Я простежила за його поглядом і дійсно побачила містечко біля моря, маленьке й акуратне, ніби споруджене з піску.

— Та ні, не це! Ось ці кістки, чиї вони?

— А-а-а, — Гарольд знизав плечима. — Ну, дракон упав і здох від старості. Останній, мабуть, дракон у цих землях… Слухай, я їсти хочу. А ти?

Скелет дракона лежав головою до моря. Його череп височів над містом, у порожніх очицях день і ніч горіли вогні — сигнали для суден, що заблукали в морі. Нізащо у світі не згодилася б тут жити, під таким страховищем!

А саме місто було маленьке й привітне. І дуже мокре. Виявляється, воно лежало в гирлі підземної річки, і тому звідусіль тут били джерела. Майже на кожному перехресті булькав фонтан зі статуєю — кам’яна жінка з кам’яним тазом у руках давала напитися уклінній людині в лахмітті (теж кам’яній чи зліпленій із глини — це вже як скульптору забажалося). Виявляється, існувала місцева легенда. Раніше тут було сухо. Якийсь чоловік заблукав на березі й не міг знайти води, щоб напитися. Йому зустрілася жінка з тазом (звідки вона там узялася?) і напоїла його. Відтоді тут і вдень і вночі дзюрчить вода — пробилися джерела під кожним каменем. Тому тут і побудували місто — місто тисячі харчевень.

— Чим ближче до моря, тим більше перцю у стравах. У портових харчевнях узагалі їсти неможливо — легше гаряче вугілля ковтати. На вулиці Пекарів смачнющі сири, зате нема м’яса… Якщо любиш кислятину , то це до Молочних Братів, ми туди не підемо — фі, гидота. Підемо на західну околицю, там ціла площа таких закладів, що й пальчики проковтнеш!

Мій учитель поводився привітно, однак я розуміла, що він тільки вдає веселого. Я була для нього як гиря на ногах чи, можливо, петля на шиї. Гарольд вдавав, що нічого не відбувається, — а сам тонув, гинув на моїх очах, бо час, відведений Обероном на моє навчання, закінчувався.

А Гарольд, як маленький, не хотів навіть говорити зі мною про уроки! Ніби якщо про проблему забути, вона сама собою зникне…

Караван увійшов до міста під вітальні вигуки тамтешніх мешканців, які бризкали на дорогих гостей водою. Так велів місцевий звичай, не дуже ввічливий, як на мене. Білий плащ Оберона, якого поливали найохочіше, був мокрий до нитки, однак його величність усміхався. Що значить королівська витримка!

Усе Королівство розмістилося на кількох заїжджих дворах. Люди поспішали відпочити, помитися, виспатися. А Гарольд давно мріяв пройтися по міських харчевнях, і бажано без мене.

Я йому не нав’язувалася, чесне слово. Я готова була сидіти в тій комірці, що мені відвели під нічліг, і харчуватися дорожньою кашею, яка, чесно кажучи, приїлася. Гарольд пішов нібито провідати наших коней. Я лягла животом на дерев’яне підвіконня й виглянула назовні з другого поверху.

Фі! Пахло гноєм. Я скривилася й хотіла було зачинити вікно, але у дворі з’явився Оберон.

Не знаю вже, куди він подів свого крокодилоконя. Чоботи короля ступали по прілій соломі так само впевнено, як по білому мармуру. Слуги й конюхи низько кланялися. Я подумала: чи годиться гукати до короля з вікна? Мабуть, ні. І тоді, коли я шукала відповідь на це складне питання, Оберон підвів голову.

— Привіт, Ліно. Як справи?

Неначе ми знову зустрілися на лавці біля мого будинку!

— Нормально… ваша величносте.

— Як навчання?

— Нормально… ваша величносте.

— Та історія зі змією тебе не дуже засмутила?

— Ні… ваша величносте.

— Ну передавай Гарольду від мене вітання…

І він пішов кудись у своїх королівських справах, а я залишилася стирчати у вікні, абсолютно не звертаючи уваги на запах гною. Через хвилину чи дві у двір вийшов Гарольд, кислий, як частування Молочних Братів. Під пахвою у нього стирчала сіра сучкувата палиця, в якій я легко впізнала магічний посох.

— Ну, ти йдеш? Скільки можна чекати?

Я не примусила себе довго просити. Дуже вже хотілося поблукати містом тисячі харчевень.

— Його величність передавав тобі вітання, — сказала я, вискочивши у двір і стрибаючи на одній нозі, щоб вище натягнути чобіт.

Він покосував на мене, як вовк на капусту.

— Знаю. Я його зустрів.

І ось тепер ми йшли з ним вулицею, він розповідав про таємниці місцевої кухні і вдавав, що нічого не відбувається.

— А чому ти з посохом? — ніби ненавмисно запитала я, роздивляючись вузлуватий ціпок.

— Його величність велів, — сухо озвався Гарольд. — Прикордоння… Так от. Площа п’ятикутна, на одному розі — пекарня, на другому — коптильня, далі — ще одна пекарня, ще далі — шинок одного моряка, якщо він ще не помер, звичайно. А на п’ятому боці — «П’ятий кут», ти побачиш, там подають птицю, запечену…

— Гарольде, — сказала я, неввічливо його перебиваючи, — коли ти думаєш учити мене чарівництву?

Він так гірко й докірливо глянув, ніби я посеред веселого бенкету нагадала про його невиліковну хворобу.

— Гарольде, — сказала я твердо, — у мене два молодші брати. Я намагалася їх учити читати. Це жахливо. Простіше вбити.

Він відвів очі.

— А потім вони пішли в школу, і нічого — читають, пишуть… Значить, їх все-таки можна було навчити?

— Не твоїм розумом міркувати, — сказав він хрипко. — Я обіцяв тебе вивчити — і вивчу. Заспокойся.

— Коли?

— Завтра!

— Чому не сьогодні?

— Слухай, чого ти причепилася? Давай хоча б спокійно поїмо… Ми в цьому місті ніколи вже не будемо, розумієш, ніколи! Перетнемо кордон — і тю-тю, зворотної дороги нема…

Я замовкла. Він по-своєму мав рацію.

Усе місто помежоване струмками, через них вели горбаті містки. Подекуди з кам’яних дахів струмували водоспади. Крутилися млинові колеса, і мололи на млинах не тільки борошно. Один квартал наскрізь пропах корицею, в іншому я розічхалася від перцю. Вода дзюрчала так, що дзвеніло у вухах. У круглих озерцях плавали качки, а подекуди, придивившись, можна було розгледіти спину величезної рибини…

— Гарольде! Друже!

Я підвела голову. Назустріч нам вулицею крокувала людина в одязі матроса; у нього були такі широкі плечі й такі довгі руки, що коли він узявся обійматися, вулиця виявилася повністю перегородженою.

— Дядьку Щуче!

Гарольд по-справжньому зрадів. Моряк обхопив його разом із посохом, пом’яв і відпустив. Я про всяк випадок відійшла вбік, мене так обнімати не можна. Зламаюся.

— Ліно, — Гарольду стало незручно, — це давній приятель мого батька… дядько Щук. Дядьку, це Ліна — наш новий маг дороги.

Останні слова Гарольд вимовив зовсім тихо, собі під ніс.

— Шукав тебе! — закричав дядько Щук на всю вулицю (чи він був глухенький, чи то морські шторми привчили його розмовляти на всю силу легенів). — Сказали, пішов у «П’ять кутів!» Гарольде, хлопчику, та хіба «П’ять кутів» щось путяще? Пішли в «Кришталь»! Пригощаю!

Гарольд на мить розгубився:

— Дядьку, в мене… це… гроші є, що ж я буду… не з руки…

— Востаннє бачимося! — гаркнув дядько Щук так, що я відстрибнула ще на півкроку. — Сина мого друга — в «Кришталь»! Буде про що згадати!

— Та я ж не сам.

— Друга сина мого друга, нового мага дороги — пригощаю!

Виявляється, дядько не був глухим. Однак як йому пояснити, що «Ліна» — ім’я дівчинки?

Та й чи варто пояснювати?

Цей «Кришталь», чесно кажучи, вартував того, щоб на нього подивитися. Я ввійшла — й роззявила рота.

Кришталевий грот. Кришталеві колони. Свічки в кришталевих кулях плавають у круглому озерці з кришталево-прозорою водою. І стеля прозора! Видно небо, хоча і спотворене, і дим здіймається вгору по прозорому димарю… Одна стіна теж наполовину прозора, мутнувата, правда, як товстий лід, уся в тріщинках і дрібних кольорових прожилках. За стіною горіли вогні — було дуже гарно.

Людей було зовсім небагато — в одному кутку троє міщан жували, хлебтали, неголосно перемовлялися. У другому — вечеряла подружня пара з хлопчиком. Перед хлопчиком на столі височіла кольорова башточка із зубцями, прапорцями, з пелюстками й листям — десерт? Морозиво?