Вона дістала з рукава зібгану в клубочок носову хустину‚ промокнула очі і заговорила спокійно‚ зовсім як інша людина‚ що очистила душу сльозами й нарешті дістала полегшу:

— Дитя як дитя‚ усі вони сироти‚ усіх жалко… Альоша ж із Некричів був‚ це тут недалечко. Мати згоріла од горілки‚ а батько втопився у Тікичі. Досі ніхто не знає‚чи самогубець він‚ чи ненароком ступив в ополонку‚ бо шапку таки на лід викинув‚ щоб по шапці здогадалися‚ де він дівся. Одна бабуся зосталася в нього‚ тепер і її немає‚ то ми забрали хлопця до себе. Учився… як вам сказати — так собі. У нас‚ якщо по правді‚ рідко хто вчиться добре.

Самі розумієте‚ діти важкі‚ психічно неврівноважені… ну й так.

Навіть не знаю‚ що вам про нього сказати. Усе воно‚ як один день‚ це життя наше. Затуркають тебе‚ заморочать‚ що забудеш, як і сам звешся. Це ж я мала б першою спитати у вас‚ як він там‚ наш Альоша? Ви ж його‚ мабуть‚ бачите?

— Добре‚ — сказав я. — Має на Андріївському узвозі свою майстерню‚ картини його тепер купують навіть іноземці.

— А жінка‚ діточки є?

— Немає.

— Бач? Немає… Якийсь він такий небідовий ще змалечку був.

Несміливий. Якби ж хоч до сім’ї прихилився.

— У Тараса теж не було сім’ї‚ — сказав я‚ але це вже її не вразило.

— Може, так і сталося… через оту муху‚ що його вкусила.

Пронизливо задзвонив дзвінок на перерву‚ хтось заглянув у двері‚ й Олена Йосипівна умить стала відмінником народної освіти — вона вся зібралася‚ стислася і‚ як пружина‚ вилетіла в коридор:

— Скажіть‚ хай мене ніхто не турбує! І щоб я чула‚ як муха пролетить. У мене журналіст із Києва! — сказала вона так‚ щоб чули на всіх поверхах‚ та поки повернулася на своє місце‚ знов обм’якла‚ мов той м’ячик‚ з якого випустили повітря‚ і не могла згадати‚ на чому вона зупинилася.

— Ага‚ муха… Не знаю‚ чи воно й треба вам. І Олена Йосипівна Підконюша‚ цей круглий відмінник народної освіти‚ ще раз ударила мене навідліг.

— Була в нас одна дівчинка… чорна. Мати її в Києві‚ пробачте‚ нагуляла з неграми. Не знаю‚ де вона й ділася‚ та мати‚ хоч ми акуратно ведемо справи‚ знаємо все про родичів. Але не про неї мова. Гарненьке таке дівча було‚ Каміла. Ми її Мільою називали.

Вона й зараз тут живе‚ ви її можете побачити. — Олена Йосипівна якось подивовано всміхнулася собі‚ аж плечима знизала.

Я змовчав — не хотів її перебивати.

— Ну‚ гарненька то гарненька‚ але ж укинь канарку до горобців — заклюють. Воно ж і не таке чорне‚ щоб як негр‚ а все’дно чудне. Ну‚ й самі знаєте‚ як діти: покажи те‚ покажи се. — Обвислі щічки Олени Йосипівни ураз зарожевіли‚ але мені здалося‚ що не стільки від сором’язливості‚ як від багатої уяви. Бо вона знов повторила: — Покажи ззаду‚ покажи спереду‚ чи в тебе воно вздовж‚ чи впоперек. Ви мені пробачте‚ звичайно‚ але без цього теж нічого не розкажеш. Ми з таким‚ на жаль‚ часто… маємо клопіт. Поки менші‚ то ще сяк так‚ а як підростуть‚ то таке, бува, витворяють‚ що прости Господи! Намучилася я коло них вихователькою. Оце після вечері ще почитаю з ними‚ ну там туалети‚ те‚ се‚ потім лягають спати‚ а мені ж треба всіх перелічити‚ як овечок‚ і в журналі розписатися у вахтера. Дивись‚ когось і немає. Думаєте‚ я не об’їздила всю область‚ шукаючи їх? Еге‚ було мені‚ що й ночами шукала. Воно собі задерло голову і десь лазить‚ а ти капарій. Що робити? Береш особову справу‚ дивишся‚ де в нього там дід чи баба‚ чи мати п’яниця‚ і їдеш шукати. А його там і близько нема.

Бо воно у восьмий клас ходить‚ а вже з пузом‚ було й таке. Ну‚ у Мілі‚ правда‚ до цього не дійшло‚ але тічку водила. Вона більше… із старшими чоловіками. Усі вони до старших тягнуться‚ а ця особливо. О‚ у Мілі були кавалери такі‚ що якби не вони‚ то в колонію загриміла б. Вона чогось облюбувала старий млин коло річки‚ ну‚ там‚ за Некричами… Звідти її міліція не раз витягувала.

Чого я вам‚ вибачайте‚ оце все розказую‚ спитаєте? Та того‚ що цей дурник влюбився у Мілю по вуха.

Намисто‚ яке я залишив розсипаним на ліжку в мотелі «Млин»‚ знов було у моїх руках‚ причому набагато добірніше і міцніше.

Однак відмінник народної освіти Олена Йосипівна Підконюша просто не була б тричі героєм соціалістичної праці‚ якби не готувала мені третій удар — адже саме трійка виводить нас із глухого кута.

— Воно так влюбилося дурне‚ що я вам передати не можу. Воно крутилося довкола того млина вдень і вночі‚ а підійти боялося. Я вже бачу‚ що хлопцеві щось робиться‚ Альоша‚ кажу‚ вона не варта твого мізинця. А він‚ знаєте‚ що мені сказав? Це ми всі не варті її мізинця‚ сказав він. А потім подивилося на мене спідлоба це тихе кошеня‚ яке раніше можна було класти за пазуху‚ подивилося отак спідлоба‚ — Олена Йосипівна показала своїми круглими очками‚ як подивився Альоша‚ — і знаєте‚ що він мені сказав? — це‚ каже‚ ви не варті її мізинця. Це він мені так сказав‚ уявляєте? Ну, я вже тоді зрозуміла‚ що з Альошею діло погане. І хоч би мав щось із нею‚ а то ж ні‚ так‚ збоку. Я вже боялася‚ щоб собі не зробив чого‚ бо в нас було‚ що один хлопчик повісився через сучку‚ прости Господи.

Тоді вже‚ як геть спасу не було од неї‚ давай ми її в колонію оформлять. Ну‚ зібрали педколектив‚ узгодили в райраді‚ міліції‚ усі вже про це балакають‚ а наш Альоша‚ знаєте що? Якщо‚ каже, ви її викинете‚ то я теж піду зі школи. Хлопче‚ кажу‚ схаменися.

Хіба ж у вас із нею одна дорога? Ні‚ каже‚ дороги в нас різні‚ я знаю‚ але цього я вам не прощу‚ каже. Бо ви всі худоба‚ якщо так зробите‚ бо знаєте‚ хто її перший?… Ваш завгосп! — ще в п’ятому класі.

Олена Йосипівна знову витримала паузу: чи не далеко вона зайшла? — і її одвислі щічки вже грали такими густими рум’янцями‚ що аж. Однак я даремно запідозрював в еротичних фантазіях цю шляхетну бабусю‚ бо вона швидко себе опанувала і вже владним голосом сказала:

— Але пізніше‚ коли я була директором‚ ми таки вигнали того завгоспа‚ бо за ним справді водилося… гм… Я його вигнала з тріском.

— А Мілю? — спитав я. — Мілю ви теж вигнали?

Олена Йосипівна Підконюша обм’якла‚ ніяковіючи.

— Ні‚ — сказала вона. — Не вигнали.

— Чому?

Вона зніяковіла ще дужче‚ я зовсім не сподівався‚ що саме зараз Олена Йосипівна Підконюша третім ударом пошле мене в нокаут.

Адже мені не вистачило десяти секунд‚ щоб прийти до тями після того‚ як вона сказала:

— Тому що за неї заступилася міліція. За неї заступився сам Сава Данилович Ярчук.

Утім‚ я всі три удари витримав із мазохістською насолодою‚ адже вони прочистили мої зациклені мізки‚ і тепер я собі міг бодай уявити жорстоко романтичну пригоду суботнього чоловіка‚ яким‚ запевне‚ таки мав бути Олекса Остапчук. Даруй‚ моя люба boheme[20]‚ але віднині я називатиму його‚ як каже Григорій Іванович‚ за святцями‚ тобто Олексою‚ адже виходить дуже багато непорозумінь‚ коли люди легковажно ставляться до імен та чисел. Інакше Олена Йосипівна Підконюша… і Каміла відразу б згадали добре знайому людину‚ а так довелося пояснювати табличку множення відміннику народної освіти; проте бабусенцію легко було зрозуміти‚ бо вона ніколи не сподівалася‚ що виховає справжнього художника і до неї приїдуть аж із столиці‚ а по друге‚ ну ніяк не хотілося самонавіяному директорові зразкового інтернату виносити з хати сміття перед київським журналістом‚ тож тут усе в’яжеться‚ та жодних тлумачень я не знаходив безпам’ятству Каміли‚ для якої прізвище Остапчук було порожнім звуком. Звичайно‚ видозмінене ім’я могло і її збити з пантелику‚ усі ми позабували багато чого зі свого минулого‚ але це чомусь ніяк не клалося моєї уяви‚ коли я думав про Олексу й Камілу. Я бачив маленького хлопчика сироту‚ якому незвичайне дівча прикликало солодкі мрії про далекі світи‚ де так багато тепла і сонця‚ та натомість у душі оселились морози‚ і він став зимовим рибалкою.