіни і роздивитися з другого боку. А ця не знімалася.

— Везе мені‚ — дивується він. — Той малює‚ той… заглядає‚ що намальовано.

Мені хочеться відразу щось запитати у нього‚ але я вирішую почекати Камілу. Для більшого ефекту. Справжні дойди блефують і в безнадійних ситуаціях‚ а до того ж у тій пляшці‚ яку я від коркував і мушу допити до дна‚ ще трошки лишилося. Так‚ може‚ ковточків зо три.