— Ну, зрозуміло, — він поклав руку мені на плече. — Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості: або я тебе зразу ж відправлю додому…

— Так! Так!

— …Або все одно відправлю додому, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі розповім…

— Ні! Нічого мені не треба! Тільки додому!

Здається, він засмутився.

— Ти впевнена? Я розумію — ти втомилася, голодна, але ж тут є смачна їжа, тепла вода, якщо ти хочеш помити руки…

— Я хочу додому, і все.

— Не бійся. Ти в цілковитій безпеці. Я обіцяв тебе повернути — і я поверну. Один крок — і ти будеш удома, однак усе-таки подумай…

Не слухаючи його більше, я зробила крок.

Це був найдовший крок у моєму житті.

Я сиділа на лавці біля шкільних воріт, і всі мої проблеми нікуди не поділися. Рюкзак із книжками і зошитами — в учительській, мама — на роботі, синець — під оком, і величезний скандал — не за горами.

Ви можете похвалитися, що у вас є знайомий король? А король у золотій короні? А у мантії? З акуратно підстриженою бородою?

А в мене був знайомий король. Був, однак я добровільно відмовилася від цього знайомства.

Чи слід згадувати, як гірко я шкодувала?

Чому хоча б не вислухати його? Адже він хотів щось мені запропонувати? Може, йому потрібна була принцеса? Чи, наприклад, бойовий маг? Може, саме це він і мав на увазі — що мене можна навчити магії?

«Дуже важливо, щоб ти мені повірила». Так він казав при першій нашій зустрічі. Я пам’ятала ту розмову до найдрібніших деталей, до останнього слова. І все намагалася зрозуміти: від чого ж я так по-дурному відмовилася?

Із мамою ми не розмовляли майже місяць. Вона хотіла, щоб я перша прийшла миритися, щоб вибачилася. А за що? Звичайно, в темниці, де щури і чийсь скелет у кутку, захочеш миритися навіть із Зайцевою. А так… ну повинно ж бути у світі хоч трішечки справедливості!

Щодня (ну, майже щодня, коли мені не заважали) я повзала в тих кущах навпроти лавки. Певна річ, кульки з ключем не знайшла і кущі були звичайнісінькі: з одного боку — асфальтова доріжка, з іншого — газон. Ані королівського саду (а я його навіть як слід не роздивилася), ані замку (а який він гарний!), ані натяку на інше життя.

— Лапіна, що ти там робиш? Негайно припини ламати кущі!

Так я і жила, кусаючи лікті, поки не випав сніг. А новий сніг — це трішечки й нове життя: здається, тепер усе буде кращим і цікавішим…

Уже наближався Новий рік, а значить, канікули. І контрольні… Нова смуга перешкод: тільки з мамою помирилися — і знову привід для сварки. Узагалі-то, повною ідіоткою я в класі не вважалася, задачі нормально розв’язувала і писала майже без помилок, але був за мною грішок: що не контрольна — то провал. Причина була у хвилюванні, чи невезінні, чи ще щось завадило, проте навіть самі вчителі мені зізнавалися: у тебе, кажуть, у табелі оцінки на порядок нижчі, ніж ти заслуговуєш. Не вмієш ти писати контрольні. Вчись, мовляв, зосереджуватися, життя — це іспит, і так далі.

І от усі вітрини — в гірляндах, то там, то тут — ялинки, Новий рік на носі… А я наступного дня після контрольної з алгебри йду додому.

З оцінкою в щоденнику.

Пішов сніг… Пухнастий такий, лапатий. А в мене настрій — хоч сідай в замет і весну чекай.

Завертаю я до себе в двір і бачу: на лавці біля під’їзду хтось сидить. Нічого особливого: там завжди то старенька відпочиває, то хлопець дівчину дожидається. А тут сидить чоловік у пуховій куртці, в шапці й давненько сидить — уже снігу намело на плечі.

Проходжу я мимо, до під’їзду, дивлюся під ноги, читаю сліди на снігу… Полози — хтось важкі санки протягнув… Рифлені черевики… Ковзани — це Катька, сусідка, на ковзанах по снігу катається… дурепа… Іду і на чоловіка так скоса, заради цікавості — зирк!

А це Оберон.

У мене ноги так до снігу і примерзли.

«Помилилася», — думаю. Раптом це зовсім інша людина, просто схожа?!

І зразу ж розумію: не переживу такого розчарування.

Однак це він, точно він. Борідка акуратно підстрижена. Очі уважні. І обличчя королівське. Без корони, без мантії, та придивись уважніше — і все зрозумієш.

Я стояла перед ним хвилини зо три. Сніжинки торкалися щік і відразу танули, такою розпашілою була моя фізіономія.

Нарешті він голіруч, без рукавичок згорнув сніг із лавки поряд із собою.

— Доброго дня, Ліно. Присядеш?

— Добридень…

Я підійшла, проте сідати відразу не наважилася. Як хороше мріяти про чудо, а коли воно приходить, усе-таки лячно. Якщо чесно — аж подих перехоплює.

— Добридень, — сказала я голосніше (раптом він з першого разу не почув), — ваша величносте…

— Присядь.

І я вмостилася поруч із ним.

Ми сиділи на очах у всього будинку. Якби хтось із сусідів зараз виглянув у вікно, а потім запитав би мене, з ким це я розмовляла… Я б збрехала, мабуть, що це мій учитель. Чи батько подружки.

Нізащо нікому я не сказала б, що це король-чарівник.

А мені так хотілося! Так хотілося, щоб вони про це знали!

— Ну, як у тебе справи? — запитав Оберон.

Я хотіла сказати відразу: «Погано». Вчителі прискіпуються, алгебра паскудна, контрольну завалила. Заберіть, мовляв, мене до Королівства…

А потім подумала: як я йому, королю, зізнаватимуся у власній дурості, жалітимусь про якусь там «пару»?!

— Добре справи. Дякую. А у вас як?

— У нас гірше. — Оберон недбало струсив сніг із плеча. — Ми вирушаємо в дорогу… Це небезпечно.

Я розгубилася.

— Ви кудись виїжджаєте?

— Так. І далеко.

— Ви кидаєте замок, сад… Ви залишаєте своє Королівство?!

— Ні. Я веду Королівство на нові землі… А замок і сад залишаю, так. Вони живуть своїм життям. Вони мені набридли.

Я поводила підошвами по снігу, ніби шліфуючи його. Оберон говорив незрозумілі речі, а я, чесно кажучи, чекала зовсім іншого.

Я чекала, що він запросить мене в замок. Краще — на бал. Або ні — краще на турнір… Та байдуже куди, тільки б у Королівство. І нехай усі йому кланяються, а він мені отак запросто: заходь, мовляв, Ліно…

І, ніби почувши мої думки, він раптом сказав:

— Ходімо?

Сніжинки затанцювали в мене перед очима. Я шліфувала й шліфувала сніг під лавкою, вже до асфальту протерла і ніяк не могла зрозуміти, чому ж мені так лячно. Адже я хотіла, мріяла, чекала… Дочекалася — і боягузливо хочу втекти. Упірнути від нього в під’їзд. Щоб усе знову було нудно, зле, важко…

Буденно.

— А мене мама чекає, — сказала я й почервоніла ще більше. Адже я знала, що мама на роботі і її не буде до шостої. Нехай я забиваю баки вчителям, але як я посміла збрехати королю Оберону?!

— Тобто вона чекатиме, — уточнила я. — Якщо мене не буде… до шостої.

— У Королівстві існує закон, — він дивився мені прямо в очі й говорив, як завжди, дуже спокійно й чесно, — якщо людина входить до нього з вашого світу, вона повертається назад у те ж місце. У той самий час. І навпаки: я перейшов у ваш світ, коли мій канцлер почав: «Манд…» Я встиг погуляти по місту, почекати тебе тут на лавці. А коли повернуся, канцлер скаже: «…рівка», — і спокійнісінько продовжить свою доповідь. Та що казати, адже ти пам’ятаєш, як було минулого разу?

Я, звичайно, пам’ятала.

— А ви потім повернете мене назад?

— Слово.

Якби ж наші хлопчаки вміли отак сказати: «Слово», — і щоб відразу, без жодних клятв, було ясно — цей не зрадить!

Але що ж це виходить? У мене зовсім-зовсім не залишилося виправдань власного боягузтва? Мама не хвилюватиметься. У Королівстві я назавжди не залишуся. Екскурсія — туди й назад. Найкраща на світі розвага…

Розвага?

— Пробачте, ваша величносте… А навіщо я вам все-таки потрібна?